Голова Луганської обласної
державної адміністрації
Володимир ПРИСТЮК
Візитною карткою краю традиційно називають вугільну галузь, адже саме в ній трудиться понад 100 тисяч жителів Луганщини і доля кожної третьої родини так чи інакше пов’язана з шахтами. У цих умовах викристалізувався особливий тип людини. І саме завдяки нескореному характеру донбаських шахтарів, вихованому з дитинства вмінню й бажанню працювати, краю вдається досягати успішних показників економічного розвитку. У цьому впевнений голова Луганської облдержадміністрації Володимир ПРИСТЮК.
— На Луганщині кожного серпня є два великих свята — День Незалежності України та День шахтаря. Але своє 64-те професійне свято гірники зустрічають у складних умовах. Події недавніх днів ще більше загострили проблеми галузі, необхідність пошуку нових підходів в організації безпеки праці. І все ж таки бюджетоутворюючою для краю залишається саме вугільна промисловість?
— Вугільна галузь є основою енергетичної безпеки не просто Луганщини, а й країни. На сьогоднішній день, враховуючи зростання цін на газ, ми розуміємо, що не зможемо забезпечити енергетичну безпеку України без вугілля. При цьому близько 78 відсотків запасів вугілля країни залягають саме на території нашого краю. Його неопрацьовані запаси зосереджені на півночі області. Вже сьогодні потрібно враховувати перспективу, бо на одних територіях запаси вугілля вичерпуються, а переведення виробництва на інші займе час і вимагає вкладення коштів. Тому днями я передав Прем’єр-міністру Миколі Азарову наші пропозиції щодо розробки відповідної державної програми.
Ми пропонуємо створити серйозну міжвідомчу групу з участю місцевих органів влади та представників профільних міністерств, для того щоб визначити перспективи вугільної галузі Луганської області на найближчі 20 років. До того ж така програма має врахувати всі аспекти вкрай потрібної, але й небезпечної професії шахтарів. Наприклад, трагічні події на шахтах «Суходільська-Східна» та «Краснокутська», крім іншого, виявили нагальну потребу посилення відповідальності за порушення правил техніки безпеки. Я вважаю однією з основних причин високої аварійності на вугільних підприємствах сьогодні саме зневажливе ставлення керівників до організації безпеки праці людей на їхніх робочих місцях.
— Зворотний бік індустріалізації — високий ризик техногенних катастроф…
— Так, ми живемо в промисловому регіоні, де, на жаль, такий ризик існує, а наслідками трагедій стають людські жертви. І наша система охорони здоров’я має бути готова впоратися з наслідками можливих трагедій. Тож ми зобов’язані продумати можливості надання екстремальної медичної допомоги, для цього закупити сучасне обладнання, що дасть змогу виконувати складні операції з урахуванням найсучасніших технологій. До того ж треба врахувати, що ніяка, навіть найсучасніша медична техніка не може повноцінно функціонувати без кваліфікованих фахівців. Тож потрібні медичні кадри, нові, захоплені молоді люди, ентузіасти своєї справи. Загалом, луганській медицині є ким пишатися. Реаніматолог Геннадій Можаєв, професор Володимир Погребняк — це люди, які зробили гідний внесок у розвиток не тільки регіональної, а й всеукраїнської медицини. І я вважаю, що в професіоналів такого рівня повинні бути школи, де вони могли б передавати свій досвід молоді.
Слід зазначити, що розвиток охорони здоров’я краю вже тепер є пріоритетом для обласної влади. Ця сфера — обов’язкова складова всіх договорів (і про міжрегіональне співробітництво, і про соціальне партнерство), які ми вже уклали або тільки плануємо підписати. В області вперше в Україні створено Центр медицини катастроф для надання невідкладної допомоги. Обласна лікарня та спеціалізовані диспансери оснащені найсучаснішим обладнанням і приладами, такими, як ангеограф. В обласній клінічній лікарні вже закінчена реконструкція опікового відділення. Тепер працюємо над створенням на базі цього центру лабораторії з вирощування штучної шкіри. І в цьому питанні розраховуємо на допомогу колег з Донецької області.
