Мало хто знає про бої на Херсонщині в перші дні повномасштабного вторгнення росіян в Україну. Багато людей і досі вважають, що окупанти пройшли до обласного центру ледь не парадом. Проте за бої під Херсоном кілька військовослужбовців отримали звання Героя України. Серед них і командир танкової роти 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка Дмитро Дозірчий. 24 лютого 2022 року він разом із 33 танкістами зустрівся з ворожим десантом на мосту через річку Дніпро. Дізнавшись, що внаслідок цього вся 59-а бригада опинилася в оточенні, Дозірчий повів свою роту на прорив, який став успішним для українців. Це дало змогу вивести з оточення всю бригаду, за що Дмитро отримав «Золоту Зірку».

До останнього не вірив, що почнеться

Ротний згадує, що в лютому його підрозділ проходив злагодження на полігоні Широкий Лан, що в 90 кілометрах від Херсона в Миколаївській області: «Приблизно 19-го лютого нас усіх терміново перемістили на Олешківські Піски в Херсонську область. Там наказали завантажити боєкомплект у танки, дозаправили їх пальним. А через день мою роту перемістили під курортні села на Чорному морі Залізний Порт та Лазурне. Перед нами поставили завдання не допустити тут висадки десанту. Я до останнього не вірив, що росія почне широкомасштабне вторгнення. Грішив більше на певне загострення десь на Донбасі».

Ще 23-го підрозділ Дозірчого завершував ремонт машини, усував недоліки, тож відбій для особового складу був приблизно о першій ночі. А вже десь о п’ятій ранку ротному передали по радіостанції, що чути «прольоти невідомих об’єктів, схожі на реактивні двигуни».

— Спочатку всі подумали, що це якась авіація. Але потім почули вибухи: вдарили недалеко від нас по військовій частині. Я одразу підняв особовий склад за тривогою, а заступник командира танкового батальйону Терелецький дав команду на вихід у район очікування (поблизу Лазурного), куди ми прибули приблизно о шостій ранку. На той момент ми все ще не знали про широкомасштабне вторгнення, бо перебували орієнтовно за 70 кілометрів від своїх основних підрозділів у таких місцях, де не було інтернету та ледве прокльовувався зв’язок.

Перші зіткнення з ворогом

Дозірчий зателефонував командиру, доповів про загальну ситуацію та отримав вказівку якнайшвидше переміститися в район Нової Каховки (понад 90 кілометрів по прямій). Відтак ротний зібрав усіх своїх командирів, пояснив, що це вже не навчання, і наказав поінформувати про все особовий склад. На той момент у роті Дмитра лише три бійці брали безпосередню участь у боях 2014—2015 років. Решта — переважно молодь від 20 до 35-ти — не мала бойового досвіду.

— Тому я дав вказівку, щоб за маршрутом руху машини не скупчувалися, бо вже працювала ворожа авіація (ми її чули, але не бачили). І ще сказав, щоб у разі зіткнення з противником відкривали одразу вогонь на ураження. Довго й чекати не довелося: приблизно об 11-й ми зустріли ворога в районі Голої Пристані. У нашому напрямку рухався «КрАЗ». Ми спочатку прийняли його за український, навіть привіталися. Але потім я придивився, що в кабіні перебувають точно не наші бійці. Вони одразу ж утекли в ліс і зникли. А вже невдовзі в районі тієї ж Голої Пристані над нашими танками пройшла ворожа авіація — десь п’ять гелікоптерів Ка-52 і ще приблизно 10—15 з десантниками. Я вирішив не відкривати вогонь, щоб не провокувати їх. Натомість завів свою колону в густий ліс. Вертольоти пішли в напрямку Херсона.

Рота ж Дозірчого вийшла через ліс спочатку в район Олешків, а пізніше в напрямку Нової Каховки. Не доїжджаючи до неї кілометрів двадцять, ротний отримав дзвінок від командира військової частини, який попередив, що ворог уже був у населеному пункті й зайняв міст. Тому Дмитро вирішив взаємодіяти з піхотою і прориватися на Херсон. Для цього потрібно було знищити противника, розблокувати Олешківський міст та зайняти його оборону, щоб забезпечити вихід військової частини з оточення.

— Коли ми приїхали в Олешки, там уже стояло дуже багато цивільного транспорту, машинами було заблоковано заправки. Усі намагалися виїхати в напрямку Херсона, але їх обстрілювали й дуже мало цивільного транспорту випускали. На той час Антонівський міст (переправа через Дніпро на околиці Херсона. — Ред.) був заблокований десантниками росії. Але перед Антонівським мостом був ще один через річку Конка. На ньому скупчилося багато людей у цивільному. Спочатку було таке відчуття, що це наші люди, бо вони ніяк не реагували на військову техніку, але я дав вказівку в разі агресії з їхнього боку відкривати вогонь на ураження.

Ми почали просуватися танками під мостом. Моя машина рухалася першою, а за нею йшли інші першого, другого та третього взводів. Зайшовши на міст, я перепитав свого навідника Іллю Кучеренка, чи заряджена гармата танка і дав вказівку бути напоготові.

