Коли зайшла до виконавчого директора Рівненського відділення Асоціації міст України Тетяни Грещук, вона ніяк не могла дати ради надокучливій сльозі, пояснивши свій стан так: «Я нарешті знайшла свою родину — через 46 років!» І мені стало не до коментаря про децентралізацію.
Ця невигадана історія, вочевидь, типова для західноукраїнських родин, але водночас у кожної своя.
Її дід Володимир із звичним для нашого краю прізвищем Кравчук був пекарем: більш мирної професії, здається, немає на білому світі. Втім, настав зловісний 1949-й…
Як бачимо, саме Рівненщина категорично не хотіла колективізуватися, адже історичною формою господарювання на тутешній землі було фермерство та одноосібництво. Не знаю, якою в тих відсотках була частка сім’ї Кравчуків з історичного Острозького краю, але приводом для виселення з рідного кутка стало те, що під час облави вдома у пекаря знайшли… півмішка борошна. Часу на збори дали обмаль. Найстаршій дочці Ніні (мамі Тетяни Грещук) ішов 18-й рік, вона зустрічалася з хлопцем. Тож Кравчуки ледь не навколішках просили його: «Євгене, допиши їй кілька місяців і одружися, — ми ж бо не знаємо, куди їдемо». А двох молодших — шестирічну Тамару й чотирирічного Сергія — посадили на підводу і поїхали. Як з’ясувалося, на Сибір.
Кислуватий смак дитинства
Ніна з Євгеном почали господарювати в батьківській хаті: до речі, весільним подарунком для нареченої стало пальто, пошите із шинелі нареченого, — так і ходили, як близнюки.
— Я народилася в 1961-му, — розповідає Тетяна Євгенівна. — І все моє дитинство асоціюється зі стукотом молотка, яким тато забивав посилки: їх потрібно було раненько доставити на пошту. Посилки, в яких були прості панчохи, шкарпетки, майки, сало, горіхи, йшли від нас у Красноярський край щотижня. У 1969-му влітку мама з татом вирішили відвідати родину, із собою взяли й мене. Рівно тиждень ми їхали потягом до міста Абакан, де мали зробити пересадку. Але Об і Єнісей розлилися так, що вода накрила навіть триповерхові будівлі, тож дітей просто прив’язували до димарів. Нас записали в чергу на катер, який ішов до Красноярська, а далі вертольотом ми мали дістатися до Краснотуранська. Але коли надійшла наша черга, мама підвернула ногу. А прямісінько по ній пішли люди — паніка! Через півгодини надійшла звістка, що переповнений катер потонув. Мабуть, Бог дав нам шанс на ту зустріч… Я пам’ятаю її все життя: як мама повисла на своєму татові, моєму дідові, і вони довго не могли відірватися одне від одного. І він, і бабуся просто не могли надихатися нами. А потім ми побували в маминої сестри, тітки Тамари, я вперше побачила своїх двоюрідних братів — Анатолія та Володю.
У тайзі стояла 50-градусна спека (взимку там бувало до мінус 50). У мою дитячу пам’ять врізалося те, що там не було замків і, відповідно, ключів: коли у клямку вставляли кілок, це означало, що нікого немає вдома. Можливо, тому, що жили там люди дуже бідно (це я могла порівняти з нашим рівнем життя навіть у вісім років). Удень, у неймовірну спеку, вони зачиняли віконниці й лягали відпочити просто на підлогу. Там квітли величезні троянди — в Україні я таких не бачила. А ще лазили великі, як я тоді думала, черв’яки: але то були змії — причому небезпечні. Бабуся Марія готувала для нас кисіль: чи то з журавлини, чи з брусниці — не знаю, але кращого напою, який додає сили в спеку, я в житті не куштувала. А з дідовими унікальними млинцями він нам так смакував! До речі, хоч як намагаюся відтворити той напій (здається ж, у нас на Поліссі не бракує ні журавлини, ні брусниці), а досягти такого смаку не вдається. Мабуть, тому, що то був неповторний, хоч і кислуватий, смак мого дитинства.
Коли їхали додому, прощалися, немов назавжди, так те прощання закарбувала її дитяча пам’ять. Мама цілу довгу дорогу плакала, неначе розуміла, що з їхнім життєвим рівнем і з такими відстанями навряд чи доведеться ще колись побачитися.
— Так і сталося: одна-єдина зустріч через 20 років і… розлука назавжди, — знову гортає сторінки власної пам’яті Тетяна Євгенівна. — Хоч спочатку ми дуже активно листувалися: дарма що ті листи в один бік ішли по два місяці. А потім мама захворіла на рак: у 10-му класі я її поховала. Мамі тоді було 46. Батько дав до Сибіру телеграму про її смерть… А листування припинилося: чи тому, що мені треба було йти на свій хліб, чи тому, що втратилася основна ланка, яка нас пов’язувала, — мама…
Лист із минулого
Так пролітали вже не роки — десятиліття: Тетяна стала педагогом, потім завдяки своєму аналітичному розуму — виконавчим директором Рівненського відділення Асоціації міст України. Коли повернулася з чергового відрядження до Києва, побачила лист на її колишню адресу і на колишнє прізвище.
