Коли бракує свіжих оригінальних ідей, зазвичай згадують надійні й випробувані часом способи заповнити суспільну порожнечу. Перший — знайти на горищі в старій бабусиній скрині облізлий солом’яний капелюшок з «павутинкою» і поширити серед бомонду «мульку» про останній писк моди.
Другий майже безпрограшний: дістати з дідової шафи старий заяложений скелет і лякати ним по черзі то друзів, то ворогів.
Одне слово, як співається в старенькому жартівливому хіті російського сатирика «Гондурас у вогні»: що мені до інших проблем, коли в далекій банановій латиноамериканській республіці до влади прийшов черговий диктатор, і навіть відновлена 1954-го тамтешня комуністична партія (якщо вірити авторам радянського Енциклопедичного словника) не може захистити місцевий люд від утисків світового імперіалізму.
Якщо ж говорити серйозно, то спроба прихильників збанкрутілої, вкритої мохом ідеї нібито врятувати «пригноблені» в Україні мови нацменшин, а насправді завдати рішучого зрадницького удару державній мові, що сталася під час засідання Верховної Ради 24 травня, дуже вже нагадує згадані вище потуги.
Брутальна неконституційна лайка з парламентської трибуни одного з авторів законопроекту №9073 «Про засади державної мовної політики», його звинувачення всіх, хто не втішився від імперської «лірики» новітнього Емського указу (ним свого часу намарне пробували затоптати нашу солов’їну, одну з наймелодійніших у світі мов іще російські царі!), в неофашизмі, не могла не викликати відповідну реакцію зали, вулиці, суспільства.
Зрештою, хтось із присутніх з мандатом таки мав захистити наше, в період між виборами безмандатне право жити в своїй державі за власною Конституцією. Тією, ст. 10 якої визначає українську єдиною державною мовою. Може, й справді хто не читав, забув, лихий попутав? Тоді нагадаємо: «Державною мовою в Україні є українська мова. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».
А з Основного Закону, погодьтеся, як і з пісні, слів не викинеш. Натомість намарне шукати у законі законів, на якому, до речі, приймають присягу президенти, слів з депутатської лексики поборників згаданого законопроекту, про, цитую: «населення, яке розмовляє регіональною мовою» і якому, вважають «заслужені юристи» з науковими званнями, сьогодні найпекучіше болить саме «мовне питання».
Лукавите, браття-слов’яни! Бо нині кожен школяр (а студент юрфаку і поготів) скаже, що регіональною в Європі визнається лише мова, якою розмовляють не менше 10 відсотків населення тої чи тої нацменшини. І жодна статистика не нарахує таких відсотків серед угорців та румунів, які аж ніяк не почуваються знедоленими на багатонаціональній землі українських Буковини чи Закарпаття, з-поміж болгар чи гагаузів українського Придністров’я. Та й кримських татар на півострові нині менше семи відсотків загальної кількості населення.
То кого ж, вибачте, треба так спішно рятувати від української філології?
Невже того, хто, зайшовши до лікарні, приміром, у Миколаєві й почувши пораду лікаря красивою державною, надсилає депешу до парламенту, мовляв, рятуйте хлопці-депутати моє нацменшинське право лікуватися виключно мовою великого Пушкіна?
Чи тих діток, які, заледве навчившись виводити каракулі, слізно пишуть у ліву фракцію тьоті Каті, щоб негайно запровадила в їхньому дитсадочку мову нацменшини, бо нею, виявляється, набагато легше запам’ятати класичну фразу з букваря «Мама мила раму»?
Вочевидь, захищати від нацбільшості конче треба власне тих горе-мандатників, які, звично протираючи штани в парламенті, безкарно нехтують чинною Конституцією, виставляючи напоказ народові й світу своє невігластво.
Дивні люди! Ну, не спілкуєтеся ви на роботі і вдома мовою Шевченка і Франка, якою розмовляє ігнорована вами нацбільшість. Не так часто піднімаєте голову вгору, щоб бачити синьо-жовтий прапор на куполі Верховної Ради. Затуляєте вуха, щоб не чути «Ще не вмерла України…» Та невже, регулярно розписуючись у численних бухгалтерських відомостях за депутатську зарплату, допомогу на оздоровлення, пільги за безплатний проїзд, право користуватися державним транспортом, отримання квартир за бюджетні кошти тощо, не помічаєте, що всі ці документи написані… українською?!
А, можливо, ви лише актори, які грають чужу роль на чужій сцені? Ось тільки суспільство вже зрозуміло: за венеціанською маскою сатира проглядаються зовсім інші обличчя, нації, держави…