Про стан справ у вівчарстві, на яке роблять ставку в гірських місцевостях карпатського регіону, «Урядовий кур’єр» писав неодноразово. Ішлося і про індивідуальні та фермерські господарства, і про особливості утримання тварин на високогір’ї, і про виробництво сиру та інших продуктів.
Сьогодні думками про розвиток цієї галузі на прикладі очолюваної громади і про те, що залежить від держави, ділиться голова територіальної громади з центром у селищі Ясіня на Закарпатті Андрій ДЕЛЯТИНЧУК.
— Можна напевне стверджувати, пане Андрію, що становище у вівчарстві дуже залежить від географічних умов. В очолюваній вами громаді вони вкрай складні, якщо не сказати екстремальні. Бо просто над Ясінею височить Говерла, а всі населені пункти — в оточенні полонин. Наскільки вам складно діяти?
— Цією галуззю ми пишаємося, бо маємо біле золото Карпат — гуцульську овечу бринзу. Вона, як відомо, стала першим в Україні харчовим продуктом із географічним зазначенням. Водночас наша бринза внесена до об’єктів нематеріальної культурної спадщини, що свідчить про велику цінність цього продукту для нас, горян.
Намагаємося брати участь у різних проєктах, конкурсах, грантових відборах, що допомагають розвитку вівчарства, а також рекламувати його та доносити до громадськості наявні проблеми. Але це лише один бік справи, який забезпечує нам успіх.
— А інший? Про нього варто докладно поговорити...
— Якщо розгорнемо довідник професій на сайті Мінекономіки, то не побачимо в ньому професії «вівчар». Три тижні тому, беручи участь у форумі розвитку сіл в Українському домі, ініційованому Асоціацією громад, я порушив це питання перед присутніми, серед яких були народні депутати, заступники міністрів, міжнародні партнери.
Після виступу одного з високих державних мужів, який говорив про гранти, державні субсидії на розвиток виноградарства, садівництва тощо, мені довелося стати на захист нашої галузі — вівчарства. Я, єдиний представник громад на цьому форумі, наводив аргументи. Казав, що виногради й сади висаджувати чи ягідництвом займатися в горах ми не можемо. Але в нас є вівчарство, яке також потребує державної підтримки. У наших горах не посієш і не збереш урожай, як на низовині. Ґаздуємо головно на полонинних та приполонинних угіддях.
— Що може означати відсутність вівчарської професії у класифікаторі?
— Що молодь відвертається від цієї професії, не бачачи в ній перспективи. Адже із травня по серпень треба бути на полонині, без комфорту та без заміни. Три-чотири години максимум відведено на сон. Тож щоб повертати людей до цієї професії, потрібно створювати умови. Нині вівчар, який усе життя віддав професії, стикається з неможливістю оформити собі пенсію. Йому кажуть: чекайте свого віку, і, можливо, ми вам оформимо мінімальну. А він уже не може виходити на полонину і, віддавши все справі життя, а також не вміючи нічого іншого робити, опиняється ні з чим. Тобто забезпечити якісь соціальні гарантії — найперше з того, що треба зробити.
Виручають проєкти та гранти
— Відомо, що Ясінянська громада часто бере участь у конкурсах, пропонуючи різні проєкти.
— Дуже активна в цьому Наталія Харбака, яка обіймає посаду начальниці відділу міжнародного співробітництва і проєктно-інвестиційної діяльності територіальної громади. Нині щодо розвитку вівчарства співпрацюємо з Usaid-Агро, Usaid-Говерла, а також ФАО — Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН. Проєкт, за який хочемо поборотися, передбачає закупівлю обладнання для вівчарів на суму від тисячі до 10 тисяч доларів.
— А які до цього були успіхи?
