Пам’ятаю його непосидючим малюком, школярем, студентом і вже дорослим викладачем Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Доброзичливим, щирим, життєрадісним, готовим завжди прийти на допомогу тим, хто її потребує, і водночас принциповим та цілеспрямованим. Він був патріотом, який життєвою позицією і справами підтверджував відданість і любов до України. На прикладі його короткого, але яскравого, мов спалах зірки, життя можна й потрібно виховувати тих, хто нині замислюється, який шлях обирати в майбутньому, які цінності мають бути найважливішими.

Пам’ятаю, був... А так хотілося б написати: є, знаю! На жаль, про те, яким він був, доводиться писати в минулому часі. Бо рік тому 11 травня лейтенант Денис Антіпов загинув під Ізюмом, захищаючи свою країну від рашистської орди.

Повертаючись у минуле

Батьки Дениса познайомилися й побралися в Івано-Франківську, де офіцер Геннадій Антіпов проходив військову службу. У цьому місті народився їхній син Денис. Але, як відомо, військові не обирають місця служби, за них це робить командування. Тож новим місцем служби Геннадія стала одна з військових частин Києва.

Наші квартири були поряд. Денис ріс на моїх очах. І коли настав час іти в перший клас, батьки обрали для сина гімназію, до якої потрібно було добиратися громадським транспортом. Хоч могли віддати до школи за 100 метрів від дому. Але батько наполіг: хай вчиться самостійності, набуває знань у гімназії, яка славилася жорсткою дисципліною та висококваліфікованими педагогами, на відміну від школи поряд.

Навчання Денисові давалося легко, чимало часу він проводив за комп’ютером вдома. Іноді до пізньої ночі. Батьки непокоїлися, щоб це не шкодило навчанню і не зіпсувало зір. Але вмовляння зменшити час сидіння за компом не допомагали. І одного разу батькові увірвався терпець: Геннадій просто перерізав дріт під’єднання до інтернету. Коли син повернувся з навчання, напрочуд спокійно сприйняв цю диверсію.

Наступного дня він купив новий дріт і знову засів за комп’ютер. А під час виховної розмови з батьками пояснив, що не мультики дивиться чи стрілялками бавиться, а поглиблює знання із предметів, які вивчає в гімназії, й з історії. Так уперше показав, що впертість та наполегливість у досягненні мети залежно від того, на що їх спрямовано, іноді бувають корисними.

Саме такі якості він продемонстрував, навчаючись у гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. А свою самостійність — під час вибору майбутньої професії, коли став студентом навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І на відміну від тих, хто гнався за юридичною та економічною освітою, обрав спеціалізацію, яка далеко не всім до снаги, — мову й літературу Далекого Сходу та Південно-Східної Азії. Адже для цього потрібно було вивчати корейську мову, якою він блискуче оволодів, як і англійською. А ще вивчив китайську та японську.

Непростий вибір

Ще навчаючись, відмовився від фінансової допомоги батьків. У 2011— 2012 роках Денис працював у сервісному департаменті компанії Samsung, як перекладач — у різних державних заходах за участі Посольства Республіки Корея в Україні, для інженерів — під час запуску швидкісних потягів класу «Інтерсіті+». Ще студентом двічі проходив тривале стажування в найкращих вишах Південної Кореї, де удостоївся найвищої оцінки тамтешніх викладачів. Навчався, працював, брав активну участь у громадському житті: один з лідерів мовного Майдану, з перших днів Революції Гідності — член Громадського сектору Євромайдану.

Після успішного закінчення магістратури Денис одержав диплом викладача-дослідника корейської та англійської мов і зарубіжної літератури, перекладача корейської та англійської мов. А далі продовжив стаціонарне навчання в аспірантурі, де обрав тему кандидатської дисертації  «Лінгво-прагматичні особливості фахової мови електроніки на матеріалі корейської мови» і почав над нею працювати. З такою наполегливістю й ерудицією Денис міг стати непересічним науковцем. Але не судилося.

