"Хроніка антиукраїнського геноциду"

85 РОКІВ ПОСТАНОВІ ПРО «ЧОРНІ ДОШКИ»

ЗЛОЧИН. Улюбленим коником путінських горе-дослідників голоду 1932—1933 років є твердження, що від нього «однаковою мірою постраждали всі народи СРСР». При цьому цинічно ігнорується той факт, що навіть у РСФРР найбільше голодних смертей зафіксовано саме на територіях компактного проживання етнічних українців — на Поволжі та Північному Кавказі. Ще одним доказом того, що Голодомор в Україні і голод в СРСР відрізняються як небо і земля, є так звані «чорні дошки», які діяли лише на українській землі і які російські історики або ігнорують, або воліють називати місцевою ініціативою керівників компартії України.

Мовляв, саме вони 18 листопада 1932 року проголосували за постанову ЦК КП(б)У «Про заходи про посилення хлібозаготівель», яка запровадила повну продовольчу блокаду сіл, де було найбільше відставання за планами здачі зерна чи, за офіційною термінологією, «злісний саботаж». Це партійне рішення узаконила видана 20 листопада 1932 року постанова Раднаркому УСРР «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах». Чи не єдина суттєва відмінність між цими двома документами в тому, що перший написаний російською, а другий — українською мовою.

Занесення на «чорну дошку» офіційно передбачало повну заборону торгівлі продовольством і промтоварами, закриття магазинів та вивезення із колгоспних комор всіх запасів зерна з посівним включно. На ділі приречені на голодну смерть села блокували спецзагони ДПУ (державного політуправління — наступника чекістів і попередника КДБ), які силами місцевих «активістів» і міліціонерів проводили повну зачистку селянських обійсть від усього їстівного.

Постанова від 18 листопада 1932 року офіційно запровадила натуральні штрафи для селян-одноосібників, з яких за невиконання плану хлібозаготівель стягували 15-місячну норму здачі м’яса і річну — картоплі. Насправді не лише вирізали всю худобу та вивозили всю картоплю, а відбирали всі знайдені продукти або просто знищували їх, вивертаючи бочки із квашеною капустою, огірками і помідорами. Про це згадують дивом уцілілі від голоду, що свідчить про загальну для всієї України практику, чого не було на територіях проживання інших «народів СРСР».

Стосовно суто української ініціативи, то варто нагадати, що у фактично окупованій Червоною армією Україні українцям не довіряли навіть керівництво компартією. Так, наприклад, Першим секретарем ЦК КП(б)У в 1923—1925 роках був Емануїл Квірінг — етнічний німець родом із Самарської губернії. У 1925—1928 роках його замінив єврей Лазар Каганович, а від 1928 по 1938 рік більшовиками в Україні керував поляк Станіслав Косіор.

Навіть другим секретарем ЦК КП(б)У в часи Голодомору був не українець, а білоруський єврей Мендель Хатаєвич. Саме він із більшовицькою прямотою заявив: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але ми виграли війну».

Однак чужоземні керівники окупованої більшовицькою імперією України теж були лише виконавцями наказів Сталіна та його найвірніших прислужників — В’ячеслава Молотова та вже згадуваного Лазаря Кагановича. Саме за особистої участі останнього у тодішній столиці УСРР Харкові ухвалили постанову про «чорні дошки», занесені на які села стали першими із виморених голодом в Україні. До весни 1933 року всю колишню житницю Європи перетворили на суцільний цвинтар, де голодною смертю загинуло щонайменше 7 мільйонів українців. 

10 РОКІВ ПАМ’ЯТНИКУ В ПОПІЛЬНІ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ

Урок від Президента

ПОГЛЯД. Головною метою візиту тодішнього очільника держави Віктора Ющенка до райцентру Попільня на Житомирщині було відкриття пам’ятника жертвам Голодомору. На урочистому мітингу не бракувало гучних і нібито праведних слів, однак, на відміну від чиновників різних рангів, до слова так і не запросили людину, за власний кошт і за проектом котрої спорудили монумент, — підприємця Валерія Шипнівського. 

75-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ МИКОЛИ ЗАБОЛОТНОГО

Забутий подвиг у Сталінграді

ПАМ’ЯТЬ. Кожний, хто цікавиться історією Другої світової війни, хоч щось чув про легендарний будинок сержанта Павлова. Однак, як виявилось нині, під командуванням майбутнього Героя Радянського Союзу цей сталінградський дім захищали лише три дні, а потім керівництво обороною перейшло до лейтенанта Афанасьєва. Про його подвиг, на відміну від прославленого російським агітпропом сержанта, пам’ятали лише бійці, що стояли на смерть разом із ним.

Ще незавидніша доля в уродженця Черкащини лейтенанта Миколи Заболотного, який керував обороною однотипного із «будинком Павлова» дому буквально за 50 метрів від нього. Ніхто вже не скаже, чому із двох сусідніх багатоповерхівок німці обрали для масованого удару саме «дім Заболотного», який у прямому значенні слова зрівняли із землею вогнем артилерії. На відміну від «будинку Павлова», де із трьох десятків воїнів загинуло лише троє, у знищеному домі-фортеці полягли всі, але не відступили.

