Найбільша і найцікавіша сцена сьогодення — поведінка сучасників. Громади, малі й великі, орієнтуються на краще. Разом з тим чимало людей діють як легше та простіше їм.
В одному із сіл городянин має стару хату як дачу. Навпроти — будинок селянина Миколи. У будні, коли сусіда немає, Микола зі свого двору через дачу візком вивозить сміття в берег. Себто в зелену зону ставка. Може й не довезти, а висипати в кінці городу. Люди про це розповідають дачникові, але сусід клянеться: «Щоб я це зробив чи з твого городу щось взяв? Та ніколи!»
Якось дачник приїхав у будень. Чує — щось велике ламається крізь очерет (за дачею ряд хат переривається на кілька сотень метрів). Він подумав, що лось або якась інша тварина. Коли ж це на дорогу вилазить Микола з порожнім візком. Напевне, вивозив сміття, але виходити назад довелося через очерет. Він дрібний статурою, але на «подвиг» здатний. На вулиці за дачею стоять сміттєві баки. Однак нерідко порожні пляшки, пакети зі сміттям кидають дачникові під тин. Пройти десяток метрів з минулого до сучасності таки важко. Хто грішить? Та, певне, зі свого кутка нишком кидають, себто ті, хто зводить наклеп на Миколу.
У селах, де висока самоорганізація, жителі розуміють, що територія села, довкілля загалом — це спільний дім. А там, де кожен лише в своєму дворі господар, навіть цямриння криниці нема кому полагодити, хоча воду з неї беруть щодня.
Цікаво, а як щодо культури поведінки в міських багатоповерхівках, які за кількістю жителів кожна — мале або велике село?
Зайшов в одну і бачу, що ні тлумача, ні компаса не треба. Наша. Між поверхами на сходовій клітці, себто в «нічийному» місці, бичків на долівці, як на тирлі кізяку. А там, де розбігаються у свій тамбур, — раритетний експонат. Лампочка двома дротами (завдовжки із заячий хвіст) підключена безпосередньо до коробки з’єднання дротів у стіні. Без вимикача, тобто горить цілодобово. Десь там, де за тиждень отримують більше, ніж ми за місяць, це місце обгородили б і брали б плату за показ факту марнотратства й нікчемного мислення. А в нас ніхто уваги не звертає.
Мешканець багатоповерхівки, яку підковою обрамлює зелень дерев і кущів, розповів таку історію. Приблизно десять років тому двоє її мешканців привезли молоді деревця й почали їх саджати. Копати ямки було важко, тому що свого часу на місці будинку розміщувався смітник. Проте з багатоповерхівки лише кілька вийшли допомогти ініціативним. Коли роботу завершили і втомлений співрозмовник підійшов до свого під’їзду, звідти вийшов його приятель-правдолюб і сказав: «Ти герой! А я ні. Вийшов на балкон покурити — бачу, що садять. Мене з балкона як вітром здуло. А навіщо задарма працювати?»
Іноді щиро заздриш наполегливим. Днями залюбувався територією одного з ОСББ. Невисокий тин, рядки квітів (пізня осінь, а хризантеми цвітуть!), газон, оригінальна дерев’яна лавка, декоративний віз із персонажами в українському національному вбранні, довільні за формою дерев’яні фігури. А на одному з оригінальних творінь — прапор України. Територія біля цього будинку трохи схожа на музей. Дуже правильно, що дітей класами водять у музеї, де зібрано найкраще з життя людини і нації загалом. Проте важливо, щоб у своєму селі, мікрорайоні люди щодня бачили те добре, яке спонукає не нарікати на життя, а змінюватися самому і змінювати життя на краще.
Микола якось сказав дачникові: «Якби не корупція та хапуги, ми жили б, як у Європі». Хто знає, чи так би жили, якщо сміття — в берег, лампочка без вимикача…