100 РОКІВ ДЕРЖСЛУЖБІ УКРАЇНИ

ПОГЛЯД. На відміну від ідеалістів-пацифістів із Центральної Ради, які вважали побудову УНР мало не заняттям для активістів-дилетантів, гетьман Павло Скоропадський чудово усвідомлював, що це справа професіоналів, готових чесно служити Україні. Одним із перших кроків до їх залучення на державну службу став закон про урочисту обітницю чиновників, ухвалений 30 травня 1918 року. Складання присяги стало обов’язковою умовою зарахування на роботу, що мало відсіяти від управління державою людей, вороже налаштованих до України.

Текст обітниці цивільних державних службовців був напрочуд лаконічним: «Урочисто обіцяю вірно служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси і добробут». Важко не звернути уваги на розпливчатість формулювань, через що не зрозуміло, чиї закони й інтереси мав захищати чиновник — Держави Української чи державної влади, що далеко не одне і те саме.

За те текст присяги простих громадян України, затверджений Скоропадським, був без жодних прихованих хитрощів: «Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави і всіма силами допомагати її славі та розцвіту, не жалкуючи навіть і життя свого».

70 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СВІТЛАНИ АЛЕКСІЄВИЧ

Тверезий погляд білоруської нобеліантки

ТАЛАНТ. Уже звично нарікаючи на відсутність українців-нобеліантів, забуваємо і про вчених-вихідців з України, і про Світлану Алексієвич, яка народилася у Станіславі (нині Івано-Франківську). Номінально вона білоруска за батьком, але її мама українка, а сама письменниця не раз заявляла: «Я пишаюся, що в мені українська кров».

Світлана Алексієвич не лише одна з небагатьох жінок-нобеліанток, а й творить у стилі художньо-документальної прози, що теж унікально. Тут поряд з білорускою українського походження хіба що метр російської літератури Олександр Солженіцин з «Архіпелагом ГУЛАГом».

Не дивно, що присудження Світлані Алексієвич Нобелівської премії і в Білорусі, й у Росії зустріли без особливої радості, бо її книжки аж ніяк не вписуються в міфологію пострадянського «руского міра» з його побєдобєсієм і майже офіційними погрозами «повторіть» похід своєї армії до Європи. Уже після першого роману письменниці «У війни не жіноче обличчя», надрукованому за часів Горбачова, на авторку посипалися звинувачення у «пацифізмі, натуралізмі, розвінчуванні героїчного образу радянської жінки».

На відміну від комуністично-путінської героїзації війни, записані чи, точніше, переказані Світланою Алексієвич розповіді учасниць Другої світової показали правду окопного життя, яке не мед навіть для чоловіків, не те що для жінок. Звісно, якщо вони прийшли воювати, а не шукати «папіка» при штабі на відстані щонайменше десятка кілометрів від передової.

За книжку свідчень матерів загиблих афганців «Цинкові хлопчики» Світлану Алексієвич навіть спробували притягти до суду за «клєвєту» (вже після розвалу СРСР). Однак змушені були відмовитися від цього, усвідомивши, що судилище над письменницею обернеться вироком для імперської системи, яка ніколи не цінувала людських життів.

Так само як Достоєвський показав світу не міфічного, а справжнього росіянина, Світлана Алексієвич зобразила типового homo soveticus, виведеного ленінсько-сталінсько-брежнєвськими селекціонерами. Він не зник після розвалу СРСР, а перетворився на совка чи ватника (що кому більше подобається), який, за словами письменниці, є в кожному з нас.

Можна обурюватися цьому твердженню, але вже аж дві нібито успішні революції в Україні доводять, що для нової начебто патріотичної влади нездоланним ворогом стає саме совок у власній душі, коли особиста вигода, кумівство і цинічна та нахабна корупція перемагають совість, честь і навіть елементарний здоровий глузд. 

Ще гірша ситуація у Росії, де, за словами Алексієвич, «маленький червоний чоловічок знову побудував табір. Додалося лише православ’я у найбільш мракобісному його варіанті».

Книжки письменниці саме про суспільну хворобу совковості, яку ніколи не здолати замовчуванням. Чи не тому Алексієвич з пієтетом говорить про громадян України, які не погодилися жити за табірно-совковими законами, і вдячно згадує ігуменю одного зі станіславських монастирів. У голодному 1948 році батько-офіцер ніде не міг знайти молока для крихітної доньки і в останній надії звернувся до настоятельниці. «Щоб я тебе тут більше ніколи не бачила. А жінка твоя нехай приходить. Два місяці даватиму півлітра молока щодня», — у цій відповіді, яка врятувала життя майбутньої нобеліантки, і приклад християнського ставлення до ворога, і рецепт порятунку від совковості.