— Але незважаючи на підступний характер метану та інші труднощі, гірники бояться тільки одного: щоб не закрили їхню шахту. Чим це пояснити?
— Тим, що життя сотень наших селищ споконвіку було пов’язане з вугільними підприємствами. А в 90-ті роки минулого століття разом закрили на Луганщині 44 шахти, причому більша частина з них мали достатні запаси вугілля. Це був гіркий досвід. Ліквідацію шахт в ті роки проводили поспішно, непрофесійно, а подекуди просто по-вандальськи. Шахти розбирали, засипали, порушуючи водний баланс. Рекультивацію земель, як це належно, виконали далеко не скрізь. Тож у числі наслідків масового закриття шахт виявилися і підтоплення великих територій шахтними водами, і нестача води, придатної для пиття. А найголовніше, важливе для нас і особисто для мене як голови облдержадміністрації, це те, щоб соціальна сфера, яка прив’язана до шахт, що підлягають реорганізації, не була кинута напризволяще, як це сталося в 1996 році.
— Як подолати наслідки такої нецивілізованої реструктуризації навіть не галузі, а - життєустрою?
— У шахтарських селищах проживає від півтори до п’яти тисяч осіб. Більшість з них династіями й поколіннями працювали гірниками і звикли до певного життєвого укладу. Скажу відверто: потомствені шахтарі інші професії не сприймають усерйоз. Про це теж слід пам’ятати. А держава в 1990-ті роки, ліквідувавши шахти, натомість нічого іншого цим чоловікам не запропонувала. Усілякі «легпроми» та міні-швейні цехи на десяток робочих місць, не могли врятувати ситуацію. Селища вмирали. І як наслідок, незаслужено, до нашого краю приклеївся образливий, особисто для мене, ярлик «депресивності».
Але тепер настав час нашої відповідальності, і ми зобов’язані зробити все необхідне для того, щоб зберегти соціальну сферу, забезпечити подальшу життєдіяльність шахтарських міст-селищ. Тож концепція розвитку вугільної галузі краю на найближче двадцятиріччя, яку ми пропонуємо центру, полягає у тому, щоб розв’язати весь комплекс труднощів. Вона певною мірою пов’язана з новим законом про депресивні території України. І має втілитися в конкретну програму. Це може бути окремий закон про шахтарські території чи навіть конкретно про такі адміністративні одиниці, як Луганська область.
Під час реорганізації вугільної галузі ми просто зобов’язані створити нові робочі місця. Це можуть бути невеликі, але потужні заводи, фабрики, логістичні центри, адже наш край міститься на перехресті важливих міжнародних трас, на стародавньому Шовковому шляху з Азії в Європу. А започаткований довкола малий і середній бізнес зведе нові підприємства, викристалізується сфера послуг. Так, як це організовано у німців, англійців, чехів, американців. Нарешті, ми зможемо задіяти і великий науковий потенціал краю, привернути до реальної роботи професіоналів-виробничників, знання яких тривалі роки, на жаль, залишалися незатребуваними.
Багатство Луганщини — вугілля. Фото з сайту prometej.info
— На Луганщині навіть машинобудування великою мірою працювало саме на вугільну галузь…
— За останнє двадцятиріччя в зв’язку з різними перебудовами економіки лише обласний центр втратив до 147 тисяч робочих місць. Закривалися не тільки шахти, припиняли існування, а то й зникали з карти міст цілі підприємства. Але люди, технічна інтелігенція, якою ми завжди пишалися, залишилася. Інженерно-технічні працівники завжди були освіченими людьми, цікавилися новинками літератури та мистецтва. Кажу це не з чужих слів — я виріс у шахтарському місті Антрацит і знаю це напевно. Моє рідне місто пережило період занепаду і зараз повертає минулу славу. Сьогодні в Антрациті ми розпочали впровадження першого в Україні проекту з демінералізації шахтних вод. Нова установка повністю покриє потреби міста, видаючи близько 20 тис. кубометрів води на добу. Причому ця вода буде відповідати європейським стандартам. Такі технічні рішення стали можливі саме завдяки небайдужим людям — технарям, виробничникам.
