ОСОБИСТОСТІ
Екранізація творів Юзефа Крашевського — продовження розпочатого ним «відкриття України» світу
Розповідь про польського письменника Юзефа Ігнація Крашевського, двохсотрічний ювілей якого пройшов в Україні малопомітно, зазвичай розпочинають зі згадки про його неймовірну творчу плодовитість: він написав понад 600 томів творів, зокрема 132 історичні романи. На жаль, далеко не кожному українцеві відоме ім’я цього видатного прозаїка, чого не скажеш про створені за його книжками фільми. «Старовинна легенда (Коли Сонце було богом)», де як завжди талановито зіграв Богдан Ступка, нині вже кінокласика. Як, до речі, й «Графиня Козель» та «Циганка Аза». Сценарій останнього фільму створено за п’єсою Михайла Старицького, який, у свою чергу, переклав сценічною мовою роман Крашевського «Хата за селом».
Будинок Крашевського у Житомирі. Ілюстрації з фондів обласного літературного музею
Письменник першорядної вартості
Так само, як російська література виросла зі знаменитої «Шинелі» М. Гоголя, від творчості Крашевського веде свій початок плеяда знаменитих польських літераторів — Г. Сенкевич, М. Прус,
Е. Ожешко. За словами останньої, «ми вчились читати і думати за його книжками». І не завжди учні виявлялися гідними свого великого вчителя в толерантному висвітленні життя простого українського люду, вперше в польській літературі відображеного Крашевським.
Варто нагадати, що 20 із 75 років життя письменника минули на теренах тодішньої Волинської губернії, зокрема сім — у її губернському центрі Житомирі. Уперше вже дорослого Крашевського, дитинство і юність якого минули у Польщі й Литві, доля пов’язала з Україною в 1834 році, коли молодий випускник університету у Вільно здобував посаду викладача кафедри польської мови і літератури Київського університету. На заваді цьому призначенню стало «сумнівне минуле» вчорашнього студента, якого за участь у польському національно-визвольному русі ув’язнювали, а після звільнення він перебував під наглядом поліції.
На вимогу батька, який прагнув бачити сина заможним поміщиком, Крашевський почав господарювати в орендованому селі Омельне Луцького повіту, де ознайомився з життям простого українського люду та… продовжив розпочату ще у Вільно літературну працю. На відміну від сусідів-шляхтичів, для яких закріпачені українці — «сіре бидло», письменник не лише цікавився побутом селян, а робив їх героями своїх творів.
Як написав згодом Іван Франко, «Крашевський вводить новий напрямок у польській белетристиці: він уводить у неї вперше справжні, живі простонародні типи. Його повісті «Ярина», «Остап Бондарчук», «Уляна» і прекрасна «Хата за селом», крім першорядних мистецьких прикмет, мають і назавжди матимуть першорядну вартість в історії польської літератури як перші промені світла, кинуті в цю, досі темну, глибінь, яку називаємо життям і душею простого народу». Додамо вже від себе: глибоко символічно, що з легкої руки Крашевського саме українці стали першими в літературі Польщі представниками простого люду, звеличеними до рангу героїв романів і повістей.
Нині будинок Крашевського не у найкращому стані
Краєзнавець і… художник
Польські автори залишили напрочуд багато свідчень про історичне минуле України загалом та Полісся зокрема. Однак у більшості цих джерел відчувається «великопольський дух», через що українці постають нездарами, гультіпаками, ледарями, не здатними до створення власної культури. Так, у книжці Едварда Ранчинського «Щоденник подорожі до Туреччини, відбутій року 1814» автор робить «красномовний» висновок про мандрівку українськими землями: «Важко полякові зрозуміти мову руську (українську. — В. Ш.), якою народ розмовляє в цім краю. Безперечно, наші предки допустили велику політичну помилку, коли не старалися скасувати цієї мови».
Насправді хто лише не намагався її «скасувати», заявляючи, що її «нєт і бить нє может». Та що сильнішим був тиск, то міцнішим спротив, що врешті-решт призводило до вибуху. Наочне підтвердження того — історія Речі Посполитої, що згинула у вогні козацьких повстань.
На відміну від попередників, написані Крашевським краєзнавчі розвідки сповнені щирого зачарування красою українського Полісся та доброзичливості в зображенні життя і побуту поліщуків. Саме цей письменник відкрив полякам справжню Україну, хоч головні його праці в цій царині — «Спогади Волині, Полісся і Литви» та «Спогади Одеси, Єдисану і Буджаку» — донині залишаються невідомими самим українцям.
Пояснюється цей феномен низкою причин: від дбайливо культивованого за імперських і радянських часів стану перманентної ворожості й підозрілості між поляками й українцями до прагнення «подавати» історію України лише з точки зору «старшого брата». Отож залишається тільки дивуватися, чому в незалежній Українській державі досі не введено у повноцінний науковий обіг як основні краєзнавчі праці письменника, такі виконані ним у період перебування на поліській землі численні замальовки історичних та архітектурних пам’яток. Так, наприклад, у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України зберігається альбом з малюнками Крашевського, зробленими під час експедиції, очолюваної ним як головою Волинського губернського статистичного комітету. До речі, всебічно обдарований митець аж ніяк не був дилетантом у малярстві: його картини, написані олійними фарбами, та мистецьки виконані гравюри не раз демонстрували на престижних художніх виставках.
