15 лютого, в день християнського свята Стрітення, до пам’ятника загиблим у локальних війнах їхні рівненські побратими приносять вічнозелену ялинкову гірлянду та живі квіти.
Цього року афганці покладуть до гранітного монумента 30 гвоздик: рівно три десятиліття тому для радянських солдатів та офіцерів завершилася чужа війна. Не віриться, що відтоді виросло й стало зрілим уже ціле покоління, але час — річ невблаганна…
Пригадую, як у серпні 1988-го щойно дипломованим журналістом приїхала на роботу до Дубровицької районної газети на рівненське Полісся. Редактор запропонував: «А напишіть про сім’ї, які втратили синів в Афганістані» (наче відчував, що ось-ось настане «відлига»). Це було моє перше журналістське хрещення — тож і запам’ятала його на все життя. Дев’ять хлопців лише з одного поліського району не повернулися з тієї війни. І всі — мої ровесники! Тоді мені вилили душі одна мама, друга, третя…
Здається, більш глибокого й емоційного завдання не мала, аж поки ворог у 2014-му не прийшов на нашу рідну землю. Символічно, що саме афганські сотні були першими на Майдані, саме ці хлопці (тепер уже вибілені сивиною чоловіки) стали на прю з окупантами на східних кордонах держави.
…Щороку крокую з ними в колоні. Й хоча, здається, знаю вже чи не кожного (а скільки афганців залишили цей світ в останні роки!), щоразу відкриваю для себе щось незвідане через їхні всесвіти. А ще — набираюся від них сили духу й мудрості.
З-поміж інших виділяються дві постаті, які йдуть, міцно тримаючись під руки й ніби побоюючись втратити одне одного. Бойові побратими Сергій Зінич та Петро Шевчик ходять так завжди. Бо за скельцями Сергієвих тонованих окулярів — вічна пітьма. В далекому Кандагарі війна відібрала у танкіста Зінича Богом даний дар бачити цей нехай і не завжди справедливий, а інколи навіть жорстокий, але все ж неповторний світ. Петра, який пройшов ту війну сапером, вона теж позначила назавжди: три осколки й сьогодні сидять у його ногах. «Час вибрав нас — і цим усе сказано, — вголос роздумує Сергій Зінич. — У Петра он є бойова медаль «За розмінування», у мене — орден Бойового Червоного Прапора. Нині інший час, інші підходи до життя — але ж ми чесно виконали свій військовий обов’язок. І головне, чого хотілося б, — адекватного ставлення суспільства».
І вже прямує до імпровізованої трибуни: він, голова міської організації Української спілки ветеранів Афганістану, тут, на мітингу, тримає слово. Говорить про те, що виривається з глибин його великої й щирої душі: про побратимів, які сповна виконали свій обов’язок, та їхні насущні проблеми, про геополітику й сьогоднішню війну. І, звичайно ж, про нашу рідну Україну. Кожне його тверде й упевнене слово просто-таки перевертає душу — куди там братися функціонерам, які прийшли виступити «за дорученням»!
Його уважно слухають побратими та їхні родини. Ось, скажімо, Іван Поляниця. Отець Іван — багаторічний настоятель Української автокефальної православної церкви, що на вулиці Словацького в Рівному. До Бога його привів Афганістан. Ось лікар Федір Хабовець, який втратив на тій війні ногу: але знайшов у собі сили рятувати життя іншим! Начальник управління культури ОДА Ярослав Мельник теж пройшов афганське горнило: втім, ніколи про це не розповідає — просто приходить до побратимів із символічними гвоздиками…
Сергій Штогрін — кадровий військовий, нині підполковник запасу, ту війну пройшов заступником командира роти:
— Добре пам’ятаю своїх солдатів: усі вони, як правило, були вихідцями з селян або робітників. Начальство своїх дітей на війну не відряджало — от вам і «загальний військовий обов’язок». Війна — то велика політика, яку робили не солдати і навіть не ми, кадрові військові, а держави та їхні правителі. У Хмельницькому встановили глибоко філософський пам’ятник жертвам тієї війни: на тлі великої земної кулі — маленька постать воїна-десантника, яку пересуває по планеті чиясь дужа рука. І напис: «Помиляються правителі — страждає народ».
Що додати до цих зболених вистражданих слів, мовлених добрий десяток років тому? Що й нині наша армія здебільшого така сама — з робітників і селян? Що геополітика й сьогодні вершить долі простих людей?
Пригадую, як з нагоди 20-річчя виведення радянських військ з Афганістану активісти-афганці проводили в рівненських школах уроки мужності. Вони невтомно розповідали дітям, що захищати свою Батьківщину, родину, сім’ю — священний обов’язок кожного чоловіка. І ніяк не могли примиритися з тим, що нинішні призовники зухвало уникали (і, на жаль, уникають) служби вже в українських Збройних силах, на рідній землі! Якщо хочеш миру, — казали вони мені, — готуйся до війни. Хіба не в воду дивилися?
…Мітинг завершується. На граніт лягають свіжі гвоздики. Хлопці обіймаються й продовжують говорити про обидві війни — тодішню й теперішню — вже на приватних зустрічах. А отець Іван відправляє молебень за тих, кого вже немає з нами, за здоров’я нині сущих та якнайшвидше завершення російсько-української війни.