На День Незалежності мені зателефонував давній знайомий Юлдаш Тагаєв (він, до речі, на кожне державне свято України шле привітання) і повідомив, що нарешті отримав... український паспорт.
«Тепер, — сказав Юлдаш, учасник АТО з позивним «Бек», — я громадянин України і можу законно жити на території держави, за яку проливав кров. А головне — як інвалід війни зможу нарешті оформити пенсію. Бо майже три роки жив на пожертви побратимів. Мешкаю нині у Вінницькій області в однополчан, то можете, Олександре, приїжджати в гості. Пригощу вас справжнім узбецьким пловом».
Я дуже зрадів за «Бека» і згадав, як познайомився з цим щирим 58-мирічним воїном у Житомирському госпіталі, приїхавши у відрядження. Тоді начальник медичної частини установи, дізнавшись, що журналіст «Урядового кур’єра» цікавиться фронтовиками, запропонував поспілкуватися із громадянином Узбекистану, який воював за Україну на Донбасі.
Юлдаш Тагаєв тоді розповів, що 2011 року приїхав у Сімферополь на запрошення друзів, які там працювали. Коли ж у Криму з’явилися «зелені чоловічки», добре оплачувана робота закінчилася.
«Одного разу на площі в Сімферополі мене і ще двох місцевих татар зупинили озброєні козаки, — згадував 2014 рік Юлдаш. — Вони стали вимагати в мене паспорт, а потім запитали, чому в ньому немає російської реєстрації. Я сказав козачкам, що перебуваю в Україні, тож російська реєстрація мені не потрібна. Це дуже не сподобалося росіянам, і вони побили мене, вибивши чотири зуби. А згодом стали вимагати, щоб я викупив у них власний паспорт за… 6 тисяч гривень. Лише після отримання цієї суми козачки мене відпустили. На прощання я сказав одному з них, що ми ще зустрінемося».
І таки зустрілися. Щоправда, не із сімферопольськими кривдниками, а з іншими, але такими самими нахабними російськими найманцями. Юлдаш Тагаєв потрапив до чеченського батальйону імені Шейха Мансура, в якому прослужив до вересня 2016 року. Потім громадянин Узбекистану пішов у військкомат і написав заяву, щоб йому дозволили служити в ЗСУ. Доля занесла «Бека» в Новоград-Волинський Житомирської області, а звідти — в 54 розвідувальний батальйон, який воював.
Юлдаш Тагаєв брав участь у бойових діях під Широкиним, у Красногорівці, Кримському, Станиці Луганській. Був поранений, але, на щастя, не важко. Бо, як сам казав, хорошого воїна Бог береже. За хоробрість та мужність отримав урядову нагороду за участь в антитерористичній операції, медаль за зразкову службу, срібний хрест за хоробрість від волонтерів.
Напередодні Дня Незалежності України 2019 року «Бек» озвався до мене з бердичівського госпіталю для ветеранів війни. Розповів тоді, що звільнився зі служби за станом здоров’я, але камуфляжної форми не знімає: все ще подумки воює поряд із хлопцями-побратимами. І не лише з російськими найманцями, а й з... українськими бюрократами. Пам’ятаю, бідкався, що все ще не має громадянства України.
«В Узбекистані в мене залишилися дочка і син. Але дорога додому для мене закрита — мене там одразу ж заарештують ще в аеропорту. Тому хочу отримати паспорт моєї нової батьківщини, за яку кров проливав. Усі необхідні документи здав давно, але позитивного рішення ще не отримав. Постійного місця проживання в мене немає. Усе б нічого, але не можу оформити українську пенсію. Тож доводиться задовольнятися допомогою, яку надають побратими».
Скажу щиро, я тоді й пізніше намагався допомогти Юлдашеві, який добровільно пішов захищати від ворога чужу на той час для нього країну. Про Узбекистан не говоритиму, але в рф багатьох із тих, хто воював на Донбасі на боці України, заочно засудили на п’ять років за статтею 359 їхнього кримінального кодексу «найманство».
І ось нарешті справедливість узяла гору: «Бек» став громадянином України.
На цьому можна було б поставити крапку, але Юлдаш Тагаєв розповів, що вже після початку повномасштабної війни до нього приїжджав у гості командир чеченського батальйону імені Шейха Мансура. Він сказав, що йому теж пропонували громадянство України. Але командир поставив умову: або всім побратимам його підрозділу, які вже не перший рік воюють за Україну проти рашистів на фронті, або нікому.
На фронтах повномасштабної війни нашу державу захищають від російських нелюдів чимало громадян інших країн. Дехто з них навіть не перший рік. І думається, несправедливо, що вони не мають українського паспорта, про який мріють.