Одного дня року, який вже стояв на порозі гібридної війни і такого самого миру, сталося ось що. До обласного осередку Національної спілки письменників України зателефонував відомий у Донецьку діяч організації ветеранів. Він головно обурювався тим, що ми відмовилися підтримувати висунуту нею на здобуття літературної премії кандидатуру самодіяльного поета — ветерана праці.
Довелося терпляче пояснювати. По-перше, нагородою відзначали місцевих авторів, які писали твори російською мовою, а претендент запропонував українську книжку. А по-друге, рівень написаного, м’яко кажучи, не дотягував навіть до місцевої премії. Втім, проігнорувавши нагадування про положення відзнаки, співрозмовник — етнічний росіянин — узявся звинувачувати мене у браку патріотизму. Мовляв, чому це я, український письменник і журналіст, відмовляюся підтримати «свого». А потім взагалі використав найголовніший, на його думку, аргумент на користь претендента на літературну премію: «Та він же в українській вишиванці ходить!»
Так. Ще в мирні часи чимало донецьких земляків одягали українські вишиті сорочки. Але частина з них використовувала їх не як національний святковий чи повсякденний одяг, прикрасу та оберіг, а як, даруйте, банальні…спецівки. Тобто симпатичні вишиванки у декого виконували роль примітивного робочого спецодягу. Бо, показово підкреслюючи власну буцімто українську позицію, спритники намагалися робити кар’єру та облаштовували інші справи та оборудки. Тим більш, що міжнародні партнери всіляко, зокрема й фінансово, підтримували українців сходу України. Тож вишиванконосці тоді дуже нагадували ще одну категорію завсідників не новорічних карнавалів — козаків з отакенними зірками на погонах.
Та справжню сутність перевдягнених показала весна 2014-го. Бо коли настав час захищати Донецьк і Україну від місцевих проросійських маргіналів та російських «туристів», більшість патріотів немов вітром здуло.
Проте довоєнні згадані персони — то ще півбіди. Прикро, що віднедавна українські символи, серед яких і вишиванка, чимало земляків використовують уже як маскувальний одяг. Тобто їх почали натягати на себе ті, хто ще недавно зневажав чи й ненавидів усе українське, називав нашу мову телячою, а державні символи — петлюрівськими чи бандерівськими. Вони відверто підтримували «рускую вєсну» і носилися з георгіївськими стрічками, немов дехто зі ступою. Нині ж, нарядившись у вишиті сорочки або футболки із тризубом чи портретами великих українців, ці хамелеони до того знахабніли, що почали повчати нас «справжнього патріотизму».
Приміром, якось у прифронтовому місті один такий чоловічок звернув мою увагу на ганебну, на його думку, річ. Жах! Адже під час виконання державного гімну, бідкався він, чимало людей не тримають руку на серці. Я тоді спробував відбутися напівжартом: мовляв, може, у декого саме руки зайняті.
Та потім довелося пояснювати очевидне. Насамперед те, що патріот — не обов’язково той, хто стоїть у вишиванці під державним прапором, показово тримає руку на серці і найголосніше вигукує: «Слава Україні!» Часто буває, що значно більший патріот людина, яка мовчки професійно виконує свою роботу і приносить набагато більше користі державі.
Ось інша ганебна ситуація. Та, про яку ще кажуть: де починається патріотизм, там закінчується професіоналізм.
А поширені випадки з вітчизняними чиновниками та політиками! Аж вуха закладає від того, як керівні персони у вишиванках голосно й патетично клянуться в любові до України, працювати виключно на її благо. А під час виконання державного гімну з них хоч патріотичну картину пиши! Праву руку врочисто тримають на серці, а лівою час від часу змахують розчулену сльозу. Тож складається враження, що це чи не єдиний момент, коли обидві руки цих осіб зайняті чимось іншим, а не розкраданням держави та її ресурсів. Хіба не так? Подивіться оприлюднені декларації про доходи керівних патріотів-вишиванконосців. І що нарешті треба зробити, щоб вони перестали красти? Невже нехай цілодобово лунає гімн? Бо, може, тоді нишпоритимуть у державних кишенях тільки лівою рукою…
Почувши такі емоційні висловлювання, мій співрозмовник скривився як середа на п’ятницю, проте з чимось таки погодився. Однак не відмовив собі у бажанні провести мені виховний патріотичний урок, з якого я, пославшись на невідкладні справи, втік уже хвилин через двадцять. Але домашнє завдання від нього встиг записати, хоч, між нами, досі його не виконав. Тому на моєму письмовому місці ще замало державних символів і кольорів, а пишу, не вдягнувши вишиванки. Телефон мій озивається на чийсь дзвінок не мелодією державного гімну. Вкладаюся спати на подушку, де на напірнику зображені якісь легковажні візерунки чи сонні коти, а не тризуби.
Я б, може, й почав перевиховуватися. Та недавно дізнався, що того хамелеона-патріота звільнили з посади і підозрюють у причетності до схем розкрадання бюджетних коштів. І навіть маскувальна вишиванка не допомогла.