Андрій Александрович-Дочевський вважає, що форма в мистецтві і є змістом. Він актуалізує культурологічні міфи, переосмислюючи їх у візуальних образах вистав. Йому властиві концептуальність і сценічний інжиніринг. Митець яскраво позиціонує себе як творчу індивідуальність у повсякденні, балансує у творчості між академічним каноном і постмодернізмом.
Власний діапазон творчості митець виявив в 11 виставах з головним режисером Сергієм Данченком, який повернув масового глядача в Національний театр імені Івана Франка, що готується до 100-го сезону. Театр рясніє іменами, деякі з них увійшли в європейську історію мистецтв.
Ми зустрілися в майстерні митця.
— Як позиціонується ваша театральна практика в Європі і хто зі світових театральних лідерів вразив вас?
— Організовую поїздку кожного свого набору студентів в академії на міжнародне Празьке квадринале сценографії. Бачимо, що наші роботи в Україні цілком перебувають у контексті світової культури.
Озираючись у минуле, визнаю, що мені за духом найближчий краківський театр Тадеуша Кантора, який був чудовим художником, режисером, драматургом і теоретиком мистецтв. Я в захваті, як зберігають у Польщі його творчу спадщину. У Кракові створено прекрасну музейну споруду на березі Вісли у формі великого підмакетника. Може, й у нас постануть такі музеї, коли Гостиний двір на Подолі перетворять на мистецьке подвір’я, де буде музей мого вчителя в академії Данила Лідера.
— Театр Івана Франка знаний визначними сценографами. Ви за «Кайдашеву сім’ю» у стилі вертепу отримали національну нагороду імені Лесі Українки. Як стали сценографом?
— Усе почалося в дитинстві. Я відчув великий вплив актриси театру Олеся Курбаса Ірини Авдієвої, чоловік якої Леонід Паволоцький, архітектор, певний час працював у Курбаса в театрі завлітом. Його звинуватили у шпигунстві наприкінці 1930-х років. Зазнав страшенних тортур в НКВС. Ірина Дмитрівна збирала своєрідний салон у Києві, в який я потрапив 16-річним завдяки своїй бабці, яка 1948-го повернулася після восьми років перебування у сталінському таборі. З нею пані Ірина познайомилася в черзі у магазині, бо, як сама пояснила, в бабці було інтелігентне обличчя. Авдієва була і актриса, і художник-дизайнер. Я зустрів у неї надзвичайних людей: Сергія Параджанова, актора Олександра Анурова, Сергія Подерв’янського, який потім викладав у мене в академії, сценографа Федора Нірода.
— Оформлення вистав Федора Нірода і Данила Лідера було цікавішим за дію на сцені. Їхні величні інсталяції нерідко пробуджували творчість глядача ефективніше за акторів та режисерів. У театральному середовищі відчували суперництво цих визначних сценографів?
— У них були дивні стосунки. Нірод любив культурологічні уточнення, а Лідер сповідував авангардну естетику в сучасній інтерпретації та культурологічні уточнення. «Ромео і Джульєтту» Нірод оформлював після подорожі у Верону, де дворик закоханих постав як вузький колодязь із рухом догори.
— Нещодавно мій товариш освідчився супутниці в тому дворику. Міф про закоханих живе у долях сучасників. У радянські часи ваш академічний театр створював соцреалістичні міфи завдяки призабутим драматургам.
— Такий наш український характер. У сценографії нашого театру велика історична спадщина. Художник театру Матвій Драк навчався в Мюнхені в період сецесіону у фон Штюка, спілкувався з Кандинським. Його ранні роботи, як-от «Лісова пісня» із Гнатом Юрою, створювали живописні інтонації артдеко, а вже потім його пригнітив соцреалізмом. Він знайшов нішу в наївному мистецтві, трохи провінційному, але поетичному.
Так сталося і з Вадимом Меллером, головним художником театру «Березіль», який закінчив віденську академію і згодом працював у театрі Франка. Але їхні міфологічні форми руйнував СРСР.
— На художника не менше, ніж соціальні, впливають особисті перипетії.
