Днями натрапила на відеоролик, у якому бабуся, перебуваючи в магазині, вирішує, що їй купити — гостинець онукові чи їжу для себе. Ця дика, як на мене, ситуація, адже людина поважного віку змушена робити такий вибір, починає ще більше вражати, коли за спиною бабусі значно молодші покупці обурюються тим, що старенька дуже довго вагається і не дає їм можливості підступитися до ящика з фруктами.
Звідки така байдужість? За відповіддю далеко ходити не довелося — в одному з коментарів прочитала: «Моя бабуся теж нишком підкидала то цукерки до портфеля, то копійки». Агов! А від того, що бабуся змогла купити лише один (!) апельсин і залишилася голодною, серце не стискається? Звісно, можна дорікати байдужим дітям, які не підтримують матір фінансово, аби вона могла балувати онуків смачненьким. Але ж людина все життя працювала на державу, а тепер рахує копійки! Хочу розказати, як щомісяця реагує моя ненька на повідомлення від банку про перерахування пенсії на картку. Зі сльозами на очах, адже майже 40 років віддавала свій час, увагу і здоров’я, працюючи в дитячому садочку вихователем, і заробила аж… 1735 гривень (і це після нещодавнього осучаснення пенсій). А на фінансову підтримку від нас, дітей, каже, що сидить у нас на шиї. Так, держава підняла пенсії тим, хто мав великі зарплати. Тепер на черзі військові. А з приводу відновлення справедливості й підняття пенсій тим, хто вийшов на заслужений відпочинок з великим стажем і малою зарплатою, у Міністерстві соціальної політики кажуть, що лише розробляють законопроект, який дасть змогу підвищити пенсійні виплати. Я розумію, що бюджет не безмежний, і не зазираю до кишень інших пенсіонерів, але як можна спокійно реагувати, коли старенькі, в котрих малі пенсії і немає сторонньої підтримки, на базарах чи в магазинах шукають уцінений — тобто зіпсований товар?! Або коли в переходах бабусі чи дідусі продають картоплю, цибулю чи іншу городину, аби мати якісь кошти для життя. Нині небайдужі люди закликають у соцмережах допомагати таким стареньким — купувати щось у них, але не забирати товар. Але це теж не вихід. Не може в країні, яка заявляє про свій європейський вибір, бути так, що одні живуть за межею бідності (і це не лише пенсіонери), а інші отримують зарплати від кількох сотень тисяч до мільйона, а до них ще й премії. Влада повинна усунути такі перекоси. І не завтра, а ще вчора.
Є й інші проблеми, які влада зобов’язана розв’язати, якщо зацікавлена в будівництві України для українців. Молодь та висококласні фахівці дедалі частіше поглядають у бік кордону; в заробітчанських сім’ях маму чи тата діти бачать на екранах ноутбука, планшета або ж телефону і самі вже задумуються про майбутній від’їзд. А доки одні українці везуть і надсилають додому зароблене за кордоном, інші виводять гроші в офшори чи прокручують незаконні оборудки. За різними оцінками, починаючи з 1991 року, з України виведено 148 мільярдів доларів. І експерти підкреслюють, що виводять капітал в офшори не стільки через високі податки в нашій країні, скільки через бажання приховати походження грошей. Та це не єдине зло. Не менш страшна ситуація й із порушеннями митних правил та контрабандою. Такі порушники, разом з офшорниками, за оцінкою Інституту соціально-економічної трансформації, завдають найбільше збитків державі. Реально побороти ці та інші злочини буде можливо лише після того, як в Україні знищать кругову поруку в контролюючих, правоохоронних та судових органах. Коли це буде? На жаль, питання з розряду риторичних. І поки що правлять бал ті, для кого вислів «Багатіти потрібно разом із державою, а не за її рахунок» нічого не вартий. Вони ж бо не бачать сліз тих, кого звикли називати пересічними українцями.