Проблема розвитку сіл, селищ, малих та й великих міст дісталась незалежній Україні ще з радянських часів. Не розв’язана вона й дотепер. Тому в суспільстві постійно обговорюються питання про розширення прав місцевих громад та про запровадження реального місцевого самоврядування. Особливої гостроти вони набули нині, після перемоги Майдану. До цих питань все більше прислуховуються центральні органи влади.
Усе вирішує народ
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 року схвалено Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади України.
У цьому важливому документі окреслено існуючі проблеми, мету, завдання, визначено принципи реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади, зазначено етапи реалізації.
І якщо на першому етапі (2014 рік) передбачається внести до Конституції України зміни щодо утворення виконавчих органів обласних і районних рад та розподілу повноважень між ними, то в подальшому слід розробити необхідні проекти та ухвалити законодавчі акти щодо запровадження механізму прямого народовладдя, удосконалення правового регулювання процедур проведення загальних зборів громадян за місцем їх проживання та встановлення додаткових гарантій діяльності органів самоорганізації населення, створити сприятливі правові умови для широкого залучення населення до прийняття управлінських рішень органами місцевого самоврядування.
Люди через обрану ними владу мають вирішувати, якими повинні бути охорона здоров’я, освіта, культурно-освітні заклади, спортивні споруди, комунальні підприємства, підприємства торгівлі та побутового обслуговування тощо у їх населеному пункті, районі, області.
Громадяни повинні мати можливість обирати владу, контролювати її та впливати на неї. Це необхідно здійснювати через різні добровільні об’єднання громадян, які повинні мати право відкликати тих чиновників, які не виправдали їхніх сподівань.
Які податки віддадуть територіям?
Оскільки проблеми місцевого самоврядування щодо розвитку міст, селищ та сіл насамперед упираються у брак фінансових ресурсів, то реалізація зазначеної вище Концепції вимагає пошуку стабільних джерел їх формування.
Такими джерелами визнаються податок на прибуток юридичних осіб та прибутковий податок з фізичних осіб, які обіцяють залишати територіям. Це стимулюватиме місцеві органи влади до розвитку виробництва та підвищення його ефективності.
На наше переконання, слід застосовувати таку базу формування фінансових ресурсів територій, яка б, в основному, гарантувала населеним пунктам стабільність їх фінансових ресурсів. Таким ресурсом могла б стати плата за трудові ресурси (за кожного працюючого) на користь тих населених пунктів, де проживають працівники підприємств, організацій та установ. Адже саме там мають бути створені усі необхідні умови для нормального життя (житлові, освітянські, медичні, культурно-просвітницькі тощо).
Зараз багато людей працює поза межами свого населеного пункту, а значить, податки зі створеного ними прибутку та стягнений з них прибутковий податок зараховують до місцевого бюджету тієї громади, на території якої людина працює. І жодної копійки не отримує та громада, членом якої вона є!
Це ж саме відбувається й тоді, коли головний офіс підприємницької структури знаходиться в одному, а її підрозділи розташовані в інших населених пунктах. Податки в таких випадках сплачуються до бюджету того населеного пункту, в якому знаходиться головний офіс.
Окрім того, ні громада, ні держава не отримують доходів від такої категорії працюючих, як шабашники, яких дуже багато на будівельно-ремонтних роботах, а також в інших сферах тіньового бізнесу. Вони є соціально незахищеними і не беруть участі у формуванні Пенсійного фонду України. Місцева громада, очевидно, була б зацікавлена отримувати доходи від усіх працездатних членів громади, незалежно від місця їх роботи, а тому могла б відігравати певну роль у протидії тіньовому використанню робочої сили.
Несправедливий розподіл фінансових ресурсів між місцевими бюджетами є досить серйозною проблемою для багатьох сіл і невеликих міст. Вона не раз піднімалася на шпальтах цієї газети та в інших виданнях. А тому нашу пропозицію варто було б обговорити в асоціаціях різних населених пунктів та законодавчих органах. Вона нами була висловлена ще у 1983 році на Всесоюзній науково-практичній конференції у Ризі і була підтримана її учасниками, а також детально викладена у журналі «Фінанси України» № 8 за 2008 рік.
Слід було б врахувати й те, що запровадження запропонованої плати за трудові ресурси буде сприяти реалізації інноваційної моделі розвитку країни. Адже, щоб уникнути такої плати, підприємцям доведеться застосовувати нову прогресивну техніку. Громади старатимуться розвивати на своїй території різноманітний бізнес, щоб збільшити зайнятість населення і надходження до свого бюджету.
Трансфери від держави та дотації вирівнювання
Концепція також передбачає такий фінансовий ресурс, як визначені органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень податки та збори, які пов’язані з територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Проте не у кожної громади є можливість їх встановити.