— Коли ми з Данченком ставили «Короля Ліра» в 1997 році, несподівано помер мій батько, в якого були хвороби хребта. Батько був для мене джерелом культури. Я став моделювати в оформленні певну атомарну структуру, яка завдяки гумовим бинтам з’єднувала у просторі хребці. Повертаючись завдяки сценічному кругу, структура перетворювалася на безліч пісочних годинників. Режисерові сподобалася ця ідея, але він запитав: «Що робити з цією інсталяцією, якою вже все сказано?»
— Як вам працювалося з митцями такого масштабу, як Сергій Данченко?
— Спочатку нам було важко. Він був чудовою людиною, міг створити на сцені напівтонами атмосферу середовища. Я пропонував: зробімо якусь хуліганську історію, а то у вас все занадто академічне. Він відповів: «Вибач, але дуже глибоко сиджу в собі. Як казала Ахматова, художник рано чи пізно наводиться на різкість, досліджуючи себе і світ».
— А чим запам’яталася співпраця з його наступником Богданом Ступкою?
— Він був непередбачуваним, інколи ображався, як дитина, але терплячим і дуже талановитим. Згадую другий варіант оформлення «Короля Ліра»: порожній простір, наче пустеля. Я створив урбанізм невизначеного часу, хоч ця історія відбулась у VІІІ сторіччі. Буря руйнувала це урбаністичне середовище, за яким з’являлася пустеля піщаних барханів під оперним панорамним небом.
У макеті все було класно, а в просторі сцени з’явилася певна бутафорність. Світло було кепське, не таке, як нині, що зробила нам австрійська фірма. Пісок імітував разом з декораторами фарбою на тканині. Не люблю бутафорії, хоч у нас гарно працюють цехи.
Перед прем’єрою Ступка в костюмі Ліра, побачивши моє невдоволення, сказав, що йому потрібна торбинка, як у Сковороди. Я сприйняв це як забаганку. На генеральній репетиції у сцені божевілля Ступка зник за барханом, звідки здійнявся пісок, а потім Лір почав сіяти пісок із торби й уся сцена ожила. Актор навіть посипав піском собі голову.
Потім я намалював його портрет у ролі Ліра, як він сипле пісок на голову. Геніальний актор.
— Як вам працюється з теперішнім головним режисером Дмитром Богомазовим? Чи не тиснете на колег досвідом та авторитетом?
— Із Богомазовим у нас іронічні довірливі стосунки. Хотів би з ним працювати, але він привів своїх людей. Не відчуваю сучасної кон’юнктури, не вибудовую життя за соціальним запитом і не рефлексую на політику. Для мене привабливий міф — така моя вдача.
Загалом наше суспільство дуже архаїчне, як, наприклад, у Сербії, де я розшукував дідову могилу. Моя бабця була дворянка, дід білогвардієць. У поведінці бабці ніколи не було зневаги до простих людей, а нині ми відчуваємо відверту зневагу до людей без грошей. Соціальне лайно нуворишів пронизало все і руйнує людяність у стосунках. А студенти у нас цікаві!
— Ви спілкувалися з чотирма театральними поколіннями. Чи це обмежило вас у житті?
— Складне запитання. Кожна людина проходить етапи становлення. Я бачив злидні, в яких жив мій дід у Сербії. Батька врятував у Москві народний актор Зубов, узявши на поруки, коли батько, якому запропонували в певній установі відмовитися від матері, що була в таборі, кинув у службовця чорнильницею. На початку 1950-х він полишив акторський фах, опанував професію художника. Батько казав про залежність в акторстві, скаржився на свою дворянську зовнішність, що обмежувала його амплуа. У нас у роду всі покоління були творчими.
— Знали вас як Александровича, згодом ви додали прізвище Дочевський. Чому?
— Вирішив відновити історичну правду. Предки мали землі на хуторі Мала Доч за 13 км від Батурина. Батьків прадід Іван Федорович був композитором і ветеринаром, носив прізвище Александрович-Дочевський. Залишилася частина його садиби у Глухові. Його батько Федір Іванович Александрович був поміщиком, мав неофіційний зв’язок із дворовою дівчиною з маєтку Мала Доч. Їхнього сина офіційно визнала законна сестра і домоглася, щоб її брат став дворянином, узявши подвійне прізвище: батька Александрович і матері Дочевський — тобто з хутора Мала Доч.
Александрович — це старовинне прізвище шляхти білорусько-польського походження. Витоки Глухова мене надихають.
