СУСПІЛЬСТВО
Амбітні реформи не можна реалізувати без конструктивного загальнонаціонального діалогу влади і самокерованих громадських інституцій
Володимир ЛІТКЕВИЧ,
кандидат юридичних наук спеціально
для «Урядового кур’єра»
Загальновизнаною є позитивна роль зрілого громадянського суспільства у функціонуванні й відтворенні демократичних політичних систем та забезпеченні суспільної стабільності. Через його інституції, які діють у певній системі усталених цінностей, виявляються й узгоджуються різноманітні інтереси громадян і їхніх груп, формуються відповідні позиції щодо того чи того питання суспільного життя, які відстоюються в подальшому перед державою та іншими об’єднаннями громадян.
Пасинок від культури і політики?
В Україні громадянське суспільство є чи не єдиною сферою суспільного життя, щодо оцінки стану розвитку якої існує сьогодні консенсус між вищими очільниками влади та її непримиримими опонентами. Для перших пасивність громадян і як наслідок відсутність в Україні зрілого громадянського суспільства є перешкодою для проведення задекларованих реформ, для других унеможливлює революційну зміну влади.
Більшість учасників дискурсу громадянського суспільства також сходяться на тому, що в Україні воно перебуває на етапі становлення, й кардинально виправити ситуацію можна лише за умови радикальних змін, ініціатором яких зобов’язана виступати влада в особі її найбільш дієвого політичного провідника — Президента.
Якщо поглянути, яким чином впливала на розвиток громадянського суспільства й взаємодіяла з ним ця вища державна посадова особа України, побачимо парадоксальну картину. Що демократичнішим оцінювався Президент, то менше на порядку денному його діяльності перебувало питання розвитку громадянського суспільства, і навпаки, найбільше для його розвитку зробили ті президенти, яких звинувачували в авторитаризмі. І цей феномен яскраво ілюструє право України.
У нормотворчій діяльності Президента України Кравчука Л. М. громадянське суспільство практично не знайшло свого відображення. Підписаний ним 1992 року Закон № 2501-ХІІ «Про надзвичайний стан», у статті 2 якого вперше у праві України згадувалося громадянське суспільство, навряд чи можна оцінити як сприяння громадянському суспільству. Однак, це не стало перешкодою для нагородження першого Президента України на початку 2007 року орденом Ярослава Мудрого за вагомий внесок у становлення та розвиток громадянського суспільства в Україні.
Слід зазначити, що в 1992 році здійснено також невдалу спробу закріпити термін «громадянське суспільство» на рівні Основного Закону України. Статтею 64 проекту Конституції України, який згідно з Постановою Верховної Ради від 01.07.1992 року №2525-ХІІ планувалося винести на всенародне обговорення, передбачалося зобов’язати державу підпорядковуватись служінню громадянському суспільству. Однак у конституційному праві гору взяла концепція пріоритету людини як найвищої цінності. Саме її інте?ресам, захисту її прав і свобод, відповідно до чинних на той час і сьогодні редакцій Конституції України, підпорядкована держава, і перед нею остання відповідає за свою діяльність.
Перші спроби регламентації діяльності громадянського суспільства розпочалися з наступного, 1993 року. І в цьому ми повинні завдячувати Прем’єр-міністру України Кучмі Л. Д. На той час влада розглядала організоване суспільство як феномен культури. І не дивно, що завдання щодо розбудови громадянського суспільства було покладено згідно з постановою Кабінету Міністрів №348 1993 р. на Міністерство культури. Такого підходу до громадянського суспільства влада дотримувалась до 2001-го. У квітні цього року Л. Кучма вже як Президент України видав два укази №244 «Про Всеукраїнську громадську раду» та №245 «Про Комісію сприяння демократизації та розвитку громадянського суспільства», відповідно до яких питання взаємодії влади і громадянського суспільства зі сфери культури перенесено в політичну площину. Комісії було надано статус консультативно-дорадчого органу при Президентові України, а її головою призначено політолога й правозахисника Володимира Малинковича.
Наступний демократичний Президент, який своєму обранню на цю високу посаду повинен завдячувати масовим громадянським виступам, майже нічого не зробив для подальшого розвитку громадянського суспільства й надання йому можливості впливати на владу. Найбільшим його досягненням у цій сфері було закріплення у виданих ним указах декларацій щодо необхідності розвитку й розбудови громадянського суспільства та заміна у 2005 році Комісії сприяння демократизації й розвитку громадянського суспільства на Стратегічну раду з розвитку державної політики і запровадження практики щорічних президентських слухань.