Хочу підкреслити: саме тому, що у нас є такі люди, Луганщина — перспективний край. У нас не тільки не втрачені серйозні наукові школи і високопрофесійні кадри, але зміцнилися і розвинулися університети, освоєні нові напрямки науки. Ми можемо не тільки видобувати вугілля, а й впроваджувати передові технології. Краю треба лише вчасно протягнути руку допомоги від центру. І спільними зусиллями ми перетворимо Луганщину в квітучий, заможний край.
— В основі будь-якого досягнення стоїть людина. Але у вишах сьогодні більше заяв від абітурієнтів, які бажають стати менеджерами, ніж від тих, хто мріє працювати інженерами. Як ви вважаєте, наскільки готові батьки-шахтарі передати своїм дітям той самий оспіваний в піснях гірницький дух і повагу до людини праці? І наскільки готові до цього батьки-бізнесмени?
— Колись я ображався на свого батька за те, що він мене примушував у дитинстві багато працювати. Для мене не існувало слова «канікули». З восьми років і до вступу в технікум я кожен рік трудився в колгоспі. Та й у технікумі навіть улітку відпочивати не виходило. Працював у шахті, на будівництвах. Вступив до інституту і всі п’ять років їздив у студзагони. І спочатку було мені прикро - однолітки відпочивають, на море їздять, на мотоциклах ганяють ... А я все працюю. Але, подорослішавши, зрозумів — тільки так можна навчити життю — через працю. Спасибі моєму батькові за те, що він дав мені усвідомити цю головну мудрість долі.
На жаль, в останні роки багато людей, щоб стати заможними, у боротьбі за доходи своєї сім’ї забули про найголовніше - про трудове виховання своїх дітей. Я сам батько двох синів. І мій старший син після школи вступив до будівельного технікуму, на виробничу спеціальність. Вибрав ту ж саму професію, як і я в його роки. У будівництві випадкових людей не буває, це чоловіки, які створюють те, що покликане залишитися на століття, назавжди. Я народився на вулиці Будівельній, мої батьки і хрещені були будівельниками. У дитинстві я мріяв зводити великі міста, створювати щось нове. Взагалі ми всі в чомусь зодчі: хтось будує свій дім, своє життя, сім’ю, а хтось будує церкву. Ось мій син зараз працює на закладці фундаменту нового храму «Розчулення» в Луганську. Ми обоє йдемо на роботу рано - вранці і працюємо чесно, викладаючись на повну. Так що вечорами з повагою дивимося один на одного. Мої діти народилися і виросли вже в незалежній Україні. Для мене 20 років незалежності нашої країни — це 20 років праці кожного громадянина, аби довести і собі, й усім, що Україна — не випадкова країна на мапі світу.Луганщині вдалося примножити свої традиції і культурні цінності. Ми зуміли зберегти найголовніше - луганський характер, луганський дух. Це особливе ставлення до людей і світу, яке вбирає видобутий нами з надр землі антрацит, щоб зігріти взимку всю Україну.
Від імені своїх земляків хочу щиро привітати країну з майбутнім святом. За час, що минув з 24 серпня 1991 року, всі ми переконалися: лише дружня підтримка, згода і взаємодопомога всіх українських земель зробить нашу державу щасливою і заможною.
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ПРИСТЮК. Народився 1960 року на Луганщині. Освіта вища, за фахом будівельник. Трудову діяльність розпочав майстром в управлінні «Доменбуд» тресту «Комунарськбуд». Працював генеральним директором ТOВ «Супутник — Луганськ», АТЗТ «Дружба», заступником голови облдержадміністрації. Був заступником голови, першим заступником голови, головою облради. З 10 листопада 2010 року — голова Луганської облдержадміністрації.