Перший заступник начальника
Головного управління
Держземагентства
у Полтавській області
Григорій ШАРИЙ
Найбільше з усіх матеріальних багатств українців — земля. Під час Великої Вітчизняної війни фашисти вивозили її цілими потягами з території Полтавщини і висипали в себе на батьківщині, тому що чудово знали їй ціну. Здавалося б, маючи у розпорядженні стільки родючої землі, ми могли б купатися у достатку, ще й інших годувати. Але виходить так, що зиск із неї нині мають лише окремі, а з карти України щороку зникають десятки, а то й сотні хуторів і сіл. Про причини такого становища і про те, як його виправити, нашому кореспондентові розповідає перший заступник начальника Головного управління Держземагентства у Полтавській області, почесний землевпорядник України Григорій ШАРИЙ.
— Григорію Івановичу, скільки на Полтавщині землі і як її використовують?
— Загальна площа Полтавської області — 2 мільйони 876 тисяч гектарів, зокрема земель сільськогосподарського призначення 2 мільйони 340 тисяч гектарів, орних — 1 мільйон 730 тисяч гектарів. Майже вся земля, крім невеликої частини сінокосів і пасовищ та 50 тисяч сільських садиб, використовується за цільовим призначенням, раціонально і продуктивно.
— Земельна реформа себе виправдовує?
— Поки що, на жаль, ні. Тому що її мета — приватизація землі, а не сприяння соціальному й економічному розвиткові українського села та підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного сільгоспвиробництва. Хоч друге важливіше. Форма власності на швидкість «Запорожця» не впливає. Це стосується і землі. Вона як жінка: не важливо, чия, а важливо, хто з нею спить.
— Хто ж із нею «спить»?
— 60 відсотків паїв на Полтавщині нині належать пенсіонерам, 30 відсотків власників паїв проживають у містах. А майже половина сільгоспвиробників, які молоді й працюють на землі, фактично безземельні, бо на той момент, коли землю розпайовували, були дітьми або ще не народилися. Проголошений у нас лозунг «Землю тим, хто її обробляє!» залишився нереалізованим.
— Можливо, це через те, що землю в нашій державі розпаювали безкоштовно?
— Так. У Польщі хоч за злотий, але її продавали. А в Угорщині, тільки-но її розпаювали, того самого дня створили державний фонд земель, який активно почав їх скуповувати на різних умовах. Займалися консолідацією землі, перерозподіляючи між безземельними селянами, формуючи фермерські господарства, ув’язуючи виробничу інфраструктуру з поселенською мережею. Ми ж просто роздали землю.
Тепер у половині сільських населених пунктів Полтавської області немає жодної виробничої структури, жодного робочого місця. У 84 сільських радах немає жодного фермерського господарства. Багато таких господарств є лише на папері, а насправді землею користується хтось інший. Як і землями, розданими для особистих селянських господарств. Фактично на землі працює тільки 10 відсотків власників паїв.
— Отже, ви вважаєте, що мета земельної реформи мала бути іншою?
— Звичайно. Проста приватизація землі нічого не дала й не дасть. А треба перенацілити все реформування на створення ефективних, оптимальних за розмірами, раціонально сформованих виробничих структур, які б ув’язалися у розвитку з поселенською мережею, із соціально-економічним розвитком села, створили робочі місця на селі та реанімували хоча б половину населених пунктів в Україні.
— Скільки на Полтавщині коштує гектар землі?
— Згідно з нормативною грошовою оцінкою земель, 23 тисячі гривень.
— Це реальна її вартість?
— Ні, за нашими підрахунками, гектар землі в нас має коштувати 40—45 тисяч гривень.
— А скільки таких недооцінених гектарів нині у розпорядженні агрохолдингів?
— В області було 720 господарств, що підлягали паюванню. На сьогодні економічну незалежність і правонаступництво колективних сільгосппідприємств (КСП) зберігають тільки 173 із них. Усі інші або подрібнилися в процесі фермеризації, або їх поглинули холдинги.
— То скільки ж у нас агроформувань і якою кількістю землі вони володіють?
— За приблизними оцінками (на статистичній звітності це не відображається), в область зайшли і працюють 12—15 агрохолдингів, у яких сконцентровано від 20 тисяч до 150 тисяч гектарів землі.
— А які податки від діяльності вони сплачують у державний бюджет?
— Земельні платежі в Україні за землі сільгосппризначення становлять усього 0,1 відсотка нормативної грошової оцінки. Це близько 20 гривень з гектара на рік.
— Це ж дуже мало!
— Так. Тому райдержадміністрації із власної ініціативи сформували соціальні пакети й укладають із холдингами і сільгоспвиробниками договори, згідно з якими додатково отримують від них іще 50—30 гривень з гектара на соціально-економічний розвиток сіл. Але, безумовно, якщо продуктивність гектара угіддя в перерахунку на гроші становить, за цінами позаминулого року, близько 10 тисяч гривень, а деякі холдинги виробляють із гектара продукції саме на таку суму, то виходить, що вони користуються землею майже задарма. Цих земельних платежів не вистачить не тільки на розвиток соціальної інфраструктури в селі, а навіть на те, щоб ліквідувати це село і списати його за правовою процедурою.