— Ви не відмовляли сина від занять мистецтвом? Які моральні настанови отримав Федір?
— Бути вільним у виборі шляху і в усьому іншому. Спочатку він хотів стати реставратором, бо захоплювався історією. Дуже любив слухати діда — їхні стосунки були відвертіші, ніж його зі мною. Я сказав, що у професії реставратора не допоможу, а сценографія — це наше.
— Які ваші улюблені роботи як сценографа?
— Згадую вистави, які ми зробили зі Станіславом Мойсеєвим, зокрема «Ерік XIV». А ще «100 тисяч» у театрі Чернігова. Мойсеєв не захотів лишитися в театрі Франка і тепер ставить в Угорщині, Польщі, Румунії. Пам’ятні вистави з Данченком, особливо «Приборкання норовливої» в Польщі, цікава і вигадлива робота «Каїн» Байрона в режисурі Федоришина у Львові. Коли ми з нею були у Польщі, то мене запросили оформити «Кола Брюньйона» і «Бал в опері» Юліана Тувіма.
Звісно, згадую вистави з Адою Куницею, чудовою людиною, першим моїм режисером у Львові. Вона мене відкрила, бо я працював із непрофесійними театрами. Мене їй рекомендував Роман Віктюк, з яким познайомився завдяки Одеській кіностудії, а потім ми з ним ставили вистави в російській драмі: «Священні чудовиська», де я працював над гримом і зачісками, а в «Дамі без камелій» — над костюмами.
Мені пощастило: всі мої режисери хворіли на творчість. Загалом я оформив приблизно 80 вистав. Тепер режисер Дмитро Чирипюк поновлює виставу «Тев’є-Тевель». Відкриватимемо 100-й сезон виставою «Перехресні стежки» за Іваном Франком, створеною в тандемі з цим режисером. Геніальна вистава зі складним фрейдиським любовним трикутником. Франко був не таким, як нам викладали у школі.
— Цього сезону ваш театр відновив інтенсивну гастрольну діяльність.
— Не беру участі в гастролях, а займаюся живописом, краду для себе час. Мій друг каже: треба, щоб тебе знали як живописця, у театрі ти все вже довів. Якось Данило Лідер висловився, що театр — для молодих. Я не проти гурту в театрі, але з часом розумію, що шлях художника — в зануренні у самого себе.
Нещодавно мені надійшло привітання з днем народження з Будапешта від колишнього посла в Україні Яноша Каллора, який відкрив в угорській столиці виставку українських художників. У нього велика колекція наших робіт. Посол купив мою роботу, і саме її було винесено на рекламний плакат цієї виставки. Я вигадав для нової виставки картину «Басейн» — це велика панорамна робота. Басейн — це вода, джерело життя, яке очищає все. Гадаю, буде серія різних басейнів: тривожний, еротичний, спокійний тощо. Ще не знаю, де буде виставка.
— Хто і що на вас впливає у творчості?
— Дуже подобався колись філософ Микола Бердяєв, давньогрецькі художники. Еллінізм — прекрасний розвиток людства. Бароко дуже люблю — це суперечка з небом. Класика мені ближча, в її інтерпретації багато простору, повітря, роздумів.
Оформлюючи сучасні п’єси, керуюся розумом, але почуття важливіші. І це завжди піднесення. А живу, як сказав Жан Кокто: люблю любити і ненавиджу ненавидіти.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Андрій АЛЕКСАНДРОВИЧ-ДОЧЕВСЬКИЙ. Народився 7 липня 1958 року в Києві в сім’ї художника і вчительки. Закінчив республіканську художню школу і художній інститут. Працював художником з костюмів на Одеській кіностудії, оформив понад 80 вистав у театрах країни і за кордоном.
Із 1991 року — головний художник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. На його сцені оформив понад 20 вистав. Із 2004-го — завідувач кафедри сценографії та екранних мистецтв Національної академії образотворчих мистецтв і архітектури.
Брав участь у виставках у Молдові, Німеччині, Польщі, Чехії, Росії, Угорщині та Естонії. Член національних спілок художників, театральних діячів України та мистецького об’єднання Sztuka bez granic (Польща).
Заслужений діяч мистецтв. Володар п’яти «Київських пекторалей», лауреат Державної премії імені Лесі Українки.