2014 року російські збройні сили почали загарбницьке вторгнення в Україну. І аспірант Денис Антіпов одразу ж вирішив приєднатися до тих, хто став на захист Батьківщини.

Однак потрапити на фронт із першого разу йому не вдалося. Чому? Про це він чотири роки тому розповів в інтерв’ю Радіо Свобода: «Моя спеціальність на військовій кафедрі — військовий перекладач. І коли навесні 2014 року я прийшов до військкомату записатися добровольцем, мені пояснили, що критичної необхідності у фахівцях такої спеціальності армія не має. «Кому на фронті потрібні військові перекладачі?»

Але Денис не відступив. Як розповідав згодом, вирішив самостійно готуватися до військової служби: разом з кількома друзями почав вивчати тактику бою, розвідку. А пізніше закінчив курси аеророзвідки, і ці знання вже були необхідними на фронті.

Так із четвертого заходу він все-таки зміг долучитися до Збройних сил України. Як сприйняли такий крок в університеті, розповідав з усмішкою: «Я зламав систему, закосив від університету в армію. У той час як більшість хлопців мого віку косили у виші від армії. Мої колеги — викладачі, науковці — здивувались, але підтримали моє рішення й навіть допомагали морально та матеріально».

Мати Дениса, дізнавшись про рішення сина, спробувала переконати його спершу закінчити навчання в аспірантурі, оскільки в нього була бронь від призову. Не домігшись свого, попросила мене поговорити з Денисом. У відповідь від нього я почув: «Дядю Васю, їх потрібно зупинити. Навіщо мені науковий ступінь, якщо мою країну поглине орда, яка мене, моїх рідних, друзів, колег і весь наш народ хоче перетворити на безправних і безмовних рабів? Навчання зможу закінчити й пізніше, а захищати свою країну потрібно вже».

Мені залишилося тільки побажати, щоб його і побратимів оберігали вищі сили.

Борітеся — поборете

Більш як рік лейтенант Денис Антіпов командував взводом аеророзвідки в зоні бойових дій у складі окремої аеромобільної бригади. Його бойовий шлях проліг через донецький аеропорт, Світлодарську дугу, Попасну й авдіївську промзону. Повернувся до мирного життя наприкінці квітня 2016 року, крокував у лавах захисників свого народу на параді з нагоди 25-ї річниці Незалежності України.

Того року почав викладати корейську мову в рідному виші. Водночас відкрив власну справу, до якої залучив ветеранів АТО. Хлопці взяли кредит, купили 3D-принтер і виготовляли оригінальні українські сувеніри. А під час пандемії коронавірусу на волонтерських засадах запустили у виробництво захисні щитки для всіх охочих їх придбати за собівартістю.

У 2018—2021 роках Денис був учасником та лектором численних навчальних програм для підтримки ветеранського бізнесу, які організували Посольство США в Україні, Київська школа економіки, Міжнародна організація з міграції, програма House of Europe, брав участь у стажуванні для ветеранів-підприємців у США. Але тоді, розповідають його батьки, мав зібрані речі й наплічник, бо знав: війна прийде більшою хвилею.

24 лютого 2022 року разом з батьком пішов у військкомат. Далі його шлях проліг на передову в 95 окрему десантно-штурмову бригаду ЗСУ, яка вела запеклі бої з ворогом на Харківщині. Уже в госпіталі у Дніпрі після поранення й контузії вітав побратимів із Днем добровольця й ділився тим, що пережив: «Тепер 9 березня, день народження Тараса Шевченка, — і мій другий день народження. Цього дня я вижив під артобстрілом під Ізюмом. Опишу лише те, що відчував, доки свіжа пам’ять.

Усе сталося раптово. Відчув, як щось вдарило у груди й голову та відкинуло на спину вибуховою хвилею. Обдало гарячим повітрям, уламками будівлі, ще щось летіло в обличчя заразом з ними. Далі біле світло. А через кілька секунд — перша неприємна думка і розуміння, що це вже, мабуть, кінець. А я ж стільком людям обіцяв повернутися... І що, певно, не вийде.