— Одразу зойкнуло серце: то був наче лист із минулого. Похапцем відкрила його: «Пише Вам сваха Вашої тітки Тамари. Вона дуже хоче Вас знайти». А наприкінці — скайп-адреса і час, коли можна поговорити. Перше питання, яке я поставила тітці Тамарі через майже півстоліття після нашої зустрічі, чи живі дідусь та бабуся — адже я всі ці роки подавала в церкві милостиню за їхнє здоров’я, хоч підсвідомо розуміла, що люди стільки не живуть. З’ясувалося, їх немає на цьому світі відтоді, як отримали телеграму про смерть мами: першим зліг дідусь, за ним відійшла бабуся. Але люди в Краснотуранську, сказала мені тітка, пам’ятають смак хліба, який він випікав. Сім’ю врятувала його професія. Спочатку їх поселили в землянки: працювали тяжко, а їсти не було чого: коржики невідомо з чого називали хлібом. Одного разу дід не витримав і вигукнув: «Ви гадаєте, це хліб? Ви ж навіть не знаєте, який має бути хліб!» — «То спечи!» — почув у відповідь. Він, український пекар, звісно ж, спік пухку рум’яну хлібину. І сім’ю переселили в будинок, а він почав займатися улюбленою справою. Коли тітка мені про це розповідала, я впізнавала в ній маму, яка лише постаріла.
А ще Тетяна Євгенівна тепер спілкується зі своїми двоюрідними братами — Анатолієм та Володимиром. Обидва лікарі, один працює в Краснотуранську, інший має власну клініку в Німеччині.
— Пишаюся, що в тих умовах вони здобули освіту. Тепер розповідають мені, як доглядають могили бабусі та дідуся — я ж мушу про це знати! А ще — пригадують ту нашу єдину зустріч у 1969-му, коли ми, діти, у хліві ховали записки, хто ким стане і коли ми зустрінемося. І, звісно, запрошують у гості — сльоза знову надокучає жінці, яка завершує цю невигадану історію.
Вона дуже хоче побачитися з родиною, але… Тоді важко було здолати відстані, а тепер, здавалося б, сідай на літак і — вперед. Та знову — захмарні ціни на перельоти, лінії розмежування, кордони… Як там у відомій і, здається, вічній «Варшавській мелодії» Леоніда Зоріна: «Кордони часу, кордони простору, кордони держав, кордони наших сил. І тільки наші надії не мають кордонів». До речі, писав він ці рядки в 1967-му, в часи хрущовської відлиги. Геополітика — річ надзвичайно страшна: її вершать правителі, а страждають звичайні родини: сотні, тисячі, мільйони родин.
З АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ
«У 1944 — 1948 роках, коли було знищено більшість загонів ОУН-УПА, значно зріс тиск каральних органів на селян-одноосібників, яких радянська влада обклала непосильними податками. У січні 1949-го керівники облвиконкомів, райкомів КП(б)У почали звітувати, що «в 1948-му відбувся корінний поворот селян на колгоспний шлях». Насправді бажане видавали за дійсне: навіть на XVI з’їзді КП(б)У, що відбувся на початку 1949-го, зазначалося: «На 1 січня 1949-го до колгоспів вступило селянських господарств: в Ізмаїльській області — 91%, Волинській — 90%, Чернівецькій — 81, Дрогобицькій — 79, Закарпатській — 46, Тернопільській — 34, Львівській — 34, Ровенській — 25, Станіславській — 17%». Звісно, що такі темпи не задовольняли керівництво, тож на 1949 — 1950 роки припадає друга хвиля репресій, коли у віддалені райони СРСР депортували 32,7 % всіх вивезених із Західної України в 1944 — 1952 роках».
Насамкінець. Ось так, під корінь, зрубали жорстокі політики не одне родинне дерево. Цій родині пощастило хоча б ось так, доволі умовно, возз’єднатися. Але в який час? Коли кожне материнське серце знову в невимовній тривозі: що буде завтра? Коли настане такий жаданий мир?
Знайомі питають у неї, чи спілкується з родиною на теми сьогоднішньої війни, чи не бояться там, у Сибіру, «бандерівців».
«Не повірите, але ми ще жодного разу про це не говорили — у нас стільки родинних тем для обговорення: ми перебиваємо одне одного, показуємо фотографії дітей, онуків, розпитуємо про їхні долі. Ми просто не можемо надихатися одне одним!» А до хліба у Тетяни Євгенівни ставлення особливе: вона відрізає рівно стільки, скільки може з’їсти і чомусь обов’язково згадує свою єдину в житті подорож у тайгу.