«Класичний» портрет письменника
Критерій цивілізованості еліти не старіє…
Не буде перебільшенням сказати, що талант Крашевського засяяв саме в Україні. Не менш правильно, що письменник не пристосовувався до смаків невибагливої читацької публіки, а формував їх, піднімаючи до гідного справжньої літератури рівня. Показовими тут є його враження від Житомира, куди сім’я Крашевських переїхала влітку 1853 року: від «великої пустки, для літераторів та художників — заслання» до «нічого у нас в краї не знаю кращого».
Звісно, можна іронізувати над хвалебними спогадами сучасників, які стверджували, що місце перебування письменника поступово перетворювалося на центр культурного життя. Однак обрання Крашевського попечителем Житомирської гімназії та художнім керівником новозбудованого театру стало не лише виявом поваги до відомого митця. Минуло кілька років, і замість розпачливої констатації того, що в Житомирі ніде купити книжку, письменник з гордістю написав: «На Україні багато читають, займаються літературою, цікавляться поступом — тут почуєш найтверезіші думки з приводу теперішнього становища та потреби майбутнього».
Здавалось би, повна ідилія, яка, однак, не була такою для… мільйонів безправних українців-кріпаків. Крашевський не тільки не втомлювався нагадувати: «На жаль, є люди, які стверджують, що Бог, створюючи селянина, відвів йому особливу долю: нам, однак, здається, що всі на землі рівні, всі мають однакове право на освіту, добробут, добропорядність і щастя». Письменник брав активну участь у роботі комісії, що готувала пропозиції до планованого царського маніфесту про скасування кріпацтва. Літератор-історик добре усвідомлював, що свобода і злидні — поняття несумісні. Він ратував за наділення розкріпачених селян землею, що, однак, не знаходило підтримки серед решти членів комісії. Це спонукало Крашевського 29 січня 1858 року звернутися з листом до голови Волинського дворянського зібрання.
Вибухнув скандал, у результаті якого Крашевський у лютому 1860 року вимушений був покинути Житомир і Україну загалом. Вкотре підтвердилася сформована ним ще у «Спогадах про Волинь, Полісся і Литву» думка, що не лише вміння «спілкуватися французькою мовою, грати у віст і любити літературу» вирізняє цивілізовану людину. Критерій цивілізованості будь-якої еліти — у її здатності щиро перейматися благом народу, без чого ситуація неминуче стає катастрофічною для обох сторін. Чи, користуючись ще пам’ятною багатьом більшовицькою термінологією, революційною.
Не меш повчальна гірка фраза з приватного листа письменника від 24 лютого 1858 року: «Останні мої спроби участі в громадському житті відкрили мені все наше (підкреслення моє. — В. Ш.) моральне убозтво і безповоротний занепад духу». Отож, на відміну від сучасних українських політиків, Крашевський навіть в опозиції не знімав із себе провини за начебто чужі помилки, які ще не раз призводили надалі до пролиття братньої крові…
«Титан праці»
Безсумнівною заслугою Крашевського є те, що його твори розбудили в поляків потяг до польської книжки, яка раз і назавжди витіснила серед широкого читацького загалу низькопробну перекладну літературу та аналогічну їй за змістом і сюжетами «вітчизняну» продукцію. Не менший внесок письменника у популяризацію історії рідного йому народу, яку тривалий час позбавлені власної державності поляки вивчали не стільки за «чужими» підручниками, скільки за книжками Крашевського. На відміну від, ніде правди діти, більшості наших митців, які самозакохано оспівували і оспівують «козацьку вольницю», польський літератор не ідеалізував «золотої» шляхетської доби, зворотним боком якої була феодальна анархія та абсолютна безправність не лише простого люду, а навіть дрібнопомісної шляхти.
Саме тому твори безкомпромісного зі своєю совістю «титана праці», як ще за життя називали Крашевського, залишаються посібником справжнього патріотизму й доводять, що лише народ, який знає власну історію і робить висновки зі старих помилок, застрахований від їх повторення.
ДОСЬЄ «УК»
Юзеф Ігнацій КРАШЕВСЬКИЙ. (28 липня 1812, Варшава — 19 березня 1887, Женева). Польський письменник, публіцист, видавець, історик, філософ, видатний польський та український громадський і політичний діяч. У 1876 — 1887 роках написав 29 романів у 76 томах, що становлять цикл «Dzieje Polski», який у художній формі відобразив історію Польщі та Великого князівства Литовського з найдавніших часів.
Зробив вагомий внесок у пробудження національної самосвідомості литовців. Віршована трилогія Крашевського про минуле Литви часів Міндовга і Вітовта «Анафеляс» (1840—1846) діячі литовського відродження останньої половини XIX століття сприймали як національний епос. У роки перебування на Волині Крашевський написав працю «Литва. Давня історія, традиції, мова, віра, звичаї, пісні», в якій розробив концепцію народного мистецтва.