45 років тому було засновано Державний академічний Волинський народний хор. Він веде активну творчу діяльність. Упродовж воєнного концертного сезону 2022—2023 років колектив мав понад 90 виступів перед нашими захисниками, внутрішньо переміщеними особами, глядачами у західних і центральних областях країни. 34 роки в хорі працює заслужений діяч мистецтв України Олександр СТАДНИК: спочатку — головним диригентом, а вже 30 років — художнім керівником і головним диригентом. Як і що співають нині волинські хористи на журбу ворогам та на радість Вітчизні, кажучи рядками з пісні? Про це говоримо з очільником колективу.
— Пане Олександре, культура в час війни — справа стратегічна?
— Однозначно. Ще на початку відновлення державної незалежності України я казав: якщо не звертати уваги на культуру та освіту, нічого доброго не буде. Якби ми до великої війни могли активно нести українську культуру, пісню, танець на схід і південь країни, то, можливо, не мали б такої страшної ситуації нині. І тепер від села до села їздимо, виступаємо. Люди з радістю йдуть на концерти. Вважаю, що не треба пропагувати та стверджувати як культурний продукт ті фільми, пісні, вистави, в яких українці виступають якимись напівдурнями, меншовартісними, недолугими. Це не культура. Ми вже показали світові, які ми хоробрі воїни, незламна нація, яку маємо культуру, тож цю марку треба нести й далі.
— Яку концертну діяльність веде хор у воєнний час?
— Відколи почалася велика війна, колектив не робив жодних перерв у діяльності. Коли в четвер 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення рашистів в Україну, в понеділок всі артисти хору були на роботі, ніхто нікуди не поїхав. Почали творити нову патріотичну концертну програму. Із травня розпочали вже виступати на розмаїтих сценах. І за воєнний сезон мали понад 90 виступів у різних містах України: Львові, Тернополі, Рівному, Луцьку, Черкасах, Хмельницькому, Кропивницькому. Наступного сезону дуже хочемо виступити в Донецьку та Луганську й обов’язково приїхати у Крим. Їздити нині не так легко, якщо йдеться про фінансові можливості. Знаю, що наші концерти дарують людям задоволення, додають серцю патріотичних струн, тож глядачі і плачуть, і отримують якісь хвилини втіхи.
Вважаю, що мистецькі колективи мають працювати і гастролювати, адже творча структура, яка лише проводить репетиції, рівнозначна футбольному клубові, який тренується, але не виступає в офіційних матчах.
— Отже, хор виступає й у сільських будинках культури, клубах?
— Немає значення, велика це чи мала сцена. Де залишилися ще клуби чи будинки культури, маємо там бути. Люди мають чути українську пісню, яка дає розраду і наповнює патріотизмом. Колись давно було державне фінансування гастрольно-концертної діяльності, нині, звісно, цього немає. Знаходимо різні можливості, щоб дарувати своє мистецтво українцям. На квитки захмарних цін не ставимо, але певні кошти заробляємо, даємо собі раду, щоб можна було понести з Волині пісню в інші куточки України.
— Чи виступаєте перед нашими захисниками?
— Безперечно, таких концертів уже було чимало. Бувало, заважали нам виступати повітряні тривоги, треба було йти в укриття. Ми їздили з концертною програмою й у різні територіальні громади. Це були доброчинні виїзди, під час яких у громадах збирали кошти на потреби Збройних сил України. Та й сам колектив, як міг, підтримував фінансово наших захисників. Останнього разу перерахували 30 тисяч гривень на допомогу 100 окремій бригаді територіальної оборони.
— Хтось з учасників хору захищає зараз Україну?
— Четверо наших хористів нині у військових лавах. Хоч втрати нас теж не обминули. Деякі артисти, які свого часу в нас працювали, загинули. Нещодавно поліг син нашої артистки Людмили Нагорної. Йому було лише 34 роки, Сашко зростав з нашим хором, ми всі його дуже любили.
— Дізнався, що хор відмовляється від поїдок за кордон. Перепона — таки фінансова складова?