З 2003 року ініціативу щодо нормативного оформлення взаємодії влади й громадянського суспільства перебрав на себе Прем’єр-міністр Віктор Янукович, який увійшов у високу політику з характеристикою авторитарного керівника. Слід зазначити, що для його діяльності в цій сфері притаманними були системність та послідовність. Один із перших нормативних актів з цього питання, підписаних ним у ранзі керівника Кабінету Міністрів (постанова КМУ №492, 2003 р.), був присвячений проведенню досліджень особливостей взаємодії влади й інститутів громадянського суспільства. Наступною постановою КМУ №1532, прийнятою 2003 року, задекларовано необхідність залучення громадськості до процесу підготовки урядових рішень з метою підвищення їх якості. А вже у 2004-му при Кабінеті Міністрів і центральних та місцевих органах влади на підставі постанови №1378 розпочався процес формування громадських рад як консультативно-дорадчих органів.
У 2007 році Віктор Янукович підписує розпорядження КМУ №1035-р, у якому сформовано принципи та форми взаємодії органів виконавчої влади з інституціями громадянського суспільства.
Від стану пасивності до самокерованості
В. Янукович після обрання його Президентом ініціював у 2010 році прийняття Закону «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», в якому зазначено, що утвердження громадянського суспільства є гарантією демократичного розвитку України. У 2012 році згідно з Указом №32/212 при главі держави створюється Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства, яка розробляє Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства та План заходів з її реалізації, що також були затвердженні Указом Президента № 212/2012.
Чинне право України, що регламентує всі аспекти життєдіяльності інституцій громадянського суспільства, свідчить: на сьогодні свого завершення набула політика влади щодо створення сприятливого режиму для їхньої діяльності. Станом на 1 січня 2012 року в Україні зафіксовано понад 128 тисяч об’єднань громадян та їх регіональних представництв. Але під питанням залишається їхня реальна роль у суспільному житті країни, про що зазначав Президент у своїх посланнях до Верховної Ради в 2011 та 2012 роках.
Очевидно, що сьогодні перед владою постала об’єктивна потреба переходу від політики «очікування пробудження громадянського суспільства», для якого створено належні правові умови діяльності, до політики формування реально діючих, самокерованих громадських інституцій. Ініціатором «звільнення суспільства від пасивності» за логікою своїх попередніх дій щодо створення своєрідного Кодексу громадянського суспільства зобов’язаний виступити чинний Президент.
Про що йдеться. В українському суспільстві об’єктивно існують однотипні інтереси великих соціальних груп — малий і середній бізнес, пенсіонери, роботодавці, наймані працівники, споживачі тощо. Найбільш активними, чітко сформованими й соціально значимими є групи інтересів, пов’язані з економічною сферою суспільного життя. До них належать: специфічні територіальні інтереси бізнесу — створення інфраструктури, підготовка кадрів, представлення інтересів в інших регіонах, урегулювання конфліктів; соціальні інтереси — взаємодія роботодавців із найманими працівниками; політичні інтереси бізнесу — взаємодія економіки з політикою. Саме із цієї сфери й могла б розпочатися інституціалізація інтересів шляхом створення самокерованих організацій.
Якщо лідери держави ставлять перед собою амбітні реформаторські цілі, вони зобов’язані взяти на себе ініціативу творення дієвих, незалежних від держави, самокерованих організацій в економічній сфері, яким відповідно до їхньої компетенції передаватиметься частина адміністративних та управлінських функцій, разом із необхідними ресурсами для їх виконання. Цим шляхом влада зможе не тільки отримати професійного і рівноправного партнера для співробітництва у надзвичайно чутливій сфері суспільного життя — економіці, а й матиме змогу отримати рівноправного й впливового учасника конструктивного загальнонаціонального діалогу, з яким можна розділити відповідальність за майбутнє країни.
ЦИТАТА В ТЕМУ
«…чи не відповідало б це розумному розподілу управлінських функцій, якби органи влади обмежились виключно найзагальнішими завданнями в сфері господарювання, як цим займаються до цих пір у фахових і земельних комітетах планування в сфері сировини, матеріалів і виробництва. Потім було б доцільним власне технічні маніпуляції і контроль за господарською діяльністю — зрозуміло, під наглядом влади — передати органам самоуправління нашої економіки».
Людвіг Ерхард