Пам’ятаю, у дитинстві мене трохи дивувала поведінка колишніх фронтовиків у День Перемоги. Уже вранці 9 травня я, школяр початкових класів, одягав білу сорочку і мерщій біг до свого діда Івана. Ще б не бігти! Цього дня він дозволяв мені надіти його нагороди, серед яких орден Слави ІІІ ступеня. А вже вдень і відбувалося те, що мене розчаровувало. У діда за столом збиралися його друзі та ровесники — учасники бойових дій на фронтах минулої війни. Вони чаркувались і вели неквапливу розмову, а я терся поблизу. Нашорошивши вуха, сподівався почути розповіді колишніх солдатів про стрімкі атаки, підбиті ворожі танки, взятих у полон німців. Та діди чогось завжди переповідали про зовсім інші події. Хтось згадував, як ледве-ледве встигли вирватися з оточення. Інший лаявся, бо їхні окопи якось обстріляли свої ж. Ще хтось нарікав на брак зброї та боєприпасів.
Ті розповіді назавжди закарбувалися у пам’яті, бо дуже відрізнялися від того, що ми із захватом дивилися у фільмах про війну. І завжди дивувало: колишні солдати на наші дитячі розпитування про війну здебільшого не поспішали хвалитися подвигами, а казали про щось інше.
Якось уже старшокласником вдалося витягти, немов обценьками, кілька спогадів із ще одного свого діда Ілька — кулеметника, який був поранений і контужений, побував у полоні, але повернувся додому з двома медалями «За відвагу». Краще б я не чіплявся до нього! Бо почув таке про «маршала Перемоги» Георгія Жукова, що у мене світ перевернувся. Мій дід — учасник тих подій — розповідав про нелюдську жорстокість чотириразового героя і командувача до своїх військ, а я не міг йому не повірити.
А про «подвиги» ми почали слухати вже пізніше, коли ні моїх дідів, ні інших земляків — справжніх солдатів, які воювали на передовій, не стало. На День Перемоги на перший план почали виходити ветерани, які якщо й нюхнули пороху, то десь у тилу якнайдалі від лінії фронту. І вони були значно балакучіші від друзів мого діда, які 9 травня пили горілку, здебільшого поминаючи загиблих товаришів.
Ніде правди діти, у радянські часи ще була якась межа героїзації найстрашнішої війни. Принаймні, порівняно з тим, що ось вже майже два десятиліття робить у Росії знавісніла патріотична кремлівська пропаганда, розповідаючи про події 1941—1945 років. Це блюзнірство почалося ще за життя справжніх фронтовиків, окремі з яких намагалися зупинити безумство. Один із таких — колишній солдат, письменник Віктор Астаф’єв із болем писав: «Про цю війну стільки набрехали, так заплутали все, з нею пов’язане, що врешті-решт війна вигадана затулила війну справжню».
Думаєте, дослухалися? Навпаки. На тричі пораненого фронтовика, учасника кривавого форсування Дніпра, письменника, лауреата Державної премії СРСР, Героя Соціалістичної Праці накинулися «патріоти», звинувачуючи його в тому, що в його творах немає «героїзації» війни. А він у відповідь стояв на своєму: «Злочинно романтизувати війну, робити її героїчною та привабливою!» та «Той, хто бреше про війну минулу, наближає війну майбутню».
На жаль, пророцтво солдата і письменника збулося. Безумці при владі у Кремлі встигли спотворили головний заповіт фронтовиків і всіх людей, які пережили військове лихоліття, — робити все можливе, щоб загальнолюдська трагедія ніколи не повторилася. У кремлівської пропаганди нині інше агресивне гасло: «Еслинадаповторим!» У сусідній державі вже добрий десяток років наполегливо культивують мілітаристський масовий психоз: весь цивілізований світ живе і пишається суто мирними досягненнями, а тут постійно торочать про «ворогів», демонструють зброю і готуються до війни. А травневий День Перемоги перетворили не на закономірний день ушанування мільйонів загиблих, а на найбільшу перемогу і досягнення нинішньої влади на чолі з «головнокомандувачем» і вічним президентом. Культ цієї персони і культ війн минулої й майбутньої вже став не тільки потворним, а й загрозливим, але тих, хто прагне повторення, схоже, не зупиняють навіть величезні людські жертви, якими колись наближали Перемогу.
«Скільки ми втратили людей під час війни? — риторично питав у одному з листів Віктор Астаф’єв. — Адже знаєте і пам’ятаєте. Страшно називати справжню цифру, правда? Якщо назвати, то замість парадного кашкета треба одягати схиму, ставати в День Перемоги на коліна посеред Росією і просити у свого народу вибачення за бездарно «виграну» війну, в якій ворога завалили своїми трупами і втопили у своїй крові».
Логічно, цивілізовано і суто по-людському в країнах Європи, що колись входили до антигітлерівської коаліції, 8 і 9 травня оголошено Днями пам’яті та примирення під гаслом: «Ніколи знову». Саме це неодноразово повторювали в День Перемоги й згадані мною ще живі фронтовики наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років.
Утім, у Росії цинічно знехтували заповітом мільйонів людей того покоління, які у кровопролитній війні вибороли мир. Там свідомо перетворили перший день миру, а ним у 1945-му фактично стало 9 травня, на мілітаризоване дійство, в якому не бракує нахвалянь і погроз розв’язати нову війну. А події в Криму та на Донбасі підтвердили: нашим сусідам, які патетично і дуже специфічно відзначать День Перемоги, насправді байдуже до пам’яті про власних дідів і прадідів, які не тільки воювали, а й закликали нащадків: «Головне — щоб не було війни!»