Письменники і поети часто випереджають час. Пісня "Вівці мої, вівці, вівці та отари, хто ж вас пасти буде, як мене не стане?" - на століття. Приміром, в Україні на початку 90-х налічувалося 8,4 млн овець, з них понад 2 млн - на Івано-Франківщині. Стільки тепер у всій країні, а на Прикарпатті - у 30 разів менше. Чому?
Інвестора не дочекались
У пошуках отар, благо вони ще в кошарах, мандруємо Верховиною, де у 80-90-х вівчарство процвітало. Маємо для цього два поважні стимули: кілограм баранини на ринку в одному із західних обласних центрів коштує 160 гривень. Наступний: автор цих рядків не оминула спокуси торік написати про закордонних інвесторів, котрі, мовляв, дають 125 млн грн на відродження у гірському районі вівчарства. 370 родинам було обіцяно 10 тисяч овечок (по півсотні кожній), з наступною передачею приплоду сусідам для розвою, створення робочих місць на селі та одержання екологічно чистої продукції.
Наші пошуки імпортних овець і ощасливлених родин зупинив начальник управління агропромислового розвитку Верховинської райдержадміністрації Олег Іванович Величко. Ми йому, уродженцю цих місць, фахівцю з 20-річним стажем роботи, теж повірили:
- Це були, - каже, - лише благі наміри. - Невдовзі пояснив: - Інвестор знайшов вигідніше капіталовкладення. У нашому регіоні великомасштабні проекти нежиттєздатні. Маємо йти своїм шляхом - невеликі приватні господарства горян, де утримують від кількох до сотні тварин. Якщо цю справу стимулюватиме держава - дотуючи 500 гривень на голову, то матимемо відчутний ефект, який свого часу досягла Голландія, забезпечивши фермерам старт потужною грошовою допомогою.
Один з головних локомотивів розвитку українського вівчарства - налагодження міжрегіональної співпраці. Дніпропетровщина, наприклад, нас цікавить як донор поголів'я - мають прийнятну для карпатської місцевості канадську породу. Далі ринки збуту, - продовжує Олег Іванович. -Безмежний для нас - київський. Бо 200 овець, які з'їдають за сезон туристи у "зелених садибах" Прикарпаття, погоди не роблять.
- Чи врахована така думка знизу в трьох проектах, що вже подані на розгляд Мінагропроду?.. Побачимо.
Ліжники замість знаків
Далі наша дорога стелиться до села Яворів. У районі рекомендували відвідати Кривопілля і Буковець. Останнє менше за Кривопілля, а маржини має більше: на 500 дворів - 300 овець. У Яворові з населенням 2450 мешканців утримують понад 200. Однак такої чисельності - понад сотня овець, як у одного яворівського газди, 45-річного Дмитра Лагодюка, в краї ще треба пошукати. Та й як можемо оминути село, знану столицю гуцульського ліжникарства?! Звідки ж вовну беруть, коли, за інформацією сільради, цьогоріч поголів'я овець скоротилося ще на 80 штук?
На косівській трасі можна не пильнувати за дорожнім знаком - біля Яворова перепинять сотні розмаїтих ліжників різного розміру, розвішаних на жердинах, як трудові прапори: білих з геометричним узором, сіро-чорних і з зеленими смереками. Коштують вони 200-700 гривень. Ціни не кусаються. Ліжники тут дешевші, ніж на знаменитому Косівському ринку. Адже чи не кожна третя сім'я тут тче ліжники і шиє з вовни ковдри. У приватному фермерському господарстві яворівського сімдесятирічного газди Івана Гондурака - замкнений цикл виробництва: утримують близько 80 овець, придбали механізми стрижки і чесання вовни, виготовлення ковдр і ліжників.
- Сировини не лише яворівської, а й взагалі з гуцульських овець не стає для тутешніх майстрів, - розповідає його сусід Дмитро Лагодюк. - Купують молдавську, нитка коротша, менш якісна і дешевша. Ліжник з неї гірше регулює теплообмін та рівень вологості у кімнаті, слугуючи як покривало чи ковдра. Та покупці звикли економити.
