Найбільше компактне поселення вимушено переміщених осіб у Луганській області свого часу утворилося в Старобільському районі, на місці колишнього дитячого оздоровчого табору «Енергетик», і скоро відзначить шість років існування. Нині тут живуть 69 працівників підприємства «Луганське енергетичне об’єднання», які виїхали у 2014 році в Україну, залишивши квартири, майно, налагоджений побут. Щось у колишніх літніх корпусах вдалося утеплити й відремонтувати власним коштом або за допомогою міжнародних благодійників. Однак про допомогу від представників держави тут розповісти не можуть нічого.
Життя вахтовим методом
«Я щастинець. Переселенцем став у червні 2014 року, коли почали обстрілювати наше містечко й перекрили міст на Луганськ, — розповідає заступник директора з капітального будівництва та інвестицій ТОВ «Луганське енергетичне об’єднання», комендант табору переселенців, очільник ГО «Енергія добробуту» Едуард Галгаш. — Я був серед тих, хто вирішив продовжити роботу в Україні, і влітку ми першими вп’ятьох з колегами прибули сюди готувати базу для інших. Адже треба було наново створювати працездатний колектив нашого підприємства й відновлювати світло для всієї Луганщини».
Едуард Галгаш зізнається: спершу думали, що все це ненадовго, восени стрілянина закінчиться і повернуться додому. Але в таборі-містечку населення прибувало весь цей час.
«Їхали наші співробітники з РЕМ Алчевська, Краснодона, Стаханова, Первомайська, апарату управління з Луганська. Приймали всіх, хто приїжджав, закликали людей вивозити рідних. З Первомайська вивезли сім’ю начальника РЕМ, яка потрапила під обстріл. Родина з Георгіївки Лутугинського району теж потрапила під обстріл, навіть були поранені. Начальник Станично-Луганського РЕМ приїхав уночі у фуфайці — в його будинок влучив снаряд. Ніч переспав із думкою, що рідний дім втрачено, заспокоївся і поїхав до Троїцька, де в нього батьки. Однак у той перший рік ніхто не думав, що ми тут надовго, на шість років», — згадує комендант.
Його родині пощастило: нині містечко Щастя на українській території Луганщини. Щоправда, офіс, керівні структури підприємства залишаються у Старобільську. Тож додому, до сім’ї, заступник директора з капітального будівництва та інвестицій ТОВ «Луганське енергетичне об’єднання» може потрапити тільки у п’ятницю ввечері, щоб до ранку понеділка повернутися.
А ось для пенсіонерки Анастасії Пенашкіної поїздки в рідну Кадіївку рідкісні.
«Наприкінці літа 2014 у мене стався інсульт, — згадує обстріли і бомбардування Анастасія Михайлівна. — Тож спочатку син вивіз мене в Україну, в лікарню Нової Каховки. Але його робота тут, тож перебралися до Старобільська, куди перебазувалося Луганське енергетичне об’єднання. Життя на валізах, щодо мене буде правильніше сказати у лікарнях — з однієї до іншої. Нещодавно здоров’я вже вистачило поїхати до Стаханова подивитися, чи вціліла квартира, взяти хоч якісь теплі речі».
Чи думала пенсіонерка, що на старості тулитиметься разом із сином у кімнаті корпусу колишнього оздоровчого табору посеред соснового лісу, за сім кілометрів від найближчого міста? Що житиме на валізах? Адже навіть те, що вдалося вивезти, тепер доводиться зберігати у колишній споруді для миття ніг дітвори після прогулянки, так званої ногомийки. Там переселенці облаштували камеру схову для літніх сарафанів узимку і теплих пальт улітку. Кімнати в гуртожитку не передбачають осілого життя.
«Острів біди»
Який вигляд мав цей відомчий оздоровчий дитячий табір у 2014 році? Три великі корпуси плюс побутові приміщення, їдальня та концертний майданчик, альтанки. Рукомийники-умивальники, туалет — усе відкритого типу, на території. Корпуси — це дерев’яні споруди з шиферним дахом і тонкими перегородками. Вікна зі старими рамами і щілинами. Тож повсюди протяги. Щоправда, це стали відчувати першого року на початку зими.
У «містечку енергетиків» (так тут воліють називати своє місце проживання вимушені переселенці) оселилося 120 дорослих. А ще діти, бабусі, дідусі, улюблені собаки та кішки, яких вивезли із собою.
Чекати допомоги склавши руки не могли. Знадобилося виживати будь-що-будь. «Перша зима була особливо складною. Але ми посилили можливості електропостачання табору, поставили потужніший трансформатор. Це дало змогу опалювати кімнати конвекторами», — згадує комендант «містечка енергетиків». За його словами, перші два роки треба було утеплювати картонні будиночки, обладнувати всередині душ і туалети.
