СВЯТО
Задля цього понад тисячу років тому Володимир Великий охрестив Київську Русь
Хрещення України-Русі доленосне для нашого народу
ВЕКТОР РУХУ
Великою мірою завдяки цій події Україна належить до цивілізаційного простору з його культурою і ціннісними установками
Олександр УДОД,
доктор історичних наук
для «Урядового кур’єра»
Святкування таких ювілеїв — звична практика для держав, адже вони символізують вектор розвитку народу, його історичний вибір. Тому, гадаю, добра ідея — відзначити цю дату на найвищому рівні, щоб укотре підкреслити правильність нашого історичного шляху, його спрямування до гуманістичних християнських ідеалів.
Серед досягнень християнської культури — головні архітектурні пам’ятки країни. Фото Oлександра ЛЕПЕТУХИ
Держава потребувала консолідації етносу
Прийняття християнства не було випадковим. Йому передувало тривале проникнення нової віри, початки якого особливо помітні в IX ст. Саме готовність давньоруського суспільства сприйняти нову релігійну ідеологію забезпечили її міцність і поширення серед усіх верств населення. Зростання ролі нової релігії — християнства — у духовному житті Русі всередині Х ст. диктувала потреба включення східнослов’янської держави до системи християнських країн, створення у зв’язку з цим нового механізму відносин із Візантією. Зазначимо, що тоді християнство поширювалося на Русь не тільки з Візантії, а й із Рима, з Балкан (передусім з Болгарії), Центральної Європи (кирило-мефодіївська традиція), Скандинавії (частина варягів, що прибували у Східну Європу, були християнами), західного регіону Північного Кавказу (Зіхська єпископія), Херсонеса, де віросповідання відрізнялося від канонічного грецького, з Хозарії та Закавказзя (у Вірменії існувало християнство у формі монофізитства).
Задовго до офіційного прийняття християнства, Русь почала активно сприймати з Візантії ідейно-політичні уявлення, які там існували. Останні мали винятковий вплив на духовне життя багатьох країн і народів, особливо тих, що входили до християнського світу. Розглядаючи питання про ідеологічні цінності та уявлення візантійського суспільства, слід передовсім зазначити, що вони формувалися внаслідок синтезу римських політичних уявлень та постулатів християнського вчення. Відповідно запровадження християнства вело до значного зростання авторитету київського князя. Адже згідно з канонами нової релігії, він одержував юридичний статус необмеженого правителя, на відміну від попередніх, язичницьких, часів, коли державну владу за ідеологічно-світоглядними канонами репрезентувала система «князь — дружина».
Проте щоб зрозуміти релігійну політику великого князя київського, слід розглядати її у контексті надзвичайно важливих адміністративних, воєнних та судових реформ, що здійснювались у державі. Перетворення головних засад внутрішнього і зовнішньополітичного курсу, об'єктивно зумовлене дальшим розвитком феодальних відносин, вимагали подолання язичництва і послідовного введення монотеїзму. У міру того, як зміцнювалися суспільно-політичні позиції Володимира через здійснювані ним реформи, його зобов'язання щодо язичництва ставали анахронізмом, що й спричинило різкий поворот у царині релігійній.
Обійнявши великокняжий стіл, він був змушений спершу шукати підтримки у старої віри. На Старокиївській горі знову постали ідоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Водночас великокняжа влада намагалася прискорити об'єднання союзних племен і забезпечити зрівняння всіх головних богів, а отже, і найбільш впливових жрецьких кіл племен. Очолив цей пантеон великокняжий бог Перун, що мало сприяти зміцненню єдиновладдя в країні й перетворенню її столиці Києва на релігійний центр держави. Проте всі спроби Володимира реформувати язичництво і спертися на нього в державному будівництві були безперспективними. Тогочасна держава потребувала ефективних чинників консолідації етносу.
Народ як державно-суспільна цілісність мусить бути об’єднаний зокрема й іншими, ніж прямі контакти, зв’язками. За умов слабкості тогочасних засобів мобільності — інформаційних і транспортних — потрібно було шукати дуже надійні чинники консолідації етносу. Стара релігія була безсилою виконати для величезної держави, якою стала Русь, об'єднавчу функцію, а також дати їй належні культурні, цивілізаційні імпульси для динамічного повноцінного розвитку.
З усіх слов'янських держав лише Русь ще не спромоглася на остаточне утвердження християнства. Небезпека, що Русь залишиться позаду цивілізованих народів Європи, ставала дедалі очевид-нішою. Напевне, тому Володимир вирішив повернутися до мети своїх попередників — прийняття й остаточного утвердження християнства.
Зміцнити міжнародні позиції Києва
Наймогутнішим сусідом Русі була християнська Візантія з її високою культурою, давніми державними традиціями, блиском імперського двору. Усе це могло слугувати певним поштовхом у створенні нових соціальних і політичних інституцій Київської держави. Володимир прагнув закріпити відносини з Константинополем і зміцнити міжнародні позиції Києва. Рішучий поворот у суспільному розвитку України-Русі, пов'язаний із прийняттям християнства, швидко вводив її у політичні й династичні відносини провідних країн Європи.