Водночас хоч попит на вовняні ліжники у світі ще не досяг свого апогею, як після Познанської виставки 1930 року, та до того йдеться. Люди дорожать своїм здоров'ям і поступово повертаються від хімічних волокон та штучних ковдр до натуральних. Прискорити справу можна за участі держави, якщо взятися за вівчарство комплексно. За цих обставин могли б звестися на ноги й дві камвольно-суконні фабрики - у Чернігові та Харкові, щоб споживачами вовни були не лише кустарні майстри, які тепер навіть для сімейної мануфактури купують шерстяну нитку в сусідній країні. Виростуть тоді і в наших горах співучі вівчарі.
Дмитро Лагодюк свою вірність родинній справі пояснює спадковістю і консерватизмом: "Батько мій так любив вівці, що, може, то він написав славну пісню вівчаря - "хто ж їх пасти буде...". Помер у 29 років, а я народився за місяць після його смерті. Відколи на ноги став, від маржини не відходжу".
Держава колись давала на кожну тварину в господарстві по 100 гривень. Не скажу, що багато, але якась зацікавленість була - значить державі потрібно. Зріла надія, що дістанемо більшу підмогу. То нелегко - ціле літо з рук косу не випускати, щоб сіно на зиму було.
З чотирьох членів сім'ї він один косар. Дві доньки - мамі помічниці. Вона у них з двома освітами і дипломом економіста. Тож добре все підрахувала. Часу на ліжники Лагодюкам тепер не стає. Зайнялися переробкою молока. Бринзу можна продати по 35-40 гривень на місцевому ринку. Все інше в їх господарстві дає менший дохід.
За сезон настригають з вівці 3 кг вовни. Нечесана коштує 10 грн за кілограм, мита й чесана - 30 грн. З барана гуцульської м'ясо-молочної породи вихід м'яса 18-20 кг. На місці виробникові його можна реалізувати по 25 грн. І це за дієтичну екологічно чисту продукцію! Реклама в Лагодюка невелика - номер телефону в держадміністраціях і турфірмах. Часом дзвонять хлопці зі Львова. То нестабільний заробіток. Щоб реалізувати бринзу і сир, часу, якого селянинові завжди бракує, багато тратити не треба - сталий ринок у Косові.
Лагодюки таким чином налагодили замкнутий цикл виробництва самотужки - від вирощування тварин до переробки і реалізації своєї продукції. Це дає змогу родині вижити. Мріє про облаштування "зеленої садиби", куди б могли приїжджати туристи і стати безпосередніми учасниками сільської пасторалі - побачити й долучитися до випасання овець, їх стрижки, виробництва та дегустації екологічно чистої продукції.
Не зникає у Дмитра Дмитровича надія, що держава таки згадає про нього і підсобить. Краще, каже, щоб виділяли кошти на кожну тварину, а не за продукцію: "як її обліковувати, коли реалізовуємо приватно?". Хіба що реально запрацюють заготівельні кооперативи. Про такі поки що більше говорять, аніж реально створюють. За існуючого законодавчого поля та корупції бояться, що прогорять.
Ще й собаки дошкуляють
У лютому в приватному господарстві Дмитра Лагодюка почався сезон окоту овець. Сподівається на 80 голів приплоду. Більшу частину через 3-4 місяці продасть. Треба грошей, щоб підживити пасовище, підкупити комбікорму вівцям і коровам - без коров'ячого молока бринза не така смачна - "люта", гостріша на смак, кажуть гуцули.
І піде в гірській садибі вівчаря робота без вихідних. Худібку треба порати щоднини. Та які тільки біди не чигають на неї! "Сюди й блага цивілізації, - бідкається Дмитро Дмитрович, - заглядають не тим оком. У сусіда бродячі пси роздерли з десяток овець, то він спересердя діло занедбав. Собак тепер просто позбутися не можна. А сільрада не настарчить по 85 гривень на кожного такого розбишаку, щоб ліцензована фірма з Чернівців навела з ними лад. То чи не пора так гуманно заступитися й за бідну овечку? Вона не лише сестричка наша менша, а ще й годувальниця".
