Дедалі частіше доводиться стикатися з безкарністю на місцевому рівні, з недбалістю, невіглаством і хамством. Теза про дива, які народжує децентралізація, лунала дуже часто протягом останніх трьох років. Я й сама в це повірила б, якби не мала щастя спостерігати за іншим боком медалі, проживаючи в селищі міського типу Коцюбинське. «Легені Києва» — це звання вже давно належить нашій місцевості — від найближчої станції столичного метрополітену нас розділяють лише два кілометри. Здавалося, які проблеми можуть виникнути в нас за такого оптимістичного розкладу? Та парадокси є завжди.
По-перше, коли наші вулиці засипає снігом, а морозець на дорогах створює дивовижні слизькі глиби, вітер здуває геть двірників і літніх громадян. Жодної лопати я не бачила, як і жодних намірів працівників ЖЕКу засукати рукави та зробити щось корисне для тих, хто сплачує їм щомісяця 220 гривень. Пам’ятаєте, як на початку січня нашу область «захурделило»? Ось тоді від найближчої зупинки асфальтованою дорогою, вкритою сюрпризами, лавірувала, почуваючись акробатом-професіоналом на манежі, не 7, а 25 хвилин. Вийшло так, що поруч зі мною йшла літня жінка. З’ясувалося, вона працює в ЖЕКу. «Такого недбальства в нашому Коцюбинському ще не було, — каже вона. — Раніше ми завжди мали інвентар, виходили на вулиці вранці та все розчищали після того, як доріжками проїде тракторець». «То де ж вони поділися, ці тракторці?» — запитую. «Бозна. У 2014-му, коли до влади прийшов рух «Нові обличчя» і розпочалася боротьба за права між депутатами селищної ради, про трактори чомусь забули».
Удома зайшла у Facebook, підписалася на сторінку селищного голови Ольги Матюшиної, «Громади Коцюбинського». Як житель селища не можу залишати коментарі на жодній із цих сторінок, однак спасибі, що тепер маю доступ до коротких новин. Так ось, один з ірпінських депутатів заблокував рішення про закупівлю техніки для очищення доріг в осінньо-зимовий період. Домовилися за потреби брати її в оренду. Нагальної потреби, на їхню думку, цієї зими не виникало.
По-друге, раніше автобуси в селище курсували в чітко вказані проміжки часу. Робили коло дорогою і виїжджали безпосередньо на трасу. Після перевиборів до селищної ради, щойно в нас з’явилася нова ділянка дороги, маршрутники чомусь там не їздять. Тепер вони замість одного кола роблять умовних три. «Чому оминаєте ділянку?» — питала ледь не в кожного водія. Чула різне: то нам не дозволяють, то вона вузька для проїзду двох машин, то жартували, мовляв, «цю ділянку приватизували». То навіщо дорогу відновили?!
По-третє, з’явилися в селищі кілька чудових новобудов під назвою житловий комплекс «Атлант». Людей істотно побільшало. Поряд із велетнями звели торговельний центр, де розмістили спершу трактир, а вже за кілька місяців — магазинчики «Фора» та «Watsons». Біля центру виросла й аптека. Поряд із нею — майданчик, де збиралися люди для того, щоб сісти в маршрутку. Усе б нічого, та з обох боків від торговельного центру хтось намалював два пішохідні переходи, і після цього маршрутки почали нахабно проїжджати повз коцюбинців.
Тепер ми замість того, щоб рухатися в бік виїзду із селища, маємо йти прямою дорогою до кінцевої зупинки метрів 30. Назустріч із кінцевої вирушає маршрутка, яка не зупиниться, навіть якщо ти не дійшов два метри. Змушена витрачати 20 хвилин на те, щоб бігати за перевізником, аби потім із ним кружляти Коцюбинським в обхід нової ділянки дороги. Якось у бригадира водіїв дізналася, що їх штрафують за такі протиправні зупинки. Хтось спеціально викликає машину з патрульною поліцією. І вона чатує біля «Фори». Перепрошую, у нас поліцейським більше немає за ким чатувати?
На сайті «Громади Коцюбинського» знаходжу телефонний номер дівчини, яка саме домовляється з київськими депутатами, щоб дати селищу нового перевізника. «Чому прибрали зупинку?» — запитую в неї. «Тому що одній людині, яка мешкає навпроти (тобто в одній із квартир 9-поверхового будинку), не подобається, велелюдно. Це дратує». На запитання, чи не видається маразмом те, що сотні громадян через одну особу мають бігати вулицею, почула таку саму парадоксальну відповідь — депутати дослухалися до скарги. Дівчина запевнила, що в січні трохи далі від торговельного центру з’явиться зупинка. Уже лютий, а віз і нині там.
По-четверте. Магазини. Дякую за те, що їх зводять, але чому в них ціни на товари значно вищі, ніж у Києві?
Це не суб’єктивна думка, а констатація фактів. Я бачила Коцюбинське ще до старту реформ. Тоді мене ніхто не обкрадав чеками, тоді не виникало проблем з етикою водіїв, тоді одна людина не замовляла музику. Проблем було чимало, однак вони не виникали через децентралізаційне безправ’я. Центр не впливає на регіони, розв’язав їм руки. Складається враження, що тут грабують, руйнують, знущаються. Я з нетерпінням очікую 3 березня — громадських слухань про приєднання Коцюбинського до Києва. Можливо, станеться диво, і місцева влада буде змушена дослухатися до думки тих, хто в Коцюбинському живе, а не керує.