День Героїв. Його відзначають у пору, коли природа цвіте і буяє життя. З’явилося це свято у весняний час недарма. У травні 1938 року вороги вбили засновника та провідника Української Військової Організації й Організації Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця. У цьому місяці загинули Головний отаман і Голова Директорії Української Народної Республіки Симон Петлюра (1926) та ідеолог державної самостійності України Микола Міхновський (1924). Їхні імена стали для українців прапором національно-визвольних змагань.

На початку 1940-х років ІІ Великий збір ОУН започаткував День Героїв на пошанування тисяч борців і захисників української землі та держави. Із відновленням української державності 24 серпня 1991 року це свято повернулося до нас. Поки що його законодавчо не затверджено, але народна пам’ять жива.

Цього року заходи, присвячені Дню Героїв, організували у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, багатьох інших містах і селах країни. Згадували борців минулого і сьогодення, які виборюють нашу свободу від рашистів.

У Тернополі відбулася духовно-просвітницька імпреза, яку в одному з найбільших залів обласного центру Українському домі «Перемога» підготувало місцеве об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Для назви заходу вшанування та пам’яті наших Героїв обрали поетичні рядки Василя Симоненка: «Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя».

«Тату, я тобою пишаюся!»

Ініціаторка та ведуча імпрези викладачка Тернопільського фахового коледжу національного технічного університету ім. Івана Пулюя, просвітянка Галина Шот запросила не лише героїв російсько-української війни, а й їхніх матерів, волонтерів, численні вокальні колективи та виконавців.

«Наш народ ніколи не жив бездуховно. Творити будь-яку добру справу українці починали з молитви», — зазначила пані Галина.

Благословив захід і молитовно вшанував світлу пам’ять українських Героїв священник Української греко-католицької церкви о. Петро Бурак. Патріотизм, українськість — стан його єства. Молодим, коли конала радянська імперія, він став до лав культурно-просвітницького товариства «Вертеп» у Тернополі, де разом з іншими учасниками відновлював українські традиції та обряди, клав власну цеглинку у відновлення української державності. Певна річ, що о. Петро не міг не відгукнутися на поклик Майдану, постійно перебував у столиці серед протестувальників. 

Щойно 2014 року вибухнула російсько-українська війна, він замість священницької ряси одягнув форму капелана, щоб духовно підтримувати наших хлопців. Його нагороджено нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту».

2016 року добровольцями захищати Україну пішли двоє старших синів о. Петра. На його погляд, Герой — це той, хто щось важливіше, цінніше ставить вище за себе, понад власні меркантильні життєві справи. Героями він називає добровольців і тих, кого призвали, мобілізували, хто не ховався за спідниці дружин, матерів і по закордонах. Переконаний, що нам треба плекати героїзм у собі, у власних дітях, онуках, бо без цього не будемо здатні перемагати, отже бути радісними та щасливими.

Із таким міркуванням погод жується Ігор Войцехівський, який теж пройшов Майдан, поїхав добровольцем на війну, був серед захисників донецького летовища. Свого часу, перебуваючи на заробітках за кордоном, через недолугість напарника пан Ігор втратив око. Коли 2014 року російський агресор поліз на українську землю, Ігор Войцехівський пішов у військкомат, просився на фронт, але даремно. Тому влився в лави добровольчого батальйону. Тут став артилеристом, очолив гарматний розрахунок.

Про день, коли його призначили командиром цього розрахунку, він поділився з учасниками імпрези до Дня Героїв. На сцену вийшов у сорочці, яку йому вишила мати 1989 року. «Вишита сорочка потріпана, нитки не тої якості, але це мій бронежилет, завдяки якому та мамі я живий», — підкреслив Ігор Войцехівський. Він поділився спогадами про особистий найпозитивніший день на війні.

…Того дня він став командиром гарматного розрахунку. Ворог ніби знав про це, бо озвався кулеметним вогнем. Нашим хлопцям вдалося розбити це вороже кубло,  але згодом знову затріщав кулемет, з яким українські бійці теж упоралися вмент. Це була перша результативна стрільба в ранзі командира.

І коли пан Ігор повернувся на місце ночівлі, захотілося прозвітувати рідним, що не намарно споживає волонтерські харчі. Удома він залишив дружину з двома малими дітьми і стареньку матір. Щойно слухавку взяла дружина, одразу запитала, коли повернеться додому. «Після перемоги», — відповів.

Справами на передовій більше почав цікавитися син, якому тоді було десять років. Батько розповів, що став командиром, розстріляв ворожі кулеметні гнізда. Раптом у слухавці запала пауза, а потім прозвучала фраза: «Тату, я тобою пишаюся!» У фронтовика  затремтіли руки-ноги, в горлі застряг клубок, вологість з’явилася на очах. Жодного разу під час обстрілів, штурмів такого він не відчував.

«Я збагнув, заради чого ми всі на війні: заради наших дітей, наших нащадків, бо хто ж, як не вони, довершать те, чого ми не встигнемо», — розповідає ветеран війни.

