…Наступний удар ще дужче струснув транспортер. У якусь мить стало тихо-тихо. Механік-водій відчув, що і сам він, і багатотонна машина стали майже невагомими. Встиг навіть здивуватися: під гусеницями ні тобі вибоїн, ні вирв, бо рухаються, немов на повітряній подушці. Хоча чого це раптом всюдихід звернув праворуч? Стоп! Який в дідька автопілот?! Прийшовши до тями, насамперед схопився за кермо. І аж тепер відчув перебої в роботі двигуна за спиною, якому, схоже, найбільше дісталося, коли влучив снаряд. Навіть здалося, що то не метал озвався на пробоїну стогоном, а подали голос нажахані коні, чиї понад дві сотні сил запряжені у моторному відсіку. «Виручайте й виносьте нас звідси і цього разу!» — подумки звернувся до них і додав газу.
А коли вже нарешті «мотолига» спинилася у кінцевому пункті й двигун затих, Дмитро стягнув з голови шоломофон і нетерпляче чекав відповіді на запитання хлопців, які підбігли і відривали кормові пасажирські двері: «Усі живі?»
Кіборги бувають ще й гусеничними!
Героїчна оборона донецького аеропорту, що тривала 242 дні, вкрила славою одних — українських воїнів — і ганьбою — інших — тих, які безуспішно штурмували цей цивільний об’єкт, абсолютно не пристосований до оборони. Маючи істотну перевагу в живій силі та озброєнні, незаконні збройні формування ОРДЛО та російські «іхтамнєт» аж закипали від злості й люті, а тому перетворили термінал недавнього сучасного красеня-аеропорту на руїни. Та попри це мужні захисники відбивали всі атаки, поповнюючи кількість загиблих нападників, яких вантажем «200» везли через кордон туди, звідки вони сюди припхалися заробити на крові українців. І чого тоді тільки не вигадували російські пропагандисти, аби пояснити крах вояків «непереможної армії» й місцевих найманців! Особливо на тлі недавніх заяв про те, що в разі необхідності вони за кілька тижнів захоплять і Київ, і Львів, і навіть Великобританію. Тоді й з’явилася у наших недругів генеральна «відмазка» — ДАП захищають не люди, а кіборги. Бо тих хоч скільки вбивай, а вони оживають і воюють із загарбниками.
Інтерпретація цієї версії стосувалася не тільки українських воїнів, які довго і вміло обороняли термінал, а й тих, хто підвозив сюди боєприпаси, пальне, воду та інші вантажі й забирав поранених. Адже шлях до аеропорту здебільшого прострілювали, немов у тиру, і загарбники, використовуючи міномети, гармати і танки, буквально накидалися на українську техніку. Проте попри шквальний вогонь рух тут все одно не припинявся. А тому ті, які не шкодували снарядів, щоб перервати сполучення, запевняли, що вони мають справу з… українськими наземними безпілотниками. Мовляв, в «укропів» давно закінчилися механіки-смертники з місцевих та афроамериканських вояків, а тому транспортерами керують на відстані. Хоч скільки їх бий, вони, ці «гусеничні кіборги», вперто рухаються у потрібному напрямку.
Один з таких «кіборгів на гусеницях» Дмитро Зеляк по-філософському ставиться до такої пропагандистської маячні. Бо на власному гіркому досвіді переконався, що насправді механіки-водії, як всі живі люди, так само потерпають від куль чи осколків. Він втратив у ті трагічні дні й ночі чимало бойових побратимів — колег по вкрай небезпечних рейсах до ДАП і звідти. І сам, зазнавши кількох поранень і контузії, не раз був за крок до загибелі. Та й надійний МТЛБ (багатоцільовий транспортер легкий броньований) насправді виявився дуже вразливим під обстрілами, якими супроводжувався кожен рейс. Його машина тричі горіла, а пробоїн не злічити! І саме цю «мотолигу», побиту й посічену кулями, осколками і снарядами, пізніше навіть встановили на постаменті на Житомирському полігоні як символ мужності механіків-водіїв. Отож Дмитро таки погоджується тільки з одним окремим моментом пропагандистської вигадки про «гусеничних кіборгів»: попри обстріли, поранення і загиблих, техніка й люди в ній справді рухалися, щоб доставити потрібні вантажі до ДАП чи вивезти з-під вогню поранених.
«Подолати дорогу смерті без втрат було майже неможливо»
Уродженець Хмельниччини 29-річний Дмитро Зеляк пішов добровольцем у військкомат влітку 2014 року, коли на Донбасі загинув його близький друг і земляк із міста Нетішина Сергій Карпенко. Маючи досвід строкової служби (побував у навчальному центрі «Десна»), тепер отримав нагоду відновити набуті на Яворівському полігоні навички й потрапив до 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади. На початку грудня 2014 року Дмитро як механік-водій МТЛБ опинився у зоні бойових дій, що тривали довкола донецького аеропорту. Зайве пояснювати, що саме тоді загарбники робили чергові надпотужні спроби зрівняти з землею термінал з його захисниками. Під щільним вогнем перебували й шляхи, якими під покривом темряви підвозили до аеропорту підкріплення та інші вантажі. І, на жаль, для окремих механіків-водіїв, які вирушали у такі небезпечні рейси, іноді це була дорога тільки в один кінець.
