Людина мети, яка творить сама себе, постійно шукає нові ділові справи. Це про Віктора Білінського. Уже 14 років він живе й працює у столиці Великої Британії. Не закінчував вищих навчальних закладів, зате успішно опановує нові обрії життєвих університетів. Хоч у шкільному атестаті Віктор мав лише «добре» і «відмінно», та після одинадцятого класу вирішив працювати разом зі стрийком (дядьком) столяром. Це ремесло залюбки опанував ще після шкільних уроків. А вже з другого класу відвідував гуртки з малювання, різьблення по дереву. 15-річним став на своєму обійсті мурувати майстерню.

Здавалося б, фах Віктор обрав одразу ж. То столярував з дядьком, то працював у селі Ладичин у деревообробному цеху приватного підприємця. Небавом із другом Юрком Лазечком вирішив робити меблі й двері на замовлення. Намагалися виокремитися із групи меблевиків і опанувати нові технології виробництва. Кухонні гарнітури, ліжка, двері виготовляли лише з дерева. Попит був значний, заробляли добре, клієнтів мав удосталь. Чого ще було потрібно? Хіба розвивати, розширювати бізнес.

Але юнакові все чогось бракувало, щось не влаштовувало в тій підприємницькій справі. «Мабуть, тому, що люблю робити щось нове, відкривати його для себе й розвивати», — зауважує. А тут знайомі намалювали йому веселкову картину заробітків у Великій Британії. Виходило, що там ледь грушки на вербах не ростуть. Звабило це Віктора Білінського. Із другом разом поїхав спочатку до Швеції, а звідти — до Лондона.

Тривалий шлях до самого себе

Британська столиця зустріла не надто привітно. Грошей бракувало. Мама, телефонуючи синові, відчувала, що не все гаразд, тож запитувала, чи, бува, не передати йому грошей. Але він бравував. Проте кинути заробітчанство, повернувшись додому, було соромно. Та й меблеве виробництво він не просто згорнув, а продав. Вороття не було. Поїхав туди, мусив чогось домогтися. Два роки мив машини в містечку Доркінг. Згодом запросили в Лондон на будівництво.

«Хлопці збоку споглядали й казали, що я забагато рву здоров’я», — згадує Віктор. Полишив він темношкірого керівника, гадав, буде трохи краще у краянина, який років із 20 як переїхав до Лондона. Знову будівельний об’єкт, але тут Віктор уже займався ремонтними роботами. Платили порівняно мало, зате земляк, нічого, по суті, не роблячи, отримував майже вчетверо більше.

Якось випало копати фундамент, а потім ще розвантажити самому дві тонни цементу. Впоравшись із роботою, вирішив закурити. Побачив це землячок, п’ючи коньяк, став кричати, мовляв, не заслужив на перекур. Емоції змусили, каже, заворушитися його мозок, дали сигнал, що треба подумати про власну долю. Знайшов роботу в компанії, де керували англійці. Ніби все виходило добре, та не так сталося, як гадалося.

Лише тоді зайнявся власним бізнесом. Відкрив невелику фірму з ремонту автомашин, де працювали двоє фахівців. Справи ладилися. Та російсько-українська війна залишила негативний слід і на його підприємництві.

Але Віктор Білінський уже відчув смак і збагнув усі принади власної справи. Головне — мета, кмітливість, організаторські здібності й прагнення розвиватися. Так сталося з облаштуванням стоматологічної клініки в «непоганому районі неподалік метро».

За п’ять років Віктора захопив інший діловий проєкт — нерухомість. Планував розгорнути виробництво брикетів, долучитися до створення закладів харчування.

Хтозна, чи згодом не повернеться підприємливий українець до цих ідей. Адже керується принципом: «Якщо є талант, то його треба неодмінно примножувати».