Володимир через докладне вивчення популярних у світі релігій міг точно знати, що прийняття християнства чи від Візантії, чи від Рима, або якоїсь іншої релігії означатиме неминуче підданство насамперед Церкви, а потім — держави. Він же мав на меті збудувати міцну й незалежну державу, і релігія потрібна була йому передовсім як союзник у цій справі.
Велике значення для протистояння візантійському релігійно-ідеологічному тискові мало поширення на Русі кирило-мефодіївської церковної традиції, яка поширювалася сюди в Х—ХІ ст. з Центральної Європи та з Болгарії. Ця традиція передбачала демократичний характер відносин між національними церквами, чим істотно відрізнялася від ортодоксального візантійського православ’я.
Моравські монахи Кирило та Мефодій першими проігнорували релігійну догму про те, що «недостойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян», й здійснили переклад Біблії слов’янською мовою. Очевидно, що ці визначні болгари також шукали третій, не залежний ні від Сходу, ні від Заходу, шлях, бо писемні джерела засвідчують про контакти Кирила і Мефодія і з Римом, і з Візантією.
Так, Володимир першим у світі запровадив християнську Церкву, в якій службу вели народною мовою. За таку Церкву Європа почне боротися тільки за часів Реформації. Тому Володимир у певному розумінні був першим протестантом світу.
Україна-Русь не була відмежованою від Рима, впливів західної культури, і підтримувала в цей період рівні відносини із Заходом. Між західним католицтвом і східним православ'ям у часи прийняття Україною християнства ще не було того відчуження, яке постало згодом. Східна і західна церкви тоді ще перебували у єдності, Папа залишався формальним главою всього християнства. Усе це давало змогу Володимирові здійснювати збалансовану політику між Заходом і Сходом.
Особливості подальшого розвитку освіти
На етапі формування Давньоруської держави було закладено особливості подальшого розвитку системи освіти на Русі, що в багатьох рисах була відмінною від освітньої системи Західної Європи. Давньоруська педагогіка зароджувалася за взаємодії двох культур — язичницької культури східних слов'ян та християнської культури, яка поширилась у країні із прийняттям нової офіційної державної релігії.
Педагогічні уявлення слов'ян виходили з міфологічної свідомості, що була притаманна язичницькій культурі. У ній діяла власна система соціалізації, навчання та виховання дітей, що склала у майбутньому основу народної педагогіки феодального періоду. Християнський світогляд поступово проникав у язичницьку свідомість мас, руйнував її і водночас взаємодіяв із нею. Язичницька культура була безписемною, у ній не було традиції письмового закріплення і передавання знань.
Християнська культура вимагала нової системи навчання, спрямованої на книжність, для оволодіння християнською догматикою. Головним чинником у системі християнської освіти стала робота із текстом. Це у свою чергу зумовило виникнення нових методів навчання, відмінних від методів у безписемній культурі.
Великий князь та його найближче оточення, грецькі священики, які прийшли з ним із Корсуня, разом з царівною Анною були зацікавлені у поширенні нової християнської релігії як теологічної основи феодальної держави, що перебувала у стадії становлення. Князь Володимир Святославич доклав багато зусиль до насадження освіти серед панівної верхівки суспільства. Їхніх дітей забирали в батьків і віддавали «на учення книжне» передусім грекам і болгарам.
Велику роль у розвитку освіти в Київській державі відігравали монастирі. Один з них — Києво-Печерський — постачав кадри церковних ієрархів — єпископів в інші міста Русі. Тісно пов'язаний з Афоном — середньовічною міжнародною «академією православ'я», монастир став центром руського літописання. У Київській державі поряд із простим навчанням грамоти (яке не знало станових обмежень), існував і вищий рівень освіти — «книжне навчання».
Уже із середини XI ст. у Києві існувала група осіб, що володіли певними знаннями, були начитаними. До цієї групи, очевидно, належав сам князь Ярослав Мудрий, його діти та найближче оточення. Cаме до нього звертався митрополит Іларіон у знаменитому «Слові про закон і благодать». Цей твір був побудований за всіма правилами риторичної науки та мистецтва. Сучасна наука не має відомостей, де і як навчався сам митрополит Іларіон. Але його твір не поступається творам прославлених візантійських ораторів.
В основу «енцикліос медіа» (всеосяжного навчання) візантійської середньої школи було покладено трівіум: діалектику, граматику, риторику, відомий в епоху Київської Русі в рамках «книжного» навчання. Після запровадження християнства давньоруська культура долучилась до системи європейської (здебільшого візантійської та болгарської) культури. Педагогічні ідеї загальноетичного характеру перейшли з Візантії, їх засвоїла Русь і вони перетворилися на важливий чинник давньоруської, а отже, і української культури. А давньоруська педагогічна думка відзначалася великою національною своєрідністю.
Питання Хрещення Київської Русі включено до програми з історії України у вищих навчальних закладах усіх напрямів підготовки. Його розглядають як один із найважливіших етапів історичного поступу українського народу.