Історія ця виняткова. Її герой вражає безстрашністю духу, принциповістю, прагненням жити в злагоді з власним сумлінням. Чи часто представники молодого покоління виявляють спротив не лише обставинам, а й репресивній системі — машині, яка нікого не жаліє? 20-річний москвич В’ячеслав Донгузов не побоявся неприємностей і бід. Якось лютневого дня він залишив Білокам’яну і вирушив… до України. Не заради цікавості чи адреналіну, а допомагати українцям боронити рідну землю від чужої навали.
Українець Росії
В’ячеслав народився в Узбекистані в сім’ї військового. І батько, і мама — українці, родом із Харкова. Хлопець каже, що змалечку хотів носити кітель з погонами і здобути військову спеціальність. Згодом став навчатися в Казанському суворовському училищі (батьки на той час переїхали до удмуртського Іжевська). Опісля подав документи до кадетського класу Московського юридичного коледжу, бо таким чином одночасно здійснилися б дві мрії — військова і юридична. Тож перед юнаком відкривалися надійні перспективи.
Щоправда, навчався недовго — настав час служити в армії. Десантні війська в Тулі стали справжньою школою гарту не тільки тіла, а й душі. Це зрозумів потім, коли відновився в коледжі й спробував продовжити навчання.
Чому — спробував? З часом відчув, що ставлення до нього однокурсників потроху змінювалося на гірше, а особливо загострилося з початком воєнних дій на сході України. Основна причина: він — етнічний українець (записано в паспорті). А таким, на думку однокашників, не місце в престижному військовому закладі.
Утім, не тільки В’ячеслав відчув на собі утиски за національною ознакою. Ще кілька українців також потерпали від своїх же, особливо від москвичів, які тільки й шукали нагоди, щоб відлупцювати хлопців. В’ячеслав має розряд із рукопашного бою, тож не одному кривдникові порахував ребра. Та хіба то навчання, коли за тобою ходять назирці і за першої нагоди кидаються з кулаками?
Один із товаришів не витримав знущань — укоротив собі віку. Другий зробив невдалу спробу покінчити життя самогубством — відкачали. Отоді хлопець і вирішив покинути навчання та їхати в Україну, на землю своїх батьків. До кого саме — не думав, бо ладен був податися світ за очі, аби лишень не терпіти щоденних принижень.
Довга дорога до кордону
Непомітно залишивши територію коледжу під час показових рукопашних боїв, коли начальству було не до нього, кадет з дещицею грошей у кишені й нестримним бажанням залишити Москву на громадському транспорті рушив на окружну дорогу. Далі добирався попутками, водії яких часто запитували про можливий самохід, але жоден з них не здав кадета. Зокрема й українець за кермом жовтої «Лади», який за кілька кілометрів від кордону розбудив знесиленого юнака, щоб той підготувався до митно-прикордонного контролю.
Зрозумівши, що відступати нікуди, спробував пояснити: мовляв, у паспорті вклеєна фотографія, термін якої минув, тому вийде з легковика раніше — щоб не наражати на неприємність власника машини. Утім водій усе зрозумів без пояснень і побажав випадковому пасажиру якомога швидше дістатися території України.
А далі була важка дорога, яка то наближалася, то віддалялася від російсько-українського кордону. Хлопець знається на топографії, тож ретельно стежив, щоб не заблукати: то в лісі, то серед чистого поля, то у вибалку. За якусь годину берці намокли так, що ледь піднімав ноги. Але намагався йти рівно і швидко — як навчали в суворовському училищі.
Коли землю огорнули сутінки, а хлопець уже відмотав щонайменше півтора десятка кілометрів, почув гуркіт машинного двигуна. А за якісь секунди побачив «УАЗ» українських прикордонників, які патрулювали державний кордон у межах КПП «Покровка» Краснопільського району Сумської області. Побачивши юнака в кадетській формі, який навіть і не думав тікати, забрали правопорушника в машину і доставили на свою базу. А там уже розібралися, що й до чого, напоїли чаєм, нагодували, і навіть спробували висушити взуття.
Із Сум — в АТО
Як розповідає В’ячеслав, на українській території у нього не виникало жодних непорозумінь. В СБУ, військовій прокуратурі, міграційній службі, військкоматі — скрізь, де побував, усе чітко роз’яснювали. Подальші дії — тільки у законодавчому полі. Хлопець пройшов медичну комісію при Сумському міському військовому комісаріаті, оформив необхідні довідки і разом з іншим добровольцем вирушив… у зону АТО. Своє рішення пояснив коротко: допомагатиме українцям боронити землю, яка і для нього рідна.
За словами сумчанки Тетяни Голуб, яка стала ледь не хрещеною матір’ю для юнака (у самої син, який чимось схожий на Славка), днями колишній кадет прибув у розташування однієї із добровольчих частин на Донбасі. Телефонує, охоче розповідає, як тепло і приязно його прийняли. Навіть абсолютне незнання української мови (до того ж московське «акання» підступно видає) не заважає порозумінню. Тільки дуже переживає за батьків, яким повідомив про свій учинок, коли дістався прикордонної застави. Мама плакала, а тато підтримав. Обоє запевнили, що теж хочуть приїхати в Україну, але сумніваються, чи вдасться. До них додому вже приходили з органів і рекомендували вмовити сина повернутися. Не вагаючись — відмовили…