Земельні платежі повинні становити мінімум 1—2 відсотки нормативної грошової оцінки. Я прихильник формування єдиного земельного податку для сільгоспвиробників на рівні 3 відсотків, а це близько 600 гривень з гектара. Єдиний податок поставив би всіх сільгосптоваровиробників у рівні умови. А так виходить, що одні з них формують робочі місця, несуть на собі весь тягар податкових платежів, утримання соціальної сфери на селі, а холдинги, які працюють виробничими рільничими загонами, вирощуючи монокультури — соняшник, сою, кукурудзу і цим виснажуючи землю, — нічого не створюють, ні за що не відповідають, а прибутки отримують величезні.
У Полтавській області земельні платежі до бюджетів усіх рівнів повинні становити приблизно 2 мільярди гривень, натомість збираємо лише 700 мільйонів гривень на рік.
— При цьому за оренду паїв вони платять майже символічні суми.
— Якщо в Європі середня орендна плата становить 430 євро за гектар, то в Україні ця сума у десять разів менша. Трохи більше — у 2-3 рази — за оренду паїв платять, можливо, тільки в нашій області.
Водночас на півночі країни частина земель уже самозаконсервувалася, і цілі райони випали з товарного сільськогосподарського обігу, а загалом в Україні в оренді перебуває лише 61 відсоток земельних паїв. У межах 95 відсотків паїв орендують у Полтавській, Харківській, Дніпропетровській, Одеській, Черкаській та ще кількох областях. Якщо так триватиме й надалі, то незабаром окремі наші регіони можуть повторити долю російських, де хліборобство можливе тільки місцями і де за 20 років самозаконсервувалося 35 мільйонів гектарів орних земель. Для вітчизняного аграрного сектору це була б трагедія.
— Як припинити оборудки із землею і спрямувати земельну реформу в цивілізоване правове русло?
— Для цього потрібна добра воля законодавців і державних службовців усіх рівнів. А також слід якнайшвидше сформувати загальнодержавний земельний банк і банк землі й припинити безоплатну її приватизацію. У такий спосіб землю можуть приватизувати тільки ті, хто живе і працює на ній, щоб відновлювалася сільська поселенська мережа. Заборонити приватизувати землю громадянам з інших областей, бо цим користуються ділки з міст-мільйонників, які скуповують її через підставних осіб. Навіть право оренди паїв селян перепродують. Спекулятивна вартість права оренди паїв на сьогодні сягає 500-1000 доларів за гектар. А в деяких місцевостях це право перепродували по кілька разів, між іншим, поза спинами власників паїв.
— За цим усім повинен бути хоч якийсь контроль.
— Вважаю, що державі треба повернутися до кооперативного руху на селі. Це наприклад колгоспи. Перше, що зробив Рузвельт, коли у США була велика депресія, — вигнав Фордів із землі. Треба й нам реально повернути землю селянам, щоб вони на ній могли працювати. А не так, щоб це за них робили агрохолдинги, юридичні фірми, зареєстровані на Кіпрі, в Києві, де завгодно, але не у Васюківці. Вони не сплачують тут жодних податків і не цікавляться станом сіл та їхніх жителів, бо їм не потрібні, заважають їм робити бізнес.
— Тут є одне «але». Чи захочуть нинішні селяни працювати на землі й чи зможуть її обробити?
— Нинішня політика держави — зберегти систему розселень, які існують. Це дешевше, ніж її відновлювати. Апелюючи, що на селі нікому працювати, ми повинні знати, що у 1990-х роках в аграрному виробництві області працювало 230 тисяч людей, нині — менш як 18 тисяч. Значною мірою через те, що жителям сіл просто ніде працювати. Головна причина виїзду людей із сільської місцевості — нестача робочих місць для молоді. Друга причина — брак нормального медичного забезпечення для пенсіонерів та людей середнього віку, і третя — відсутність умов отримання достойної освіти для дітей. А не те, що в селах немає доріг із твердим покриттям, водогонів, газу. Ми все газифікували, скрізь є непогані дороги, але це абсолютно не зупиняє людей у процесі їхньої урбанізації. Але люди повинні зупинятися не в Києві, а хоч би в районних центрах і селищах. Саме тому треба проводити адміністративно-територіальну і соціально-економічну реформи на селі. І що швидше, то краще.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Григорій ШАРИЙ. Народився у липні 1961 року в селі Тимченки на Полтавщині. Закінчив Полтавський сільгоспінститут (спеціальність економіст), Харківський аграрний університет імені В. Докучаєва (інженер-землевпорядник), академію державного управління і Київську МАУП (юрист). Працював економістом і головою колгоспу, першим секретарем Полтавського обкому комсомолу і народним депутатом СРСР, членом комітету ВР СРСР з прав громадян і гласності. З 1998 року — на державній земельній службі, 14 років очолював Головне управління Держкомзему в Полтавській області. Від серпня 2012 року — перший заступник начальника Головного управління Держземагентства у Полтавській області.
Кандидат наук з державного управління. Почесний землевпорядник України.