Винесене у заголовок незвичне слово походить від іншого, більш знайомого українцям — «бидло». Так у сільській місцевості ще й донині подекуди називають худобу.
Цим же словом під час перебування українських земель у складі Польщі наші західні сусіди іноді називали і людей. Причому незалежно від національної приналежності. Називали за те, що своєю поведінкою іноді уподоблювалися худобі. Наприклад, у шинку «перенедопивалися» горілкою. Тобто випивали її менше, ніж хотіли, але більше, ніж могли. З усіма можливими вихідними наслідками.
Та сучасний світ безперервно розвивається. А з ним — і бидло. Правильніше, назване від цього слова явище. Бидлянство нині різнопланове, різнобарвне, різнолике і різноманітне, як видове багатство тропіків.
Ба більше: складається враження, що бравада бидлянством у певної частини наших людей навіть стала певною фішкою. Таким собі способом самоутвердитися. Чи — піднятися над іншими.
За прикладами далеко ходити не потрібно. Якщо раніше поляки бидлом називали людей, які могли у публічному місці справити, вибачте, оту саму делікатну потребу, то як називати нині тих чоловіків, які обабіч автотраси не криючись «скидають зайвий тиск»? Попри те, що за 10—15 кроків — посадка, у яку можна відійти. Хто із мандрівників не бачив останнім часом такої картинки, і яка із жінок сором’язливо не відвертала голову, роблячи вигляд, що нічого не помітила?
Окрема тема — це бидлянство власників джипів, джипчиків й просто дорогих «тачок». Наприклад, біля луцької школи-ліцею №4 постійно спостерігаю одну й ту ж саму картинку. Батьки, які приїхали на отих крутих авто забирати своїх улюблених чад після занять, ставлять свої автомобілі впритул до намальованої на асфальті «зебри». А то й просто на самому переході. Хоча, згідно з правилами, це слід робити за десять метрів до позначеного переходу. А тут — просто на смугастій розмітці! Розумієте важливість моменту? Вони ж за своїми дітьми приїхали!!!
Годі й казати про те, що більшість власників джипів їздять так, ніби право користуватися спільною дорогою вони викупили. А решта на ній — непотріб, що незрозуміло як також виїхав на дорогу. З єдиною метою — перешкоджати їм, обраним, літати у своїх справах.
Один знайомий даїшник якось навіть розповів, як хто із водіїв зупиняється на жест його смугастого жезла: «Якщо ти підняв палицю вгору і водій пробує зупинитися перед тобою (та ще й так, що ледве тебе не збиває!), то це якийсь селянин чи роботяга… Якщо машина на швидкості пролітає повз тебе на сорок метрів, а потім різко здає назад, найімовірніше через приспущене вікно ти почуєш: «Командире, кваплюся!..» І з’явиться рука з купюрою».
«А якщо пролетить сто метрів і зупиниться?» — «Тоді там або з прокуратури, або з УВС. Ноги в руки і бігом до них — представлятися!»
Бидлянство під час паркування власників джипів там, де їм заманеться, — тема окремої розмови. Констатую лише, що площа газонів у наших містах зменшується не в останню чергу через те, що колеса потужних автомобілів перетворюють зелену траву на чорне місиво чи витолочену до невпізнання землю. І пояснювати це більшості новітніх нуворишів, судячи із усього, марно.
Мабуть, тому, що чимало з них останнім часом самі стають владою. І вже нам, сіромахам, пояснюють, як нам жити, якими цінностями керуватися, кого знову обирати в депутати, а кому — робити обструкцію.
Приміром, один із волинських міських депутатів «у силу об’єктивних причин» кинув банк на десятки мільйонів гривень, унаслідок чого не змогли отримати свої депозити тисячі лучан. Але завдяки кваліфікованим юристам якимось чином примудряється триматися на плаву і… проявляти активність на сесіях міської ради. До того ж навіть не соромиться розміщувати на міських білбордах свої світлини. Якщо таке дозволяє собі новітня українська «шляхта», то чого тоді вимагати від «холопів»?
І хіба варто тепер дивуватися випадку, який стався недавно в одному із районів області? На виплату в розмірі шістсот дев’ять тисяч гривень за полеглого на російсько-українській війні бійця раптом почав претендувати його батько. Це було б логічним, якби… Ось це «якби» і є ключовим у цій історії.
Як заявили в суді мати героя і його сестра, батько покійного давно фактично відмовився від нього, і весь тягар виховання взяла на себе мати. «Батечко» ж надто шанував горілку, проявив неповагу до Кримінального кодексу. За що й був покараний. Він не лише ухилявся від сплати аліментів, а й фактично не мав постійних контактів із сином. Хіба що, як сказав на суді, «ходив з ним на пиво».
Проте це горе-батькові, у якого — інша сім’я і який ніколи не підтримував сина, не цікавився його справами, не завадило вже на похоронах полеглого воїна заявити: він претендує на триста тисяч гривень державної виплати. «Бо я «народив» героя — і тепер заплатіть мені гроші!..»
А що ж суд, який розглядав цю справу? «Найсправедливіший у світі» підтримав цього претендента на неочікувані гроші. Надія на них несподівано з’явилася у «батечка», який так тяжко попрацював, щоб «зробити героя»! Адже формально його не позбавили батьківських прав! Із законом усе зрозуміло — він, як дишло: куди повернеш, туди й вийшло! Але чи все в порядку з мораллю у цього «виробника»?
Можливо, той прецедент це ще одна грань явища, про яке йшлося вище?