— Були пропозиції виступати за межами рідної країни. Розумію, колеги з-за кордону хотіли нас підтримати в перші місяці війни. Але ж витрати на такі поїздки, проживання, харчування, організацію концертів для колективу будуть більшими, ніж змогли б зібрати там коштів. Є й моральна складова. Та концертна програма, яку нині представляємо, мабуть, не буде дуже зачіпати душу закордонного глядача. Для нього треба підготувати веселий захід, шоу. Але коли моя країна воює, то, вважаю, це неприпустимо. Дочекаємося нашої перемоги й тоді з радістю показуватимемо українське народне мистецтво за кордоном.
— Для переселенців хор організовує окремі концерти?
— Було чимало виступів перед внутрішньо переміщеними особами. На початку повномасштабної війни вони мешкали компактно — їх поселяли здебільшого в гуртожитки, освітні заклади, тож хор співав конкретно для них. Завжди, виступаючи у великих містах, надавали на наших концертах певну кількість безплатних місць саме для цієї категорії людей. Мені здається, що це дуже важливо. Якщо в мирний час ми не змогли гастролювати у містах східної чи південної частини країни, то тепер жителі цих регіонів нарешті почують щиру українську пісню, побачать запальний український танець.
— Упродовж цього воєнного сезону ви дарували глядачам і слухачам нову патріотичну програму «Вперед, соколи!». Я подивився цю програму з великим задоволенням. Ви звернулися до козацьких, стрілецьких, повстанських пісень. Назву її ви взяли з пісні на вірш Івана Багряного?
— Так. У цій пісні є такі слова: «Вперед, соколи, до сонця й волі! Як маки в полі, ми під бурею цвітем!» Сказано давно, але ніби про день сьогоднішній. Волинський народний хор мав у репертуарі пісню на вірш Івана Багряного «Чорними хмарами вкрита руїна». Але кілька років тому група «Коралі» теж звернула свій погляд на цього славетного поета і співала «Вперед, соколи!». Ми зробили цю пісню по-своєму. Мав, напевно, настати час, коли й стрілецькі, повстанські пісні знов актуальні. Таке враження, що написано їх нині. Розпочинаємо нашу патріотичну програму, з якою вже об’їздили чимало українських міст, «Молитвою», бо з нами в цей страшний кровопролитний час і справді сила й правда, з нами Бог. Зі сцен також звучать відомі стрілецькі твори «Ой у лузі червона калина», «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали», гімн ОУН і марш Українського війська «Зродились ми великої години» та багато інших.
— Якою має бути пісня сучасного автора, щоб хор узяв її до виконання?
— Є кілька чинників: має підходити хору тематично, музично, стилістично. Ми працюємо з волинськими композиторами, зокрема з Віктором Тиможинським. Це копітка робота, специфічна, бо це народний хор. Є в нас один новий твір, який бережемо, щоб виконати в день, коли Україна здобуде перемогу над рашистськими загарбниками. Загалом намагаємося робити власну програму, нікого й нічого не переспівувати. Майже 400 пісень вже виконали, мали чи маємо в репертуарі.
— Уже із самої назви колективу зрозуміло, що маєте представляти народну пісенну та хореографічну спадщину Волині. Як вводите в репертуар такі перлини?
— Для нашого хору надто важливо знайти пісню, заспівати, винести її на сцену. Я працював із записами пісень польського фольклориста, етнографа, композитора Оскара-Генрика Кольберга, який жив і творив у ХІХ сторіччі. У нього є ціла книжка «Пісні з Волині». Знайшов я також в одному з волинських міст три томи зібраних пісень, які треба повертати до життя. Гадаю, якісь із них виконуватиме згодом наш хор.
— Народні танці чи вокально-хореографічні композиції, які виконує хор, створено останніми роками чи в репертуарі вони здавна?
— Був період, коли ми робили вокально-хореографічні композиції, відводили їм відділення концерту. У програмі «Вперед, соколи!» виконуємо єдину вокально-хореографічну композицію «Козаки йдуть», є ще кілька танців. Щиро кажучи, в цій програмі мені не хотілося робити занадто веселих танцювальних номерів. Наше завдання — підтримати дух глядачів і розрадити їх у тяжку годину.
— 45-річчя заснування хору відзначатимете спеціальною програмою?
— Ні. Вважаю, зараз має звучати те, що співзвучне теперішньому стану.
— У виконанні хору звучить пісня, популярна принаймні в шести найближчих країнах. Ідеться про «Гей, соколи». Кажуть, що ви причетні до творення її українського тексту. Справді?