— Виграли грант «Відродження вівчарства в Ясінянській громаді» на 4 тисячі доларів. Реалізують його в межах проєкту «Посилення стійкості громад у регіонах України» за підтримки уряду Великої Британії. Зможемо отримати машинки для стрижіння овець, кущорізи, сонячний генератор, акумуляторні ліхтарі. До 2027 року маємо побудувати базову мережу родинних вівчарних господарств загальною чисельністю поголів’я 16 200 овець. Постійно зайнятими повинні бути 648 осіб, а використання земельних ділянок, не придатних для ведення сільгоспробіт, має дійти до 1620 гектарів.
— Це не перший проєкт, який реалізуєте у вівчарстві?
— 2021 року асоціація «Єврорегіон Карпати — Україна» надала нам кошти на підтримку локального виробництва. Тоді за 250 тисяч гривень придбали електропастухи, електрогенератори, сонячні панелі, машинки для стрижіння. А ще посуд: спеціально замовляли в Косові бербениці для бринзи. Усе це роздали вівчарям.
— Використання генераторів, сонячних панелей на полонині вже на потоці?
— Так, у нас є урочища, де їх встановлено. Електроенергія закип’ятить у чайнику воду, дасть змогу помити посуд тощо. А електропастух допомагає оберігати тварин. Вівчар не турбується, що вночі підкрадеться хижак і поцупить вівцю, за яку йому доведеться відповідати перед власником. Це дуже полегшує працю. До того ж зберігається популяція диких тварин у природі: вівчареві не доведеться застосовувати зброю, щоб захистити отару від хижака.
Життя змінилося, отже…
— Яку роль у житті громади, найбільш високогірної у країні, відіграє Закон України «Про статус гірських населених пунктів»?
— Цей законодавчий документ свого часу відіграв дуже важливу роль. Але оскільки його було ухвалено ще 1994 року, багато в чому він вже не відповідає нинішнім реаліям: життя змінилося. Підготовлено чимало інших законопроєктів, та поки що вони лежать без руху. Уже є досить досконалі концепції розвитку карпатського регіону. Є відповідна програма, указ Президента. Проблема лише в тому, що ці добре підготовлені документи не містять жодної фінансової складової. Усе-таки якщо йдеться про розвиток села, то окремим блоком слід говорити про гірські населені пункти.
— Що тут, на вашу думку, найважливіше?
— Поряд з розробленням механізмів фінансової підтримки це й повніше врахування географічних умов, логістики. А центром уваги, зосередження зусиль має стати карпатська глибинка, а не адміністративні центри. А в її житті якихось позитивних змін не відчутно.
Якщо розвивати центр Карпат, а це наші гірські вершини, водні перлини — озера і водоспади, то це неминуче поліпшить умови життя в гірській глибинці. Про який розвиток може йтися, якщо до підніжжя Говерли немає нормальної дороги? Який турист піде в гори дивитися на виготовлення бринзи, якщо туди ніяк доїхати? Тому треба вкладати гроші, починаючи з осереддя Карпат, а не з адміністративних центрів.
Продовольча безпека формується і тут
— Що ще, на ваш погляд, важливе для розвитку високогір’я карпатського регіону?
— На першому плані завжди мають бути питання продовольчої безпеки. А вона формується всюди, де виробляють харчові продукти. Якщо йдеться про нашу громаду, то ми наголошуємо на необхідності збільшення поголів’я овець, підвищенні їхньої продуктивності. Ця галузь одна з основ розвитку наших сіл.
— Відомо, що є складнощі з переробкою продукції вівчарства.
— Із бринзою їх нема, вона розлітається як гарячі пиріжки. А ось із м’ясом проблеми. Промислову переробку баранини не налагоджено, і споживачі в торгівлі не поспішають її купувати. А вовну нікуди подіти, її навіть за копійки неможливо продати. У мого дідуся, який прожив 95 років, усе горище заповнено вовною: не знав, що з нею робити. Четверте, що можна отримувати від вівці, — шкури. Їх взагалі закопують.
