"Громадянин Росії В'ячеслав Донгузов став на захист Батьківщини своїх батьків"

Олександр ВЕРТІЛЬ
12 березня 2015

Історія ця виняткова. Її герой вражає безстрашністю духу, принциповістю, прагненням жити в злагоді з власним сумлінням. Чи часто представники молодого покоління виявляють спротив не лише обставинам, а й репресивній системі — машині, яка нікого не жаліє? 20-річний москвич В’ячеслав Донгузов не побоявся неприємностей і бід. Якось лютневого дня він залишив Білокам’яну і вирушив… до України. Не заради цікавості чи адреналіну, а допомагати українцям боронити рідну землю від чужої навали.

Українець Росії

В’ячеслав народився в Узбекистані в сім’ї військового. І батько, і мама — українці, родом із Харкова. Хлопець каже, що змалечку хотів носити кітель з погонами і здобути військову спеціальність. Згодом став навчатися в Казанському суворовському училищі (батьки на той час переїхали до удмуртського Іжевська). Опісля подав документи до кадетського класу Московського юридичного коледжу, бо таким чином одночасно здійснилися б дві мрії — військова і юридична. Тож перед юнаком відкривалися надійні перспективи.

Щоправда, навчався недовго — настав час служити в армії. Десантні війська в Тулі стали справжньою школою гарту не тільки тіла, а й душі. Це зрозумів потім, коли відновився в коледжі й спробував продовжити навчання.

Чому — спробував? З часом відчув, що ставлення до нього однокурсників потроху змінювалося на гірше, а особливо загострилося з початком воєнних дій на сході України. Основна причина: він — етнічний українець (записано в паспорті). А таким, на думку однокашників, не місце в престижному військовому закладі.

Утім, не тільки В’ячеслав відчув на собі утиски за національною ознакою. Ще кілька українців також потерпали від своїх же, особливо від москвичів, які тільки й шукали нагоди, щоб відлупцювати хлопців. В’ячеслав має розряд із рукопашного бою, тож не одному кривдникові порахував ребра. Та хіба то навчання, коли за тобою ходять назирці і за першої нагоди кидаються з кулаками?

Один із товаришів не витримав знущань — укоротив собі віку. Другий зробив невдалу спробу покінчити життя самогубством — відкачали. Отоді хлопець і вирішив покинути навчання та їхати в Україну, на землю своїх батьків. До кого саме — не думав, бо ладен був податися світ за очі, аби лишень не терпіти щоденних принижень.

В’ячеслав Донгузов пройшов медичну комісію при Сумському міському військовому комісаріаті, оформив необхідні довідки і разом з іншим добровольцем вирушив… у зону АТО.  Фото Олександра БЄЛЯВСЬКОГО

Довга дорога до кордону

Непомітно залишивши територію коледжу під час показових рукопашних боїв, коли начальству було не до нього, кадет з дещицею грошей у кишені й нестримним бажанням залишити Москву на громадському транспорті рушив на окружну дорогу. Далі добирався попутками, водії яких часто запитували про можливий самохід, але жоден з них не здав кадета. Зокрема й українець за кермом жовтої «Лади», який за кілька кілометрів від кордону розбудив знесиленого юнака, щоб той підготувався до митно-прикордонного контролю.

Зрозумівши, що відступати нікуди, спробував пояснити: мовляв, у паспорті вклеєна фотографія, термін якої минув, тому вийде з легковика раніше — щоб не наражати на неприємність власника машини. Утім водій усе зрозумів без пояснень і побажав випадковому пасажиру якомога швидше дістатися території України.

А далі була важка дорога, яка то наближалася, то віддалялася від російсько-українського кордону. Хлопець знається на топографії, тож ретельно стежив, щоб не заблукати: то в лісі, то серед чистого поля, то у вибалку. За якусь годину берці намокли так, що ледь піднімав ноги. Але намагався йти рівно і швидко — як навчали в суворовському училищі.

Коли землю огорнули сутінки, а хлопець уже відмотав щонайменше півтора десятка кілометрів, почув гуркіт машинного двигуна. А за якісь секунди побачив «УАЗ» українських прикордонників, які патрулювали державний кордон у межах КПП «Покровка» Краснопільського району Сумської області. Побачивши юнака в кадетській формі, який навіть і не думав тікати, забрали правопорушника в машину і доставили на свою базу. А там уже розібралися, що й до чого, напоїли чаєм, нагодували, і навіть спробували висушити взуття.

Із Сум — в АТО

Як розповідає В’ячеслав, на українській території у нього не виникало жодних непорозумінь. В СБУ, військовій прокуратурі, міграційній службі, військкоматі — скрізь, де побував, усе чітко роз’яснювали. Подальші дії — тільки у законодавчому полі. Хлопець пройшов медичну комісію при Сумському міському військовому комісаріаті, оформив необхідні довідки і разом з іншим добровольцем вирушив… у зону АТО. Своє рішення пояснив коротко: допомагатиме українцям боронити землю, яка і для нього рідна.

За словами сумчанки Тетяни Голуб, яка стала ледь не хрещеною матір’ю для юнака (у самої син, який чимось схожий на Славка), днями колишній кадет прибув у розташування однієї із добровольчих частин на Донбасі. Телефонує, охоче розповідає, як тепло і приязно його прийняли. Навіть абсолютне незнання української мови (до того ж московське «акання» підступно видає) не заважає порозумінню. Тільки дуже переживає за батьків, яким повідомив про свій учинок, коли дістався прикордонної застави. Мама плакала, а тато підтримав. Обоє запевнили, що теж хочуть приїхати в Україну, але сумніваються, чи вдасться. До них додому вже приходили з органів і рекомендували вмовити сина повернутися. Не вагаючись — відмовили…



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua