У кожного народу власні харчові традиції. Наприклад, китайці кажуть, що хліб потрібен тоді, коли нічого іншого немає, а гречкою в Китаї годують лише качок. Натомість у нас хліб — усьому голова. На другому місці після нього за значимістю картопля, якої українці в середньому споживають по 130 кг за рік на душу населення, що вшестеро більше, ніж у Західній Європі.

Хто наш годувальник?

У ситуації, коли бульба в Україні справді другий хліб, доступність цін на неї стає соціально-політичним чинником. Однак на відміну від вартості буханця, здорожчання якого буквально на 10—15% викликає негайну реакцію всіх владних інституцій, картопля у нинішньому сезоні коштує щонайменше втричі дорожче, ніж ще рік тому, але це чомусь хвилює лише тих, хто її купує.

Жартівники пояснюють це тим, що багаті українці вже харчуються як європейці, віддаючи перевагу не хлібові, бульбі й салу, а кориснішим для здоров’я, хоч і дорожчим, яловичині й сиру. А прагматичні експерти пояснюють, що так само, як із дефіцитом гречки, картоплю вже завозять з-за кордону. Це вберігає від ще різкішого стрибка цін, але не може їх знизити, бо, на відміну від круп чи зерна, бульби затратні у транспортуванні на великі відстані.

Отож виникає цілком закономірне запитання: чому в Україні з періодичною циклічністю виникає дефіцит бульби і хто нас нею годує? Багатьох здивує, що у 1990-му на Житомирщині валовий збір картоплі становив мільйон тонн, а нинішнього неврожайного року в області сподіваються накопати 1,6 мільйона тонн, що лише на 15% менше, ніж торік.

Не менш цікаво, що, за даними офіційної статистики, за останні 29 років загальна площа під картоплею фактично не змінилася: культура 1990-го займала на полях і городах області 92,7 тисячі га, а цього року нею засадили 91,4 тис. га. Відбулися дві принципові зміни: середньої врожайності та співвідношення відведеної площі на сільгосппідприємствах і в господарствах населення.

У 1990 році картоплю змушували вирощувати у колгоспах, частка яких у валовому зборі цієї сільгоспкультури становила майже 50% із ще меншою, ніж на городах колгоспників, урожайністю — 102 і 117,7 ц/га відповідно. Нині основним виробником цієї культури стало населення, на городах і земельних паях якого цього року в області накопали 97% всього валового збору. Радує, що, на відміну від радянських часів, урожайність картоплі зросла вдвічі. Торік, сприятливого для картоплярства року, вона становила 207 ц/га у господарствах населення і аж 258 ц/га на полях сільгосппідприємств.

Чи вірити офіційній статистиці?

Цього року ситуація менш втішна, бо, як нарікають поліщуки, більшість з них накопали 60% торішнього врожаю товарних бульб, а це суттєве уточнення. На відміну від пшениці, жита, цукрового буряку тощо, де значна частина окремих зернинок чи солодких коренів може бути щуплою, що вплине на якість, однак не масу вирощеної продукції, у картоплярстві дрібні бульби хоч і зараховують до валового збору, однак спрямовують у кращому разі на фураж худобі.

Найімовірніше, самим цим можна пояснити, що цього року прогнозована у сільгосппідприємствах урожайність картоплі становитиме 187,2 ц/га, що аж на 27,4% менше, ніж торік, а в господарствах населення — 174,7 ц/га, що означає спад лише на 15,6% порівняно з торішнім показником. Хоч усім очевидно, що нині картоплярством займаються лише великі спеціалізовані агровиробники, де не шкодують добрив, використовують високоякісний посадковий матеріал і вчасно виконують весь комплекс польових робіт.

Важко повірити, що дядько на власному присадибному городі зумів майже вдвічі обскакати професіоналів за збереженням урожайності. Однак на відміну від селянського обійстя, на сільгосппідприємствах овочевого профілю зазвичай не займаються тваринництвом, а тому вважають за краще приорати нетоварні бульби, непотрібні для нашого столу. Натомість споживачів насамперед цікавить не валовий збір, а виключно продовольча за розміром його частина.

Не менш дивує, що впродовж трьох останніх років через зниження закупівельних цін на картоплю сільгосппідприємства Житомирщини стабільно знижували площі під нею із 3 до 2,5 тисячі га. А населення області робило все навпаки: у 2016 році відвело під бульбу 66,5 тисячі га, у 2017-му — 77,6 тисячі, у 2018 році аж 87,8 тисячі, а після торішнього катастрофічного обвалу цін, коли значна частина вирощеного врожаю виявилася нікому не потрібною, засадили другим хлібом аж 88,9 тисячі га.

Не інакше, як селяни виявилися розумнішими стратегами, ніж дипломовані керівники сільгосппідприємств, але, дивлячись на цінники, у це чомусь мало віриш.

Цінові гойдалки

На відміну від сільгосппідприємств, які зазвичай вирощують картоплю на конкретне замовлення торговельних мереж, виробників чипсів чи бюджетних структур (армії, шкільних і лікарняних їдалень тощо), єдина надія селян і дачників — заїжджі коробейники, які щоосені міняють вирощену на Поліссі картоплю на привезені з південних регіонів цибулю, олію, кавуни, помідори, болгарський перець.

Однак торік бульба вродила напрочуд щедро, а найбільш ходова в обмінних операціях цибуля, навпаки, була дуже дорогою за ціною. Скуповувати картоплю за гроші, щоб потім збути її оптом у південних областях, більшість перекупників не ризикнула. У підсумку навіть ті селянські родини, які у власних господарствах ще утримують свиней, не змогли освоїти в повному обсязі на корм худобі зайву бульбу.

Сільгосппідприємства, маючи гарантовані замовлення, розпродали вирощений урожай, але за збитковими для себе цінами, спровокованими ситуацією зі збутом вирощених на дядьківських городах бульб. Найстрашніше, що навіть торік, коли картоплю на Поліссі у прямому значенні слова доводилося викидати на компостні купи, її вартість у південних регіонах України особливо не впала.

На жаль, ідеться не про поодинокий прикрий випадок, зумовлений примхами природи, а про хронічну непередбачуваність і непрогнозованість ринку картоплі, яку, на відміну від зерна, не можна закласти в елеватори на кількарічне зберігання. Отож кожний урожайний рік обертається катастрофою для її виробників, а не урожайний — здирництвом для її споживачів, які змушені купувати цю культуру майже за ціною заморських бананів.

Є напрочуд простий і дієвий механізм регулювання: від невеликих крохмальних заводів, які колись переробляли значну частину некондиційної за розмірами картоплі, до виробництва спирту із неї. Якість його нижча, ніж зернового, однак цілком прийнятна для використання на технічні потреби і на біопаливо, яке чомусь усі хочуть продукувати включно з кукурудзи чи пшениці, а не з бурякової меляси чи картоплі.

Однак спиртова галузь в Україні — державна монополія, де нікого не цікавить якась приватна бульба, а картопляний крохмаль, якіснішій, ніж вироблений з кукурудзи, у нас чомусь не затребуваний. Тим часом за цінову гойдалку з картоплею, яка, на відміну від зерна, через не прогнозовану рентабельність залишається малопривабливою для потужних агропідприємств, доводиться розраховуватися почергово то селянам-поліщукам, то городянам-покупцям.

Ось і виникає далеко не риторичне запитання: на скільки ще років вистачить в особистих селянських господарствах населення запасу міцності, щоб усупереч усім об’єктивним перепонам гарантувати забезпечення країни другим хлібом?

Площа у 2019 році: всі категорії господарств — 91,4 тис. га, зокрема сільгосппідприємства — 2,5 тисячі га, населення — 88,9 тисячі га.

Урожайність у 2019 році (прогноз): усі категорії господарств — 175,1 ц/га, зокрема сільгосппідприємства — 187,2 ц/га, населення — 174,7 ц/га.

Валовий збір у 2019 році (прогноз): 1600 тисяч тонн, зокрема сільгосппідприємства — 46,8 тисячі тонн, населення — 1553,2 тисячі тонн.

 

Джерело:
Головне управління статистики
в Житомирській області
та департамент агропромислового розвитку
та економічної політики
Житомирської облдержадміністрації