90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОПОЛЬДА ЯЩЕНКА

Батько крамольного «Гомону»

ПОСТАТЬ. Нині, коли дехто називає дискримінацією запровадження квот на українськомовні передачі в теле- і радіоефірі, не гріх нагадати про причини перетворення нашої культури на провінційну. Причому не лише за часів Валуєвського циркуляра й Емського указу, а й у недавні радянські часи, коли любов до рідної мови і пісні розцінювалася як «український буржуазний націоналізм».

Це сповна відчув на собі подвижник-музикант Леопольд Ященко, чий фольклорний ансамбль хорового співу «Гомін», який всього-на-всього виконував записані у селах колядки, щедрівки, веснянки тощо, здобув тавро «крамольного» і «антирадянського». Саме так розцінили його репертуар компартійні ідеологи, які мали на меті перетворити українців на рускоязичний «совєцькій народ».

Випускник Київської консерваторії і старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії АН УРСР Леопольд Ященко, який під час експедицій Україною записав сотні народних пісень, не міг допустити, щоб усе це багатство залишилося у фондосховищах і архівах. За підтримки однодумців спочатку в Київському університеті виник фольклорний ансамбль «Веснянка», а 31 грудня 1959 року на вулицях української столиці вперше за багато десятиріч зазвучали колядки і щедрівки хористів-аматорів.

Вважається, що фольклорний колектив «Гомін» утворено у 1969 році як етнографічний хор при будинку культури «Харчовик». Насправді самодіяльні співаки під керівництвом Леопольда Ященка виступали задовго до цього. Упродовж десяти років їхнім концертним майданчиком були вулиці й парки Києва, де спів аматорів був від душі і для душ тих, хто не відцурався рідної мови і народної культури.

Однак кінець хрущовської відлиги ознаменував початок чергової хвилі репресій проти вільнодумства. Леопольд Ященко у 1968 році став одним із підписантів легендарного листа 139, у якому чільні представники української інтелігенції протестували проти закритих судів над колегами. У підсумку старший науковий співробітник опинився без роботи і змушений був зайнятися етнографічним хором вже на професійній основі, отримуючи мізерну ставку як керівник художньої самодіяльності при будинку культури «Харчовик».

Однак вже 20 вересня 1971 року етнографічний колектив «Гомін» ліквідували як «націоналістичний». За словами одного з учасників засідання, на якому вирішували долю хору, співати треба не на вулицях і в парках, а на сцені із заздалегідь погодженим репертуаром і замість фольклору «пєть українськіє народниє пєсні, пєсні українськіх совєтскіх композіторов, пєсні о родінє і пєсні о партії».

За тиждень після цього Леопольда Ященка вигнали зі Спілки композиторів України, що автоматично поставило його у розряд «тунєядца», який ніде не працює, а «только пойот антісовєтскіє пєсні». Насправді 43-річного колишнього вченого-фольклориста ніхто у Києві не брав навіть на більш-менш престижні робітничі посади. Отож довелося заробляти на хліб сезонним овочівником у приміському радгоспі, муляром у Баришівці, працювати на знесенні ветхих і аварійних будинків у Києві.

Опальному митцеві не раз натякали, що досить йому розкаятись і визнати націоналістичні помилки, як усе у житті налагодиться. Однак, на відміну від багатьох дисидентів, які йшли на певні компроміси із владою, фольклорист, який ніколи не брав участі в антирадянській діяльності, залишився незламним. «Коли постало питання вибору: або плазувати, або стояти — я мусив залишатися собою і стояти до останнього», — згадував уже за часів незалежності України Леопольд Ященко.

Він чудово усвідомлював, що визнання неіснуючої провини стане зрадою тих хористів «Гомону», які зазнали переслідувань за любов до рідної пісні. Участь у фольклорному колективі стала підставою для звільнення з роботи не лише журналістів, науковців, учителів, а й навіть виховательок дитячих садочків. У підписаному 5 вересня 1974 року секретарем Житомирського обкому компартії Валентином Острожинським листі у ЦК КПУ ішлося про виключення із лав КПРС старшого викладача марксистсько-ленінської філософії місцевого сільгоспінституту В. Муляви, який під час навчання в Інституті підвищення кваліфікації при Київському університеті «відвідував заняття хору «Гомін» сумнівного напряму».

Такими методами насаджували думку, що все українське небезпечне для кар’єри, а тому краще «гаваріть і пєть на абщєпонятном язикє», відлуння чого звучить і нині.

155 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА ПЕТРУШЕВИЧА

Президент Західно-Української Республіки

ДЕРЖАВНИК. За часів УРСР радянський агітпроп не втомлювався нагадувати, що українці вперше об’єдналися в одній державі 1939 року. Насправді це сталося ще 22 січня 1919-го, коли, на відміну від силового введення Західної України до сталінської тюрми народів, УНР і очолювана президентом Євгеном Петрушевичем ЗУНР добровільно проголосили Акт злуки.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)