Потім поступово відновлювався зір, і бачив немов крізь туман все довкола, але ніг і рук все ще не відчував. Цікаво, чи є вони в мене ще... Якби хоч одна рука була робоча, можна було б джгут накласти і підлататися, бо у відключці довго не був, то ще не встиг стекти кров’ю. Але лежав, відкинутий вибухом, на спині. Бо дихати було важко, й у вухах — високочастотний писк.

Це все довго описувати словами, а відбувалося миттєво. Потім стало радісно: здається, поки що живий. До мене поверталася свідомість. Здавалося, можу поворушити руками, тобто вони ще в мене є, це вже добре. Крізь кров, що стікала по очах із чола, побачив, що ноги ніби теж є. Мене відтягли якнайдалі від уламків, а потім були евакуація і все решта. Бог ще має, напевно, на мене якісь плани на якийсь час, бо почув тих, хто за мене молився. Мій янгол-охоронець заслуговує на медаль».

А завершив Денис розповідь цитатою з Тараса Шевченка: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»

Пам’ять не згасне

Перебуваючи в госпіталі, Денис спілкувався з викладачами, студентами альма матер. Цю переписку згадує ректор КНУ імені Тараса Шевченка Володимир Бугров: «Він був своєрідним вулканом енергії, бо ніколи не стояв на місці. Під час нашого спілкування написав Денисові: «Ти хоч трохи побережися». А він мені у відповідь: «Усе нормально. Головне, щоб мама не знала, що зі мною сталося».

А директор навчально-наукового інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка Григорій Семенюк так окреслив життєве кредо Дениса: «Його головний меридіан світу пролягав через Україну. Саме любов до України визначала всі захоплення та вчинки молодого мовознавця».

Лікуючись Денис встиг запустити сайт іноземними мовами, щоб показати світові справжнє обличчя окупантів.

Не долікувавшись, він знову повернувся на передову у свою десантну штурмову бригаду. А 11 травня ворожий снаряд обірвав його життя. Із ним прощалися побратими, викладачі, студенти, сотні людей у церкві Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі. А похорон відбувся на батьківщині матері Дениса в селі Хотимир Івано-Франківської області, куди вона повернулася після смерті своїх батьків. Понад 300 друзів, односельців, громадських діячів, військовослужбовців долучилось до поховальної процесії, яка пройшла центральними вулицями села. Люди ставали навколішки і схиляли голови перед жалобною процесією. Нині над могилою, яка потопає у квітах, майорять синьо-жовтий та червоно-чорний прапори, які Денис завжди носив під своїм бронежилетом.

Як пережили і переживають біль втрати єдиного сина Геннадій та Марія Антіпови, можуть розповісти, мабуть, лише ті, хто зазнав такого самого горя. Перед такими людьми потрібно схиляти голову. І не лише тому, що вони виростили героя — захисника рідної землі. Геннадій та Марія Антіпови — часті гості вишу, в якому викладав їхній син. Вони роблять усе, щоб його життя стало прикладом для інших. Батьки воїна-героя заснували благодійний фонд імені свого сина і щомісяця виплачують стипендії десяти найкращим студентам, які вивчають корейську мову в навчально-науковому інституті філології КНУ ім.Т. Шевченка, зробили велику пожертву на ремонт цього вишу після того, як він зазнав руйнувань внаслідок ракетного обстрілу Києва торік восени.

Ім’я Дениса Антіпова присвоєно Центру корейської мови його рідного вишу, одну з вулиць Дарницького району теж названо його іменем. Як і вулицю в селі Хотимир, де дім його батьків.

Цими днями проходить науково-практична конференція «Сходознавчі читання пам’яті Дениса Антіпова та Святослава Горбенка». Посмертно воїна-героя нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Пам’ять про нього живе і житиме вічно, як і про всіх наших захисників, які віддали життя за незалежність і волю українського народу.

Василь ТУГЛУК,
заслужений журналіст України

 

для «Урядового кур’єра»