Ситуацію з виробництвом українських мінеральних добрив навесні обговорювали вельми активно, тепер трохи притихли, та проблема від цього нікуди не зникла. Її обговоренню було присвячено зустріч в Українській аграрній конфедерації за участі її гендиректора Павла Коваля, аналітиків, начальника відділу Міністерства аграрної політики та продовольства Анатолія Рудюка та запрошених експертів.
Нагадаємо: українські хіміки — виробники мінеральних добрив нарікали на навалу дешевших російських добрив на українському ринку, яка робила вітчизняну продукцію неконкурентоспроможною у власній країні. Зрештою уряд прислухався до їхніх скарг і в березні підвищив антидемпінгові мита на російські добрива.
Певний результат це дало, хіміки виграли: ціни на внутрішньому ринку зросли, завдяки цьому з’явилася можливість відновити виробництво зокрема на Сумихімпромі. А хто програв від зростання цін? Як завжди, аграрії. Антидемпінгове мито — це розв’язання проблем хіміків за рахунок аграріїв: такий головний висновок, якого дійшли учасники дискусії.
Усунувши головних конкурентів, вітчизняні виробники мінеральних добрив тепер відверто зловживають монопольним становищем. Аналітик УАК Наталія Зарицька зауважує: за даними асоціації, внутрішні ціни на мінеральні добрива значно перевищують ціни FOB Чорне море (ідеться про ціну на борту судна, завантаженого для відправлення закордонним покупцям). Наприклад, така різниця в ціні тонни аміачної селітри на кінець червня 2018 року становила близько 25%, калійно-аміачної суміші — близько 30%, карбаміду — 18%.
Відповідно до зростання цін аграрії зменшують внесення у ґрунт поживних речовин, що призводить до погіршення його стану і недобору врожаю. За даними дослідження, яке провели ННЦ «Інститут аграрної економіки», консалтингове агентство «Украгроконсалт» та центр «Соціальний моніторинг» на замовлення Всеукраїнської аграрної ради, втрати вітчизняного аграрного сектору через недобір урожаю у зв’язку з високими цінами на азотні добрива всередині країни щорічно становлять понад 32 мільярди гривень. Крім того, щороку кожен гектар українських сільгоспземель втрачає 200—400 кг поживних речовин.
Певна річ, Росія — агресор, і фінансувати її недобре, тим паче, що деякі російські підприємства, крім міндобрив, займаються і виробництвом вибухівки: за хімічним складом вони споріднені, теж містять азотні сполуки. Але тоді запитання: чому для деяких російських підприємств санкції діють, а для інших — ні? Чому до списку недоторканних увійшли ВАТ «Минудобрения», ВАТ «КуйбышевАзот» та інші? Вони що, менш російські?
Існують можливості недорого купувати добрива в інших виробників, насамперед азійських чи північноафриканських, але знову-таки втратимо вітчизняну хімічну промисловість. А випускати дешеву продукцію вона не може, бо працює на дорогому російському газі. Єдино реальний спосіб задовольнити інтереси хіміків, не роздягаючи до нитки хліборобів, — забезпечити хімічну промисловість України газом власного видобутку.
І до речі зауважимо: саме напередодні російської агресії активно обговорювали плани видобутку сланцевого газу на Донбасі. Попри істотні зауваження щодо екологічної безпечності цього проекту, він для української економіки все-таки був дієвим способом зіскочити з російської газової голки. Тепер території, на яких планували газовидобування, або окуповані, або безпосередньо наближені до зони бойових дій, і жоден тямущий інвестор туди не прийде. Отже, це джерело газу для нас поки що закрите.
Утім, до загострення проблеми долучилися не лише зовнішні вороги, а й внутрішні — частина олігархів і пов’язані з ними деякі корумповані представники влади, що наживаються на імпорті російського газу, тому всіляко гальмують розвиток власного газовидобування. І це не лише наші міркування. Анатолій Рудюк каже: неодноразово стикався з такими діями.
Наприклад, Полтавська облрада довго відмовляла у дозволі на видобуток газу державній компанії «Укргазвидобування», депутатів, які не підтримували таких дій, звинувачували ледь чи не в саботажі. А днями, про що свідчить повідомлення самої облради, там надали такі дозволи окремим сумнівним фірмам з мізерним статутним капіталом. Деякі з них зареєстровані на підставних осіб, одна пов’язана з оточенням колишнього президента Януковича, а тепер її власник — одіозний олігарх з Росії Павло Фукс. З огляду на політичну ситуацію це щонайменше дуже дивно.
А з яких міркувань гальмують проекти видобування газу з вугілля, якщо не з тих самих? Нагадаємо, газового вугілля, на відміну від коксівного чи антрациту, в Україні хоч завались, але віз і нині там. Сумнозвісний китайський кредит обсягом 3,65 мільярда доларів, наданий на цю мету, мабуть, сам перетворився на газ і безслідно розчинився в повітрі.
Допомогти розв’язанню проблеми сировини для хімічної галузі могло б і залучення альтернативних джерел енергетики. Скажімо, біогаз, який можна виробляти на сільгосппідприємствах чи сміттєзвалищах, або скраплений газ, якщо завозити його суднами до наших чорноморських портів, не годяться для виробництва міндобрив. Зате їх можна використовувати як енергоносії, а зекономлений таким чином природний газ пустити на виробництво добрив. Теж непоганий вихід — було б бажання його реалізувати. Чи воно справді є — скоро побачимо.
І наостанок: скажімо, Індія — один з найбільших світових виробників хімічної продукції, але там внутрішні ціни на міндобрива теж доволі високі. Тому держава відшкодовує індійським сільгоспвиробникам частину вартості добрив, бо у них це чинник продовольчої безпеки і соціальної стабільності країни. А у нас хіба ні?