«Я з технікою давно на ти, бо маю певний досвід. Та вже перший мій рейс до аеропорту показав: аби керувати машиною і вивести її з-під вогню, потрібні майже надлюдські зусилля, — згадує він. — Ми йшли із села Піски. Окрім різних вантажів, на борту ще 8 десантників. До ДАП треба проскочити 7 кілометрів, але мені тоді здавалося, що ця відстань втричі більша. Бойове хрещення було ще те! Потім порахували: дорогою «мотолигу» продірявили навиліт 11 разів. Осколкових поранень зазнали й кілька хлопців, яких віз до термінала. А там швиденько розвантажилися, забрав ще трьох поранених — і назад. І знову нас сильно обстрілювали з усіх стволів! Коли вже вискочили із зони вогню і передали поранених медикам, відчув, що сам потребую допомоги. Ні, поранень вдалося уникнути, але після всього пережитого відчував неабияку втому і виснаження. Спочатку думав, навіть за добу не зможу відпочити. Та вже через три години надійшов наказ знову вирушати до аеропорту».
Бойовий досвід дуже знадобився Дмитрові у січні 2015-го, коли події довкола ДАП стали ще драматичнішими. Тепер бійців і вантажі возили із села Водяне, звідки до аеропорту всього 3 кілометри, та цю відстань неспроста звали дорогою смерті. «Звідси ближче, але подолати такий шлях без жертв було майже неможливо, — каже Дмитро. — Дорогу прострілювали дуже щільно. Завдяки чому вдавалося проскочити її відносно неушкодженими? Виручали швидкість, бо мчали на 6-й передачі, розганяючись майже до 70 кілометрів на годину, маневрування, талан, а іноді диво. Тими днями побільшало потерпілих бійців, тож за ніч доводилося робити 3—4 рейси під вогнем. Від термінала возив чимало важкопоранених і біля них такого набачився! Тому коли й мені ногу зачепило осколком, не дуже переймався. Подумаєш… Бо порівняно з тими хлопцями, яких вивозив з термінала, ще й пощастило. Самотужки перетягнув ногу джгутом — і вперед».
20 січня Дмитро Зеляк зробив свій крайній (слово «останній» у цих умовах не вживають) рейс до аеропорту. Тоді у відсіку МТЛБ, розрахованому на 11 осіб, зуміли розташувати 16 поранених бійців, які потребували невідкладної медичної допомоги. Усіх їх потрібно було доставити в безпечне місце. Бо «гібриди», добре знаючи, що від термінала переважно везуть поранених, так само прицільно стріляли по техніці на зворотному шляху. А наступного, тепер уже останнього дня оборони вщент зруйнованого ДАП, коли звідти вивели українських бійців, туди вирушили двоє його колег-«мехів» і, на жаль, цей рейс для обох виявився справді останнім.
Після короткого відпочинку і реабілітації Дмитро ніс службу на Житомирському полігоні інструктором для механіків-водіїв, яких готували до небезпечної роботи у зоні бойових дій. А після демобілізації у вересні 2015-го нарешті повернувся до мирного життя. Та чи до мирного? Гібридна війна міцно тримає його не тільки у снах-жахах чи спогадах, навіть позначається на деяких звичках. Колишній водій, який звик ганяти «мотолигу» вночі з вимкненими фарами на шаленій швидкості, зізнається, що понад рік не наважувався сідати за кермо автомобіля. Бо ще надто свіжі важкі спогади про трагічні дні й ночі оборони донецького аеропорту. Тобто про ті пережиті моменти, коли від майстерності, досвіду і вміння керувати МТЛБ під вогнем з’являвся шанс вижити не тільки йому самому, а й бійцям, які перебували на борту транспортера. Усього ж у ті дні він зумів вивезти з-під вогню понад 200 поранених «кіборгів», якими і досі лякають одне одного проросійські бойовики і кадрові «іхтамнєт».
«Кіборга на гусеницях» нагородили недержавним нагрудним знаком «За оборону донецького аеропорту», він має інші відзнаки. Згадує, що свого часу за мужність і героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань, його обіцяли представити до нагородження орденом. Є багато свідків цього, адже тодішній начальник штабу майор Сергій Гурін перед строєм бійців пообіцяв поклопотатися про нагородження Дмитра Зеляка орденом Данила Галицького. До речі, нині вже у званні підполковника він керує Житомирським полігоном, де демонструють оту побиту осколками «мотолигу» Дмитра. І тому, мабуть, було б доречно, щоб заслужену нагороду мужньому механіку-водієві вручили біля його бувалої у бойових бувальцях техніки. Погодьтеся, йдеться про непоганий момент патріотичного виховання бійців, яких тут готують для участі у бойових діях. Можливо, саме так і станеться в недалекому майбутньому, а поки що, на жаль, такі наміри десь блукають у тилових кабінетах, де готують відповідні документи. Та чергова річниця дня відведення українських військ від ДПА — непоганий привід згадати не тільки ті 242 дні й ночі, а й усіх українських бійців, завдяки яким героїчна оборона донецького аеропорту вже стала надбанням сучасної історії. Один з таких — механік-водій МТЛБ Дмитро Зеляк.