Українські та закордонні ЗМІ дедалі частіше пишуть про блокування бойовиками роботи КПВВ на Донбасі: із семи контрольних пунктів в’їзду-виїзду в зоні проведення ООС повноцінно працює лише у Станиці Луганській. Решта дорожніх коридорів або закрита, або рух у них, як-от через КПВВ «Новотроїцьке», дозволено окремим громадянам лише двічі на тиждень.

«Погано без вас»

Похиливши голову, бабуся тягнула по асфальту кравчучку. Назад, в «ЛНР». Помітно було, що втомилася не від ноші, а від думок. 

«Від сестри з Полтави повертаюся, — здалося, що старенька зраділа, коли я до неї заговорив, бо хотілося з кимось, видно, поділитися. — Уся рідня живе в Україні. Я теж хочу, щоб нас нарешті приєднали. Погано без вас».

Тетяна Іванівна (так назвалася бабуся) зупинилася. «Мені 30 серпня виповнилося 84 роки. Живу в Луганську. Якщо бували в місті, то мій будинок біля м’ясокомбінату. Мої чоловік і син в один день померли. 12 років уже їх немає. Залишилася дочка. У Полтаву їздила, бо там у мене пай. Сестра сказала, щоб я переоформила його на себе, бо вона вже теж немолода — 30-го року народження. А ще одна — 41-го. Пам’ятаю ще німецьку війну. Вона нам не потрібна була. Як і теперішня».

Бабуся поспішала все розповісти незнайомій людині, скаржилася, що там, в «ЛНР», ні з ким поговорити. На моє запитання, чи не боїться бути зі мною такою відвертою, підняла голову: «А я вже нічого не боюся, синку! Раніше боялася. А тепер... Живу отак, по інерції, і смерті жду».

На контрастах

Я зупинився, бо далі не можна було йти, а бабуся попленталася додому. Мені хотілося її зупинити і сказати, щоб не поверталася в Луганськ, щоб тут оселилася, в сестер, в Україні. Сама ж погоджувалася, що «у нас» краще. Проте розумів, що не покинуть такі, як ця старенька, нажите за роки добро, квартиру, навіть уже «не в тому, як раніше» Луганську. Це молодь зірвалася 2014 року з місця навіть без валізи. А люди поважного віку, які роками важко збирали на старість,  триматимуться за двокімнатну, нехай і в старому луганському будинку. Адже квартира для них — це все, і покинути її — як руку чи ногу відрізати.

Тому й сидять на поверхах на своїх квадратних метрах у Луганську чи іншому місті окупованого Донбасу Тетяни Іванівни та Василі Петровичі. І якщо раніше вони хоч вірили, що війна ненадовго, то нині... Нині вони помирають на самоті, шкодуючи, що не дочекалися на повернення України.

До речі, хто має ще сили та здоров’я, їдуть в Україну. Станиця Луганська — населений пункт на лінії фронту — для них місце зустрічі з мирним учорашнім. Щоправда, до мирної території заручникам «ЛНР» потрібно пройти повз зруйновані будинки, які розкидала війна за колючим дротом обабіч асфальтного шляху в Україну. 

Ці цегляні й дерев’яні обрубки не нагадують хати станичан: 2014 року й пізніше, коли тут було дуже гаряче, жителів селища змусили покинути насиджені місця нещадними обстрілами «російські брати». А ось за КПВВ картина змінюється: колишній райцентр поступово набуває цивілізованого вигляду і дихати тут вільніше й легше. 

«У селищі все змінюється буквально на очах, — розповідає керівник військово-цивільної адміністрації (ВЦА) Станично-Луганської СТГ Альберт Зінченко. — У міру сил та можливостей за допомогою благодійників і друзів з-за кордону відновлюємо інфраструктуру, об’єкти соцкультпобуту. Робити це дуже важко: аби повноцінно відновити будинок культури, в який влучив снаряд, потрібно близько мільйона євро. А бюджет Станиці Луганської становить лише 62 мільйони гривень. Але ми не втрачаємо надії й завдяки добрим людям зокрема з міжнародних організацій відновлюємо зруйноване житло, водогін, електричні мережі, вуличне освітлення». 

У серпні 2021-го в межах Програми з відновлення добробуту мешканців і розвитку територіальних громад Донецької та Луганської областей у селищі розпочато роботи зі встановлення сонячних електростанцій. Запрацювали вони в комунальному некомерційному підприємстві «Станично-Луганська багатопрофільна лікарня» та комунальному закладі «Палац культури і мистецтв» Станично-Луганської селищної територіальної громади, на вулицях Центральній, 5-та Лінія, Лермонтова, у кварталі Молодіжний. У межах цієї програми передбачено  облаштувати зони відпочинку із встановленням паркових лавок із вбудованою сонячною батареєю для підзаряджання мобільних пристроїв.