— Чому б із вовни не виготовляти екологічно чисті ковдри, пухнасті пледи, барвисті ліжники?
— Для цього потрібні переробні підприємства, а для їх заснування у власників немає коштів. Питання ж про дешеві або безвідсоткові кредити, інші види допомог навіть не на порядку денному. У владних кабінетах слід зрозуміти, що не лише виноградники, сади, ягідники й теплиці формують продовольчу безпеку країни, а й вівчарство. Підтримка галузі конче необхідна.
— А як щодо ініціативи самих власників?
— Окремо взятим власникам це не під силу. Саме тому у стратегії розвитку нашої громади заклали створення підприємства з переробки продукції вівчарства. Розраховуємо, звичайно, і на гранти. Не обов’язково, щоб в одній громаді було все. Саме з огляду на це хочемо скооперуватися з Косівською громадою Івано-Франківщини. Там могли б переробляти вовну, зокрема й нашу, а ми — своє та їхнє м’ясо, молоко. Якщо не буде проблем зі збутом, то люди матимуть бажання розводити овець. З’являться реальні можливості самозабезпечення роботою.
— Підприємці із власної ініціативи щось роблять?
— У селі Кваси є приватна сироварня. Її власник запропонував співпрацю в організованому збиранні коров’ячого молока від населення. Ми підготували проєкт і виграли грант на придбання автомобіля, і тепер молоко не треба відвозити за десятки кілометрів, щоб продати. Достатньо вийти на дорогу і за лічені хвилини збути його покупцеві. Люди зрозуміли вигоду й нею користуються.
Те саме з вівцями. Якщо люди матимуть від їхнього утримання хосен (користь), то й заводитимуть їх. Бо любити овець — то ще недостатньо, щоб утримувати їх на власних подвір’ях.
— Скільки у Ясінянській громаді тепер овець?
— Приблизно 5 тисяч, і це, звісно, мало. Колись у колгоспах, на території сіл нашої громади їх було в рази більше, а ще дуже багато і в населення.
— Багатьох читачів, напевне, цікавить, чому бринза така дорога. Її продають уже по 400 і більше гривень за кілограм, що набагато перевищує вартість сиру з коров’ячого молока.
— Це легко пояснити. По-перше, гірська вівця не дає стільки молока, як корова, максимум пів літра за день. Вона доїться лише три місяці, а корова — цілих 11 у році. По-друге, овець влітку утримують на полонинах, де доглядати за ними дуже важко. По-третє, бринза — дуже трудомісткий продукт, що й пояснює її високу вартість. Ми можемо говорити про надзвичайну корисність цього продукту для здоров’я, його поживність, насиченість вітамінами.
— Дозвольте побажати успіхів у розвитку галузі, на яку покладаєте стільки надій.
— Дякую. Додам, що найближча наша мета — створити центр підтримки вівчарства в нашій громаді. Сподіваюся, що це нам вдасться і планомірно кількість поголів’я збільшиться. Уже багато зроблено, рухаємося далі.
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Андрій ДЕЛЯТИНЧУК. Народився 1982 року в селі Лазещина Рахівського району на Закарпатті. Вищу юридичну освіту та кваліфікацію юриста здобув на факультеті лінгвістики та права Міжнародного науково-технічного інституту в Києві.
У 2014 році закінчив факультет державного управління Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України.
Трудову діяльність розпочав у липні 2006 в Рахівському районному управлінні юстиції. З 2020 року –– завідувач сектору Рахівської районної державної адміністрації.
Двічі був обраний депутатом Лазещинської сільської ради, нині є депутатом Рахівської районної ради. З жовтня 2020-го –– голова Ясінянської селищної ради.
Одружений, виховує двох синів.
текстівка
Керівник Ясінянської громади Андрій Делятинчук на обласному святі зі збереження нематеріальної культурної спадщини разом із земляками презентував гуцульську овечу бринзу