«Були хлопці мурові, любили свою сторону»

 Після повернення із фронту Ігор Войцехівський (позивний «Поляк») узявся за створення в Тернополі першого у країні інтерактивного музею бойових побратимів. Він переконаний, що сучасники та нащадки мають знати про ратні справи українських Героїв. Нині пан Ігор працює в Музеї національно-визвольної боротьби Тернопільщини.

Про Героїв національно-визвольної боротьби в ХХ сторіччі на імпрезі також ішлося.

Важлива сторінка нашої історії — Українські Січові Стрільці, які йшли на смерть за Україну, її державність саме під синьо-жовтими прапорами. Як зазначила Галина Шот, їхній бій з російськими військами на горі Лисоня неподалік міста Бережани на Тернопіллі — безмежна самопожертва, приклад хороб рості, сили духу для майбутніх поколінь Героїв. На цій горі серед інших полягли офіцери Іван Максимишин, Юліан Соколовський, Ярослав Кузьмич, Богдан Романишин, Василь Мальований, Денис Кліщ. Їхні портрети з’являлися на екрані під віршовані рядки поета Володимира Вихруща, а також пісню Анатолія Горчинського «Лисоня».

«Стрільці були хлопці мурові, любили свою сторону», «вміли честь тримати», «віддали все вони і молодість, і кров». Це цитати з того вірша та пісні про усусів. Але ці рядки такою самою мірою стосуються й молодих повстанців із села Шибалин Василя Соляра, Івана Львівського, Михайла Ухмана, Йосипа Совина, Михайла Соляра, які у грізних 1940-х роках на лісовому масиві Старківка за кількасот метрів від Лисоні збудували власноруч криївку. У ній навесні 1947 року вони прийняли смерть, не здавшись енкаведистам.

За словами Галини Шот, на початку 1990-х років односельці Героїв-упівців на місці їхньої загибелі насипали символічну могилу і встановили дубовий хрест. За майже 30 років потому меморіал біля криївки у Старківці потребував оновлення. Ініціативу щодо цієї почесної справи виявив шибалянин підприємець Іван Здирко, для якого Україна — понад усе. Варто зазначити, що він разом із двома патріотами 30 липня 1989 року вперше в новітній українській історії підняв на Лисоні синьо-жовтий прапор.

Болять рани материнського серця

Немає більшого болю, ніж материнський. Захищаючи донецький аеропорт, загинув Герой із села Велика Лука неподалік Тернополя Іван Вітишин. Він поліг, тримаючи в руках світлину, на якій було зображено трьох його доньок. Іванова мати Марія Вітишин каже, що син завжди оберігав її від хвилювань, бо знав, наскільки вона вразлива. Навіть у найскладніші воєнні хвилини казав матері, що все гаразд.

«Напевне, наші полеглі хлопці — то небесні янголи, бо навіть там, у вишині, вони піклуються про рідних», — ділиться думками пані Марія. Вона розповідає, що син зрідка приходить у її сни, бо навіть так не хоче турбувати. Але одного разу він наснився рідній сестрі й попросив, щоб мама про нього всім розповідала, тоді їй стане легше.

«Я старалася розказувати, але це дуже важко», — стверд жує Марія Вітишин. Тож вирішила, що ця розповідь має вилитися у книжку, бо вважає, що пам’ять про загиблих дітей-Героїв має бути вічною. Книжку, яку видала, назвала «Мій син — кіборг». 

Нині розповідає: «Мені дуже тяжко, я не можу пригорнутися до свого сина. Але та теплота спогадів, яка зберігається в цій книжці, мене гріє, й я завжди відчуваю свого сина поруч». 

Наталія Марінкіна із Кременецького району, як і Марія Вітишин, — педагог.  Пані Наталія — директор школи, волонтерка, виховала п’ятьох синів. Троє з них захищають Україну від рашистів. Старший на війну пішов ще 2014 року. Повернувся через певний час додому. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення московитів на українську землю, відразу ж вирушив на фронт.

Потім на воєнну дорогу став другий син. Третій спершу був на чинній військовій службі, потім уклав контракт і нині на передовій.

«Щодня підношу руки до небес, до Бога й дякую за синів. Вони моя підтримка, розрада», — ділилася думками з учасниками імпрези Наталія Марінкіна.

Їхній батько — етнічний росіянин. Але обоє батьків пишаються, що зуміли прищепити синам любов до України, що вони в тяжку годину стали в обороні рідної землі.

 «Героїв рівних їм в земних світах нема», — сказав поет про українських захисників. Так і є. Вони завжди з нами.

«Такі заходи — цілющий бальзам на душу. Вони засвідчують, що наших рідних не забуто», — відгукнулася про духовно-просвітницьку імпрезу Марія Вітишин.

На заході звучали і спогади, і розповіді про славних синів та доньок українського народу. Лунали духовні, стрілецькі, повстанські та сучасні патріотичні пісні у виконанні хору «Осанна», ансамблю «Золоті журавки», дуету «Криниця добра», чоловічого вокального колективу Тернопільського мистецького фахового коледжу ім. С. Крушельницької, Івана Дзвеняка, Софії Шевчук, Івана Виспінського, заслуженого артиста України Василя Хлистуна.

Пам’ять про наших Героїв не вмирає, а шана йде від глибини душі.