ВЦА Станиці Луганської вдалося реалізувати за фінансової підтримки управління ООН з координації гуманітарних справ  OCHA Ukraine проєкт безплатного соціального автобуса для жителів села Плотина. Від початку воєнного конфлікту на сході України у цей населений пункт не заїжджав громадський транспорт. Для доступу до адміністративних та соціальних послуг жителям села (а їх більшість — немолоді люди) потрібно відвідувати селище Станиця Луганська. 

17 вересня 2021 року у Плотині гуманітарна місія «Проліска» Луганської області відкрила маршрут соціального автобуса, що курсуватиме щочетверга. Пасажирами першого рейсу до Станиці Луганської стали 24 місцевих жителі.

Того самого дня Нижньовільхівський опорний заклад освіти отримав новенький автобус, придбаний за кошти селищної територіальної громади. Тепер учні з найвіддаленіших сіл громади доїжджатимуть зручно й комфортно.

Великим святом для селища було отримання КНП «Станично-Луганська багатопрофільна лікарня» у вересні 2021 року  гуманітарної допомоги від Швейцарського бюро співробітництва при Посольстві Швейцарії в Україні. Це медичне обладнання ШВЛ  Hamilton T1, операційний світильник ART,  медичні ноші БІОМЕД, дезінфекційна камера КДЕ-2,  газоаналізатор  Dräger Alcotest 5820, негатоскоп NT-48M,  стерилізаційні коробки (бікси медичні), конектор кисню DIN  до ШВЛ Hamilton T1, набір коаксіального дихального контуру до ШВЛ Hamilton T1,  відеоларингоскоп  Air trag, аналізатор електролітів та газів крові GASTAT-navi та багато іншого. 

До і після війни

До війни у Станиці Луганській було майже 15 тисяч жителів. Тепер — приблизно 9 тисяч. А разом із приєднаними 13 селами Валуйської, Вільхівської та Комишненської сільських рад — майже 25 тисяч. Селище вважали передмістям Луганська, і значна частина його дорослого населення працювала там. Давала роботу місцевим жителям вузлова дільнична залізнична станція 5 класу Лиманської дирекції Донецької залізниці Кіндрашівська-Нова. Але через воєнну агресію Росії на сході України транспортне сполучення через неї припинено. Станція нині фактично нікому не потрібна, бо коліями вона не пов’язана з Україною, — прямує, як сказав Альберт Зінченко, на Російську Федерацію. Тому Станиця Луганська втратила частину залізничного бюджету, бо на станції працювало чимало станичан.

Є проблеми, спричинені війною, які місцевій ВЦА розв’язати дуже складно.

«Ми стоїмо з вами на території КПВВ, поряд з яким проходить вулиця Донецька, що територіально розташована в червоній зоні, — Альберт Зінченко показує на місце за металевою огорожею. — На цій вулиці залишається чимало будинків, які є власністю колишніх і теперішніх жителів селища, але вони повернутися в них не можуть. Тому на Донецькій живе лише одна сім’я без газу, води, електроенергії. І додому члени цієї родини можуть потрапити лише через спеціальний пункт. Цю вулицю потрібно брати під контроль, бо вона проходить лінією фронту і на ній часто виникають пожежі. Торік, наприклад, Станиця горіла через Донецьку».

До речі, ВЦА у Станиці Луганській працює лише п’ятий місяць. Без депутатів і виконкому. Альберт Зінченко, який у 2009—2010 роках працював главою Станично-Луганської РДА, а потім — у бізнесі, має хіба що трьох заступників. 

«Треба, звісно, доукомплектувати штат ВЦА, — міркує Альберт Миколайович, — бо в селах у нас немає старост. Тому доводиться  створювати там віддалені робочі місця, але наїздами питання життя місцевих громад не вирішити. Територія СТГ становить майже 51 тисячу гектарів. З них 18,2 тисячі — сільгоспугіддя і 22,2 тисячі — ліси. До Луганська по прямій — 12 кілометрів. 

Звісно, наявність у селищі КПВВ накладає відбиток на життя громади. Бо за добу через контрольний пункт проходить 3,5—5 тисяч осіб (до карантину — 15—16 тисяч в обидва боки). Сюди йдуть жителі окупованих Луганщини й Донеччини здебільшого для отримання послуг: оформлення якихось документів, проведення щеплень (на КПВВ працює пункт безплатної вакцинації), провідати родичів. З багатьма гостями звідти доводиться спілкуватися. Але зі мною як представником влади вони особливо відвертими не бувають. Звертаються по допомогу, хіба коли не встигають за день вирішити своє питання. Тоді ми організовуємо для таких нічліг. Одне слово, ставимося до них як до українців».

Майже годину я перебував на КПВВ Станиці Луганської. Бачив усміхнені обличчя місцевих жителів та сумні — людей звідти. З деким з них вдалося поговорити. Але щирою, на мій погляд, була сповідь бабусі, про яку розповів на початку матеріалу. Її «погано без вас» стояло в мене у вухах до самого Києва.