Є така байка, кажуть, ніби китайська: прийшов якось мудрець до своїх учнів і приніс скляний глечик і три мішечки. Поставив учитель глечик перед учнями, розв’язав перший і насипав у глечик каміння. «Повний глечик?» — спитав учитель. «Повний!» — відповіли учні.
Тоді мудрець розв’язав другий мішечок, у ньому виявилися дрібні камінці. Насипав учитель і їх у глечик, потрусив — і просипалися дрібні камінці між великими. «Повний глечик?» — спитав учитель. «Повний!» — відповіли учні.
Тоді мудрець розв’язав третій мішечок і зверху на каміння висипав пісок, потрусив глечик, і просипався пісок між камінням. «Тепер дивіться, — сказав учитель. — Глечик — це ваше життя. Велике каміння — це ваші основні життєві цінності, ваша Батьківщина, віра, родина. Менші камінці — це ваші менші цінності: друзі, уподобання, смаки, те, що робить ваше життя цікавим. А пісок — це дріб’язкові справи, те, чим мусимо займатися щодня, хоч воно й не головне у житті. Але якщо ви одразу наповните ваш глечик піском, у ньому не буде місця для великих каменів».
Як почув ту байку, то став помічати, скільки з-поміж моїх співвітчизників таких, у кого ті глечики, що на плечах, самим піском напхані. Їх навіть легко впізнати за пустим незворушним поглядом, в якому жодного інтересу до всього, що відбувається навколо, але їх не стосується. Чи навіть стосується — такий обійде на дорозі предмет, що йому заважає, замість того, аби його відсунути, у крамниці тулитиметься між чужими порожніми візками і кошиками, залишеними такими самими, як він, і не здогадається їх вкласти один в один, вперто пхатиметься в одну половинку двостулкових дверей, хоч і друга не замкнена, варто лишень ручку потягнути…
Утім, це пусте: якщо людина сама не бажає зробити своє життя зручнішим, то чим я їй допоможу… Набагато гірше інше: такі люди байдужі до долі країни, в якій живуть, фактично до майбутнього — і власного, і своїх дітей. І найгірше: це не їхня власна справа — своєю байдужістю вони відбирають майбутнє в інших, яким не байдуже.
Ця байдужість дедалі частіше проявляється у політиці. До прикладу контингент, що жартома називають «політичний спецназ «плетені берети» — люди, що ходять на політичні акції на замовлення, байдуже, під якими гаслами, за що і проти кого, аби платили… Настільки байдуже, що від оцього «політичного спецназу» годі добитися відповіді, за що вони стоять, — не пам’ятають, бо пісок і пам’ять замінює. Це, до речі, чітка ознака: якщо учасник акції не хоче відповісти, за що стоїть — значить, акція замовна, варіантів нема.
Та й ті, хто не ходить на акції, але так само має глечики, повні піску, не набагато кращі. Як ідеться про політичні уподобання, їхня улюблена приповідка: «Та всі вони однакові». Та в цієї фрази є продовження, яке вони ніколи не вимовлять уголос, але завжди мають на увазі: «…тому голосуватиму за того, хто більше гречки дасть». А чому ні, якщо всі однакові? Заувага «Гречку візьми, а голосуй по совісті і з розумом» не має тут жодної ваги, бо совість десь у піску загрузла, а розуму і не було.
Це ми про старших людей. У молоді є два різновиди піску в глечиках: або пиво й дівчата (чи мода і парфуми — залежно від статі), або інші крайнощі — прагнення будь-що, за будь-яку ціну домогтися кар’єрного та матеріального успіху.
Хто з них шкідливіший? Найгірше, що можуть зробити перші, — насмітити, порушити громадський спокій, на вибори зовсім не ходять. А другі набагато небезпечніші — вони не гребують будь-якими оборудками, ідуть по трупах (іноді й у буквальному сенсі) і зрештою стають або вірними прислужниками олігархів, або й самими олігархами. І тоді «плетені берети» за гречку виходять на їхню підтримку. Отакий собі кругообіг піску в природі.
Звідки такі беруться? Певна річ, тут є й вроджені якості, але найбільше — від виховання. Якщо в сім’ї дитина тільки й чує розмов, що про жрачку та гроші, якщо мати й тато не виявляють любові та поваги ні одне до одного, ні до власних дітей, ні до навколишніх (скажімо, кинути в проході магазину свій візок — ще й яка неповага!), то піску в голові дедалі більшає. Якщо ж ще й у школі виховний процес поставлено формально і зведено до механічного напихання пам’яті розрізненими знаннями, якщо вчитель зневажає життєві цінності країни, яка терпить його присутність, — рівень піску сягає критичної межі.
Тоді виходить, що в Україні людей набагато менше, ніж прийнято вважати, решта — істоти, що мають людську подобу, але не мають людської сутності. Ким треба було бути, аби закликати на свою землю агресора в надії на кращі матеріальні умови, більші гроші? Отож!