Першими надали допомогу переселенцям продуктами та будівельними матеріалами колеги з інших обленерго країни. Усе, що могли, несли й везли до цього острова біди сердобольні місцеві жителі, допомагали з продуктами фермери Старобільщини. Ім’я кожного тут згадують із вдячністю.
«Ми зверталися по допомогу до всіх», — підкреслює Едуард Галгаш.
Відгукнулися благодійники з міжнародної організації ADRA. Скільки змогло, надало кошти на ремонти рідне підприємство. Щоправда, за словами Едуарда Галгаша, це було непросто: усі матеріальні ресурси спрямовували передусім на відновлення побитих снарядами, розірваних вибухами ліній електропередач. Інакше вся Луганська область, яка опинилась на енергетичному острові через бойові дії, поринула б у темряву.
Проте в лісі під Старобільськом почалося будівництво. «У 2017—2018 роках ми відремонтували та облаштували два корпуси. Щоправда, тут сталася криза з фінансуванням підприємства через борг за поставлену на тимчасово окуповану територію електроенергію. Ми перейшли на триденний робочий тиждень. Зарплата істотно зменшилася. Люди (і погано те, що саме висококваліфіковані фахівці) стали виїжджати: хтось на заробітки, зокрема в Польщу, а хтось у Луганськ — там принаймні залишилося житло», — згадує Едуард Галгаш.
У 2019-му, за його словами, ситуація на підприємстві стабілізувалася.
«Нині в нашому «містечку енергетиків» 69 осіб дорослого населення. З них 15 сімейних пар, восьмеро дітей віком понад 10 місяців. Троє школярів. За ці п’ять років у нас двічі справляли весілля, народилося семеро дітей», — розповідає комендант.
Він гостинно запрошує у найбільший корпус, де живе 25 людей. Щоправда, попереджає: «Це найкращий бік тутешнього життя». Є кімнати для сімейних і самотніх, буфетна з холодильниками та електропічками, приміщення із сучасними пральними машинами, бойлери, душова, теплі туалети.
«Майже все обладнання — це подарунки благодійників з ADRA. Держава нам не надала ні копійки. Жоден з очільників області за всі ці роки сюди не приїжджав, хоч це найбільше поселення переселенців на Луганщині», — підкреслює Едуард Галгаш.
Мрія про ковток чистої води
Табір переселенців живе за статутом і внутрішнім розпорядком. Уранці кілька «газелей» відвозять людей на роботу, а дітей до школи — інакше у Старобільськ не дістатися. Ці самі машини ввечері, після зміни та занять, повертають людей назад.
«Усе населення нашого «містечка енергетиків» годуємо двічі на день за рахунок профспілки, — розповідає Едуард Галгаш. — Сніданок легкий, а ось вечеря із першою стравою».
У гарячому цеху їдальні саме кипить робота. За словами кухаря Надії Сергієнко, на вечерю будуть печінкові котлети — вже готова перша партія.
Але якщо утеплений і відремонтований житловий корпус має вигляд сучасної будівлі й тішить око яскравою фарбою стін, то споруда їдальні нагадує про радянське минуле колишнього дитячого оздоровчого табору. Та й утеплити його, захистити від вітрів і дощів поки що вдалося лише поліетиленовою плівкою.
«На жаль, в їдальні в нас усе, як і було у 2014 році. Тож першочергове завдання — це її ремонт. Особлива проблема — нестача обладнання для очищення води. Свердловини ми зробили, об’єму вистачає, але тутешня вода з присмаком сірководню. А треба, щоб люди пили чисту воду і на ній готували їжу, — каже Едуард Галгаш. — Та хоч би куди зверталися по допомогу, в органи державної влади — відповідь одна: ваше підприємство — монополіст, самі й шукайте на це кошти. Хіба це правильно?»
Довелося тутешнім переселенцям самоорганізуватися і створити громадську організацію, яку назвали «Енергія добробуту». Головою обрали Едуарда Галгаша. І тепер уже від імені цієї організації він пише проєкти для грантів і подає пропозиції у всі інстанції, уповноважені державою та урядом розв’язувати проблеми внутрішньо переміщених осіб.
«Нам потрібно налагодити очищення води. Для обладнання фільтрувальної станції в їдальні навіть є приміщення, — перелічує першочергові проблеми Едуард Галгаш. — Треба відремонтувати решту корпусів та облаштувати каналізацію. А оскільки наше поселення розташоване на території Чмирівської громади, ми вже встановили контакт та об’єднуємо зусилля в пошуку відповідних грантів. Дуже розраховуємо на допомогу відповідних державних структур, адже йдеться про життя вимушених переселенців».
Хочеться, щоб це звернення почули посадовці, від яких залежить доля вимушених переселенців.
Іванка МІЩЕНКО
(фото автора)
для «Урядового кур’єра»