І тут відчув різкий удар. Я спочатку подумав, що це Ілля вистрелив. Але навідник відповів, що він нічого не встиг ще зробити. Після цього вже ми почали відпрацьовувати по всіх спалахах, які бачили, знищуючи ворога. Ми приймали на себе удари, аби два моїх взводи бачили, звідки стріляє противник, і знищували його.

Перші втрати…

Перші постріли були найважчими. Але після того, як українські танкісти побачили, що в орків так само розлітаються берці та куртки після наших прильотів, відчули впевненість: під мостом знищили міномет (там ще стояла розгорнута станція зв’язку), завдали жару особовому складу противника, який чекав на ЗСУ з протитанковими засобами.

Міст через річку Конка підрозділ відбив та зайняв оборону. Дозірчий доповів командиру, що завдання виконали. Але той наказав рухатися далі до Антонівського мосту. Довелося знову здійснювати марш, маневруючи між цивільними авто.

— Найбільшим шоком для мене була поведінка невійськових водіїв: їде мостом танк, відкриває вогонь по ворожих цілях, а із зустрічного легковика йому сигналять люди, руками махають, на телефони знімають. Бачив, як росіяни підбили фуру (мабуть, цілилися в нас, але не влучили). Машина загорілася, а люди знімають це на телефон.  Було дико. Окрім того, цивільні ще й заважали: ми чітко бачили, як противник працював протитанковими засобами з-за легкових автомобілів. Спочатку не могли стріляти. Але коли помітили, що ворог цілиться в нас, відкрили вогонь по автівках.

До речі, коли ми зайняли перший міст, під’їхав «жигуль». З нього вийшли три особи в цивільному, але у військових штанах. Стали десь за сотню метрів від нашої крайньої машини і… вистрілили з РПГ нашому танку в зад — у найбільш вразливу частину бойової машини, де  була закріплена бочка з мастилом. Граната пробила останню, мастило вилилося, спалахнуло. Почала горіти перша трансмісія. У цей момент пробило також башту з боку навідника-оператора. Охоплена вогнем машина проїхала ще метрів 150. Тоді загинув навідник. Це була моя перша найболючіша втрата…

На Антонівському мосту

Приблизно о першій годині дня, Дозірчий зібрав командирів взводів. І тут над колоною українських танків пролетіли три ворожі  «сушки». Зрозуміло, що всі попадали, люки позакривали. Дві «сушки» розвернулися, щоб скинути авіабомби на українську техніку. Але в міст не влучили: бомби впали на схил у метрах п’яти й скотилися в болото. Там за кілька секунд вибухнули. Але в танкістів було відчуття, ніби їх хтось узяв та й добренько так притиснув. У вухах стояв шум, і земля з болота піднялася чорна-чорна  й почала падати.

— Але це були, як з’ясувалося пізніше, лише квіточки. На Антонівський міст ми зайшли приблизно о 14-й годині. І тут почалися феєрверки: ліворуч за мостом з Херсона й праворуч з дачних масивів почали стріляти перехресним вогнем. Рота танків ішла колоною з дистанцією 80—100 метрів. І майже кожна машина потрапляла під обстріл. Я дав вказівку відкривати вогонь по виявлених цілях. Але ми йшли мостом, а противник був дуже низько, і в нас не вистачало кута, щоб опустити гармату та знищувати цілі. Нам пощастило, що особовий склад російських артилеристів був не із сміливих: після пострілу мого танку, який знову йшов першим, орки кинули гармату й розбіглися. Це дало змогу проскочити міст і вийти на пагорби. Але особовий склад рф зайняв там висоти й почав стріляти по нас впритул із РПК, які танку нічого не можуть зробити. Тоді ми відкрили люки й зі звичайних автоматів почали знищувати ворога.

Уже за мостом українські танки почали глухнути — дизельне пальне закінчувалося. Але механіки все-таки вивели машини на підйом. За ними через міст пройшли ще три БМП та дві БРДМ піхоти, яка почала зачищати ці висоти. Дмитро Дозірчий вибрав дві машини, у яких було найбільше пального і які мали прикривати міст. Решту відтягнув у безпечний район…

Той перший день широкомасштабного вторгнення ротний запам’ятав на все життя. Уже наступні — 26—28 лютого — не так тримаються в голові. А 24-те, каже, ніби перед очима пробігає щодня. Нині командиру хочеться на власному танку заїхати в Херсон, проїхати тим маршрутом, яким рухався першого дня,  вийти на напрямок Залізного Порту й сказати людям: «Чекайте на нас! Ми неодмінно повернемося!»

Пресслужба 59-ї та 57-ї ОМБр

Відбили бажання літати

Разом з артилерійськими обстрілами, окупанти намагаються атакувати наших бійців з неба. І тоді перед зенітниками ставлять завдання не допустити переваги противника в повітрі. Уже навесні 2022-го в Луганській області військовослужбовці 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка солдати Олег Паляниця та Олександр Кодря в одному з боїв за допомогою переносних зенітно-ракетних комплексів класу «земля-повітря» FIM-92 Stinger знищили два ворожі гвинтокрили МІ-28 та один штурмовик СУ-25. Як жартома сказали пізніше самі хлопці, могло б бути й більше, але орки перестали літати над їхньою ділянкою.