В Концепції означено й таке джерело, як надання трансферів з державного бюджету безпосередньо кожному місцевому бюджету. Але такий порядок буде досить громіздким для органів центральної влади, які будуть змушені збирати заявки місцевих органів влади, аналізувати їх та розподіляти наявні фінансові ресурси, які завжди були, є і будуть обмеженими. За таких обставин задовольнити усі заявки ніколи не вдасться. Адже практика показує, що за розподілу ресурсів з єдиного центру місцеві органи влади намагаються просити більше, знаючи, що їх заявку «обріжуть», а в результаті отримають саме стільки, скільки їм потрібно. Особливо це характерно для заявок на виділення капітальних вкладень. За такого порядку більше отримує хитріший або ближчий до вищого рівня влади.
На наш погляд, для справедливішого розподілу дотацій вирівнювання насамперед слід здійснити інвентаризацію усієї житлово-побутової, культурно-освітньої, транспортної інфраструктури тощо. Потім отримані дані потрібно проаналізувати, чи відповідають вони чинним нормативам, адже розвиток територій відбувався непропорційно.
І уже за результатами такого аналізу слід визначити передбачені Концепцією дотації вирівнювання для кожного регіону (а не для кожного місцевого бюджету), де вони потрібні, з розбивкою по роках, приміром, на найближчі десять років. Якщо за цей період не вдасться здійснити вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів, горизонт планування дотацій необхідно відсунути.
Це допоможе місцевим громадам спланувати розвиток своєї території на перспективу. Не потрібно буде займатися щорічно кропіткою роботою з визначення обсягу дотацій вирівнювання як в центрі, так і на місцях. Спроститься процес бюджетного планування.
Піклування про село
Очевидно, потрібно рухатися в напрямі укрупнення сільських поселень, адже у маленькому селі чи на хуторі не завжди можна забезпечити людям усі необхідні умови для життя. Але при цьому потрібно зважати на побажання самих жителів невеличких сіл і хуторів. Адже досвід економічно розвинених країн свідчить, що за правильного підходу та організації обслуговування населення умови життя в таких поселеннях також можуть бути досить комфортними.
Не раз керівники областей і районів піднімали питання про те, що головні офіси комерційних банків зосереджені у Києві та у ще кількох великих містах. А це створило значні труднощі в отриманні позик на вирішення місцевих проблем. За сучасної банківської системи кредит особливо малодоступний для селян через переважно низьку їх фінансову грамотність і небажання більшості банків перейматися дрібними кредитами. Тому вносяться пропозиції про створення місцевих банків. Ці пропозиції заслуговують на увагу.
На нашу думку, і цю проблему можна розв’язати. Насамперед потрібно в усіх селах та інших населених пунктах заснувати кредитні спілки або їх відділення. Перед цим необхідно провести відповідну просвітницьку роботу, до якої можна залучати місцевих економістів та юристів, а також науковців і студентів.
При цьому слід скасувати внесену до Закону України «Про кредитні спілки» зміну, яка дозволила кредитним спілками мати свої відділення на території всієї країни. Саме ця зміна в значній мірі посприяла тому, що у 2008—2009 роках багато керівників кредитних спілок розікрали кілька мільярдів коштів своїх членів, переважно пенсіонерів.
Чи не парадокс, коли місцевий кооперативний банк, відповідно до статті 8 Закону України «Про банки і банківську діяльність» має право діяти в межах однієї області, а кредитна спілка — по усій Україні? Очевидно, слід скасувати внесену зміну щодо статусу кредитних спілок. Вони, як і раніше, мають засновуватися, якщо їх члени проживають в межах одного населеного пункту, району або області, чи належать до одної релігійної громади, чи мають спільне місце роботи.
Єдине, що можуть засновувати кредитні спілки, — це місцеві кооперативні банки. Причому членами останніх можуть бути не тільки кредитні спілки, а й будь-які юридичні чи фізичні особи. Саме кооперативні банки уже за своїм статусом є місцевими банками. Тому їх можна використати для розв’язання багатьох проблем, які стоять перед органами місцевого самоврядування. Але, на нашу думку, мінімальний рівень пайового фонду місцевих кооперативних банків доцільно встановити в такій пропорції до мінімального рівня статутного капіталу комерційних банків (120 мільйонів гривень), яка була встановлена на початку створення комерційних і кооперативних банків, тобто 1:10, або 12 мільйонів гривень. Звичайно, для цього потрібно внести зміни до чинного законодавства.
Тоді буде краще
Створення прогнозованої і достатньої фінансової бази місцевого самоврядування зменшить міграцію населення територією країни, сприятиме розвитку усіх населених пунктів, покращить умови життя людей і значно зблизить рівень їх забезпечення в усіх населених пунктах.
Ігор ЛАЗЕПКО,
професор кафедри банківської справи ДВНЗ
«Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»,
для «Урядового кур’єра»