Під час війни свою армію не гудять, навіть якщо виявляється, що чи не весь вищий командний склад потребує заміни, бо він обійняв посади винятково за вміння демонструвати вишкіл окремих показових підрозділів і талант «організовувати» дозвілля перевіряльників із вищих штабів. Утім, ідеться не лише про суто суб’єктивні причини, бо ще Черчилль стверджував, що генерали у мирний час готуються до минулої війни, а реальність щоразу доводить марність усіх довоєнних планів і розрахунків.
Особливо це стосується розв’язаного Росією «гібридного» конфлікту, що суперечить усім міжнародним нормам права. «Зелені чоловічки» і бойовики за особистою вказівкою Путіна ставлять перед собою одурманених пропагандою жінок із дітьми, і навіть лінія державного кордону не стає перепоною для ракетно-артилерійських ударів у неоголошеній війні проти України. Подібного ніхто в світі не очікував і, відповідно, не був готовий до підлості, ницості й віроломства, зведених нині у ранг офіційної військової доктрини Росії.
Фактично Україну та її армію врятував лише масовий героїзм наших вояків, кадрових і мобілізованих, та всенародний волонтерський рух, що забезпечив бійців у зоні АТО необхідними речами, не передбаченими жодними довоєнними мобілізаційними планами, — від звичайнісінької води в пляшках до тепловізорів і бронежилетів. Ще раз повторю: йдеться не про вину чи злочин посадових осіб (хоча складається враження, без цього не обійшлося), а про невідповідність тієї війни, до якої теоретично має бути готовою будь-яка країна, реаліям путінської агресії, методи якої виявились непрогнозованими для всіх держав світу.
Тим болючіше було побачити у випуску теленовин, як поїзд промчав «із вітерцем» солдатів із білоцерківської бригади повз платформу, на якій своїх захисників чекали дружини, матері, діти. Для одягнених у військову форму чоловіків, які впродовж 24 годин на добу щомиті ризикують своїм життям, саме їхні дружини, матері, діти є уособленням Батьківщини. Це вони впродовж кількох місяців були серцем і душею разом із синами і чоловіками на позиціях, які обстрілювали з усіх видів зброї як бойовики, так і їхні російські поплічники. Саме ці жінки, як і мільйони інших українців, комплектували вантажі в зону АТО для своїх героїв, поки генерали розповідали про складнощі тендерних процедур та інші об’єктивні причини.
Упродовж кількох місяців наперекір усім об’єктивним причинам, які чомусь виявилися нездоланними лише для генералів, білоцерківці утримували позиції, і лише залишившись без боєприпасів, вимушено перейшли кордон.
Гидко й гірко було спостерігати за генералом, який намагався довести, що нині ще не час хоча б на мить обійняти своїх рідних, бо, мовляв, треба ще «опитати» кожного та належно проінструктувати. Хоча, додам уже від себе, цілком імовірно, що декому з вояків загрожує суд, бо пильні військові прокурори, жоден з яких не чув свисту куль над власною головою (а для військових юристів роботи у зоні, де терористи щомиті скоюють злочини, більш ніж удосталь), вистрибнуть зі штанів з кантами і лампасами, щоб «відпрацювати» хліб з маслом і довести чиюсь вину.
Не покривлю душею, коли скажу: в кожного українця (незалежно від його національності) навертаються сльози на очі під час перегляду телеролика, в якому хлопців у польовій військовій формі під оплески співвітчизників проводжають на захист Вітчизни. Так само не покривлю душею, коли скажу: особисто мені, як, напевно, мільйонам інших телеглядачів, що бачили «зустріч» білоцерківців, хотілося від щирого серця затопити в пику генералу, що «заспокоював» хлопців, яким не дали й кількох хвилин поспілкуватися з рідними. Як на мене, це ганьба, яку слід змивати кров’ю у бою. Причому не солдатською, а всіх тих генералів, що так «потурбувались» про захисників Вітчизни та імідж армії.