— Цю пісню я вперше почув у польському місті Ольштин. Поляки тоді були дуже здивовані, що ми не знаємо її, адже в ній ідеться про Україну. У бібліотеці знайшов збірник польських пісень, де було опубліковано й цю пісню з назвою «Україна». На аранжування для хору, оркестрування та вивчення цього твору в нас була лише одна ніч. Але ми впоралися й виконали її польською мовою в Ольштині на гала-концерті. Українського ж тексту не існувало у природі. Його ми написали, точніше, зробили вільний переклад з польської мови просто в автобусі, повертаючись із сусідньої країни додому. Представили «Гей, соколи» українською 2000 року на концерті у столичному Палаці культури «Україна». Так пісня пішла в життя, зазвучала на повні груди на українських просторах.
— Ви особисто займаєтеся обробками народних пісень для хору чи пишете власні?
— Я зробив кількасот обробок народних пісень у різних жанрах, стилях. Гадаю, що це важливо, бо якщо керівник не може робити для свого колективу це сам, то й хор не матиме власного обличчя. Не позиціоную себе як композитор, хоч авторські твори маю.
— Ви родом з центру України, але творче життя присвячуєте Волині. Як увійшла Волинь у душу черкасця, як відчули її тональність, адже погодилися очолити народний хор?
— Живу і працюю на Волині вже 34 роки. Волинь — українська душа, як і Черкащина, тож для мене не було проблемних речей. Я зростав свідомим українцем, хоч у час мого дитинства та юності панувала зима радянських заборон всього українського. Волинський народний хор першим підняв синьо-жовтий прапор на концерті в Палаці культури «Україна» наприкінці 1989 року. Це було у зведеному концерті, режисером якого був Борис Шарварко.
— І яка реакція на такий вчинок була в Шарварка, відомого тоді постановника різних офіційних концертних заходів?
— Після концерту він підійшов до нас і сказав, що ми молодці.
— Ваш батько Олександр Стадник — народний артист України, був керівником Черкаського народного хору. Запозичували в нього досвід, як працювати з великим музичним колективом?
— Так, батько двічі ставав до стерна Черкаського народного хору: в 1970-х і 1990-х роках. Я з дитинства співав у татовому хорі, тобто добре знав внутрішню кухню, специфіку народного хору. Батько, певна річ, допомагав мені в моєму професійному становленні, зростанні. Коли після звільнення з армійської служби я приїхав до Чернігова працювати хормейстером в народному хорі, тато допомагав мені з обробками пісень. Мабуть, добре все-таки, що ми з батьком працюємо в різних регіонах, конкуренції один одному ніколи не складали, хіба допомагали порадами. Тато тепер керує аматорським колективом, який виконує чимало пісень з нашого репертуару, окремі твори я попросив у батька й для Волинського народного хору.
— У вас чималий життєвий і творчий багаж. Що хотілося б чи чого прагнете на подальше?
— Займаюся справою, яка мені подобається, й від того щасливий. Із радістю йду на роботу, з такими самими емоціями повертаюся додому. Хочу працювати, давати концерти, знайомити людей з українською народною піснею, танцем, культурою. Останнім часом в лави нашого колективу влилися молоді кадри. Отже, відбувається природний процес зміни поколінь. Артисти живуть сценою. У нас не такі високі зарплати, але люди не йдуть з колективу, бо це їхня душа, без співу вони не можуть жити. Пісні ми пропускаємо крізь наші серця, тому глядач нам дуже вдячний за українськість, щирість, емоційність, майстерне виконання.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр СТАДНИК. Народився 30 листопада 1961 року в селі Руська Поляна на Черкащині. 1981-го закінчив хормейстерське відділення Черкаського музичного училища ім. С. Гулака-Артемовського, 1986-го — Київську державну консерваторію ім. П. Чайковського по класу хорового диригування. Із 1987-го до 1989 року був хормейстером і головним диригентом Чернігівського народного хору. 1989-го став працювати у Державному академічному Волинському народному хорі: головним диригентом, а з 1993-го — художнім керівником і головним диригентом. Заслужений діяч мистецтв України. Лицар ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Лавреат премії ім. Ігоря Стравінського.