Отож розповідати про подвиг його захисників було нікому. Зате в музеї Сталінградської битви на одному із найпочесніших місць — викопаний із руїн понівечений кулемет українця Павла Демченка, який був одним із захисників «дому Заболотного». Втім, хоч як дивно, Сталінград нині є містом лише російської слави… 

130 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ВАВИЛОВА

Великий сіяч, який помер від голоду

ПОСТАТЬ. Старожили згадують, що «за Польщі» на західноукраїнських землях корова коштувала 75 злотих, а центнер пшениці — аж 25. Отож білий хліб вважався святковим, натомість повсякденною їжею селян були житні буханці та золота нині за ціною гречка. Дивуватись цьому не доводиться, адже тодішня врожайність пшениці рідко коли сягала 10 ц/га. Причому її посіви взимку частенько вимерзали, а ось жито і гречка радували стабільними і значно вагомішими врожаями.

Перетворенню пшениці на доступний продукт харчування світ великою мірою завдячує ботаніку, генетику, селекціонеру Миколі Вавилову, який особисто зібрав колекцію з понад 160 тисяч живих зразків культурних рослин, у тому числі 28 тисяч видів і сортів пшениці! Саме цей безцінний скарб, серед якого знайдені аж у далекому Афганістані півсотні різновидів невідомої до того дослідникам карликової пшениці, став потужною базою для роботи не лише радянських селекціонерів.

Вагомою заслугою Вавилова є відкриття закону гомологічних рядів, заслужено названого «таблицею Менделєєва у ботаніці». Завдяки йому селекціонери перейшли від пошуків наосліп до цілеспрямованої роботи над отриманням реально можливих властивостей нових сортів. Так само, як періодична система Менделєєва передбачила існування ще не відомих науці хімічних елементів, гомологічні ряди теж вказують напрямок пошуків. Тріумфальним доказом правоти Вавилова стало підтвердження його слів, що «безостої твердої пшениці не бачили не тому, що її не існує, а тому, що її ще не знайшли».

Цілком конкретним результатом обґрунтованої видатним вченим теорії центрів походження сільгоспкультур стала можливість зосередити пошуки не відомих ще науці видів і сортів саме в місцях їхнього природного зародження. Ними, на подив як ботаніків, так істориків і археологів, виявились не хлібородні долини Нілу і Євфрату, а начебто дикі простори вже згадуваного Афганістану, гірські масиви Персії, простори Ефіопії.

Втім, наукові інтереси Вавилова стосувались не лише зернових культур. Результатом мандрівок п’ятьма континентами Землі (його нога не ступила лише на далеку Австралію і вкриту льодом Антарктиду) стало відкриття центрів походження картоплі та низки інших не менш важливих сільгоспкультур. Він є першопрохідцем, слідом за яким до далеких країн ринули у пошуках матеріалів для селекційної роботи науковці з найрозвинутіших країн світу. Не буде перебільшенням заявити, що без велетенської бази різновидів сільгоспкультур, накопичення яких розпочалось завдяки Вавилову, не було б «зеленої революції» і людство досі потерпало б від голоду, вважаючи навіть буденний для нас пшеничний хліб делікатесом.

Тим приємніше усвідомлювати, що великий сіяч, який нагодував світ, відбувся як вчений саме на українській землі. Нині важко повірити, однак Вавилов став студентом Московської сільськогосподарської академії через суто випадкові причини, адже юнак мріяв про професію лікаря. Вже знаменитим вченим він згадував, що «навчання було достойне, але киплячої роботи наукової думки, синтезу знань і досліджень я не відчув». Голови студентів фактично набивали прикладними знаннями, необхідними майбутнім агрономам, не переймаючись тим, що аграрну науку потрібно розвивати.

Цілком ймовірно, що невгомонний Вавилов розчарувався б в обраній професії, якби не відрядження до Полтавського дослідного поля, як тоді називали створену за ініціативи Менделєєва сільськогосподарську дослідну станцію. Саме тут студент, за його визнанням, отримав «імпульс для подальшої роботи, здобув віру в агрономію».

Ще до закінчення академії Вавилов був учасником сільгоспвиставки у Катеринославі, а у січні 1911 року виступив із науковою доповіддю на І з’їзді селекціонерів Російської імперії, що відбувся в українському Харкові. Вже маститим вченим він пише у листах, що «мотаюсь все літо між Москвою, Києвом і Воронежем».

До речі, навіть арештували Вавилова 6 серпня 1940 року в Чернівцях, коли науковець вишукував нові сорти сільгоспкультур на приєднаних до СРСР західноукраїнських землях. Людина, якій весь світ завдячує порятунком від голоду, померла від виснаження 26 січня 1943 року в тюрмі Саратова, а її труп вкинули до спільної братської могили. Натомість полковника Хвата, який підло фальсифікував справу академіка Вавилова, поховали 1993 року із належними ветерану-орденоносцю почестями на одному із центральних цвинтарів Москви.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)