Родина допомогла з вибором

Але не бізнесом, заробітчанством єдиним наповнене закордонне життя Віктора Білінського. 11 років тому доля подарувала йому щасливий випадок. Допомагав другові встановлювати двері, й були потрібні завіси. Як англійською буде «завіси», не знав, тож продавцеві-індусові жестикулював, показував, але даремно. Якась дівчина спостерігала за цією картиною, а потім вимовила «hinge». Віктор подякував, запропонувавши допомогти з візком, навантаженим ламінатом, навіть носив до автомобіля. З’ясувалося, дівчина приїхала з мамою по підлогове покриття, бо власноруч вирішили вдвох зробити ремонт у кухні. А вони українського походження. Батьки оселилися на островах після Другої світової війни, тож донька народилася вже на Туманному Альбіоні. Вона не погодилася дати свою візитівку, тож мати сама вручила її хлопцеві.

Молоду красуню звали Анею. Хлопець кілька разів усе-таки зателефонував за вказаним номером, бо дівчина запала в душу. Через пів року Віктора-нелегала зупинили поліціянти, завезли у відділок, давши право скористатися телефоном. Набрав її номер, бо вона юристка й має власну адвокатську фірму. Приїхала одразу ж, допомогла. За таку підтримку вирішив віддячити — зробити ремонт у кухні.

Так тоді й залишився 22-річний Віктор у цій кухні, але вже у статусі зятя. З часом народилися донька Вікторія-Катерина і синочок Стефан. Доньці вже вісім років, синочкові — чотири. Захотілося щось створити для дітей. І відкрив для себе творчу царину.

Через нерентабельність українській громаді довелося розпрощатися з газетою «Українська думка». Тому взявся створювати перше в Лондоні українське радіо. Синочка батьки часто кличуть козачком, сам те слово він теж любить повторювати. З’явилася підказка щодо назви радіо. Віктор написав у соцмережі, може, хто зголоситься йому допомогти в організації роботи радіо «Козачок».

Уже майже два роки радіо «Козачок» цілодобово звучить наживо. Його можна слухати будь-де, звісно, завантаживши відповідний додаток. Діджеї працюють із восьмої до п’ятої години: ведуть програми, читають новини. Вони професіонали справи, запевняє Віктор. Скажімо, діджей Вітамін працював свого часу в Тернополі на місцевій FM. Свіжий випуск новин звучить чотири рази на день, у потоці інформації не забувають про вісті з життя громад української діаспори. Серед передач — «Цей день в історії», «Знай наших», «Вчи українську», «Унікальна країна», «Привітання», «Погода».

Привілля в радіоетері надано музиці різних жанрів. Пісні виконують українські гурти, солісти українською або англійською чи іншими європейськими мовами. Звучать також записи українськомовних композицій з репертуару музичних колективів нашої діаспори чи виконавців інших національностей. Не вмикають лише пісень російською мовою.

Тим часом тутешнє російськомовне радіо «Матрьошка» стало активно вмикати українські пісні, копіювати програми, які вже давніше виходять на хвилях «Козачка». Віктор каже, що «Матрьошку» фінансує Москва через посольство РФ. До Посольства України засновник «Козачка» офіційно по підтримку не звертався, бо «прагне, щоб радіо було незалежним». І готує його для своїх дітей. Щороку на місяць Віктор привозить доньку й сина до рідних Микулинців, аби не забували української мови.

«Ви щасливі? Туманний Альбіон — це те, що шукали чи шукаєте?» — поцікавився на прощання у Віктора Білінського. Каже, адаптувався до такого життя. Має змогу й доброчинністю зайнятися. Скажімо, разом зі співвітчизниками через волонтерську «Армію SOS» для українського війська впродовж 2015—2016 років передав п’ять машин (реанімобіль і джипи), тепловізори, грошову допомогу. Стали приділяти більше уваги й потребам українських дітей, обділених долею. Допомагають зокрема в організації дитячих фестивалів в Україні, беруть участь у деяких благодійних проєктах. Ось зараз збирають кошти на придбання подарунків до дня Святого Миколая дітям з тернопільського сиротинця.

Загалом Віктор Білінський весь у втіленні задумів щодо нових ділових проєктів, про які поки що воліє не розповідати. Зате розказує, що бізнесова справа йому цікава доти, доки її потрібно розвивати.