Батько Анатолія Криволапа мріяв, що син стане залізничником. Але художник став, так би мовити, локомотивом нашого живопису на міжнародних аукціонах. Свій ВІП-статус він сприймає як певну незручність. Його рейтинг призвів до більшої публічності, що відволікає від мольберта, за яким пану Анатолію найкомфортніше. Ми зустрілися на виставці в Музеї історії Києва, яка триває до 15 травня. На ній понад 60 робіт, що зберігаються у приватних колекціях. Виставку афішовано як подяку митця колекціонерам. Глядачі скористалися нагодою сфотографуватися з живим люб’язним класиком.
— Пане Анатолію, ви рано обрали фах. Як сприйняли вибір рідні?
— Не сказав би, що батьки сприяли. Вони не заважали, попри те, що батько так і не сприйняв мого вибору. Художник для нього — не чоловіча професія. Мама ставилася поблажливіше. У школі мав добрі оцінки з точних наук. Батьки думали, що оберу більш ∂рунтовну професію, хоча б на тій самій залізниці.
— А ви впливали на своїх дітей, коли вже вони обирали професію?
— Ні. У мене багатий досвід самостійності, в їхні роки вчиняв, як хотів. З дітьми згадав те, що сказала мама: професія і дружина — то твоя справа, а навчання і загальна культура, то обов’язкове. Син вдався у діда-залізничника. Коли він постав перед моїм батьком у формі машиніста, то в нього на очі навернулися сльози щастя. Донька стала відомою художницею. Вона, скільки пам’ятаю, малювала. В 12 років уже мала виставки в Голландії, Грузії. Коли настав час поступати в художню школу, ми запросили педагога, щоб її підготував. В інституті вона навчалася в Олега Животкова. Я дбав, щоб у неї були хороші вчителі, які розширяли її творчі можливості. Головне в мистецтві нічого не нав’язувати. Спільну виставку не плануємо.
— Ваш онук Олексій став куратором виставки «Музейна колекція». Чи задоволені ви його вкладом у сімейний арт-бізнес, у ваше Ім’я?
— Він працює на своє ім’я. Олексій навчається на арт-менеджера. Із 10 років онук допомагав у майстерні: готував підрамники, фарби… Всю цю роботу він добре знає. Олексій автоматично пішов в арт, але не захотів бути художником.
— Я остерігаюся запитання про дружину…
— Правильно робите, зі студентських років ця тема закрита.
— До свого 70-річчя ви зробили своєрідний подарунок студентам художніх вишів — премію з призовим фондом 130 тисяч гривень.
— Премією відзначать студентів у живопису, графіці і пластичному мистецтві. Лауреат може використати кошти на поїздку в провідні музеї світу, щоб швидше знайти себе в координатах світового живопису. Хочу залучити до заохочення молодих талантів колекціонерів, тому сподіваюся, що сума премії збільшиться. Заявки приймають з квітня 2016-го. А наприкінці навчального року оголосимо лауреатів. Зазначу, що мій голос не буде вирішальним.
— До складу журі, крім вас, увійшли президент Національної академії мистецтв Андрій Чебикін, мистецтвознавець Олеся Авраменко та інші фахівці. А хто рекомендує студентів на отримання премії?
— Художня рада інститутів, педагоги, сам студент може подати свою роботу на сайт академії, коли його буде створено. Щодо лауреатів, то їх визначатиме рада як мінімум з трьох голосів. Про художників є різні відгуки, але художня рада зазвичай обирає найкращого. Премію розподілимо між усіма лауреатами. Головна моя мета не кількість, а якість.
— Ви обиратимете роботи свого напряму?
— Мені пропонували конкретизувати форму. Я проти. Хочу знайти студентів, які можуть прогресувати. Молодими художниками опікуються фонди та галереї, а студенти опинилися в непевній ситуації. Їх навчають академічним постановкам, роблять професіоналами, проте на виставках вони бачать інше. І ця невизначеність гальмує їхнє становлення. Можливість подивитися виставки в провідних музеях, наприклад у Луврі, надає студенту певність вибору. Так було зі мною в студентські роки, коли я їздив у музеї Москви та Ленінграда. Кошти на руки лауреати не отримають. Їм запропонують квитки, готель тощо.
— Ви безоплатно розписуєте православну церкву Київського патріархату в селі Липівка Макарівського району під Києвом. Наскільки вона буде канонічною?
— Гадаю, це буде сучасна церква, її форма нагадує Софійський собор. Роблю тільки радикальний колір, а все інше — в системі канонічності. Я намагався зберегти гармонію між екстер’єром та інтер’єром і хочу, щоб її наповнював дух світла і радості.
— Багато років ви втілювали свої візії в нефігуративі, який не заохочували на державному рівні. Наскільки для вас була значимою підтримка польського мецената лікаря Ришарда Врублевського?
— 1977 року в Києві нас познайомив мій колега. Ришард тоді купував антикваріат. Я показав йому свої картини. За рік він приїхав і купив кілька маленьких робіт. 100 доларів на той час був добрий заробіток. Потім приїжджав щороку, навіть з дружиною, і вже не купував антикваріат — йому було цікаво, що я роблю. Я жив мистецтвом. Ришард за всі ці роки не пропустив жодної моєї виставки. Це була людина, яка щиро пізнавала творчість. Я отримав колосальну підтримку і нині отримую.
— Польський колекціонер став вашим дилером за кордоном: влаштовував виставки, продажі?
— Ришард дуже специфічна людина — виставок не влаштовував, робіт не продавав, але видав у Польщі каталог моїх робіт. Він казав, що мої роботи — це і його світ і нікого не хоче в нього пускати. Я тоді експериментував з пейзажами, шукав гармонію поєднання кольору і освітлення. Ми часто сперечалися. Але згодом я чув: Толя, ти правий. Він йшов зі мною, але відставав, як казав, на два роки. Ришард проявляв себе як мистецтвознавець, хоч спеціальної освіти в нього не було.
— Відтоді у вас особливе ставлення до колекціонерів?
— Колекціонери пов’язані з мистецтвом на 90%. До ХVІ століття художники працювали на замовлення. Колекція Медичі нараховувала 40 тисяч картин. А збирали живопис усі аристократи. Їх матеріальна підтримка була духовною і психологічною підтримкою художників. Для митця важливо, щоб роботу оцінили матеріально на належному рівні. Виставкою в Музеї історії Києва я хочу подякувати колекціонерам.
— Напевно, у вас є своя художня колекція чи, може, колекція якихось інших речей?
— У мене є всі перші художники України: Глушенко, Ерделі, Бокшай… Робота забирає увесь час, інтерес до природи поглинає все інше.
— Коли ви відчуваєте, що картина готова, особливо якщо це абстракція?
— Коли вона починає жити моїм життям. Абстракція має широкий спектр: від рухів руки, коли наливаєш фарби, до відчуття в роботі точної композиції і гармонії. Це, як у музиці — ударити по клавішах не значить створити музику. Абстракція — це музика в кольорі, що впливає на наші почуття. Робота готова, коли відчуваєш, що стан, який ти планував, малював, відбувся.
— На цій виставці ви вразили мене своєрідними білими пейзажами. На такі роботи вас надихнула сільська природа?
— Я працював з абстракціями 10 років. Наприкінці 1990-х зрозумів, що не відчуваю того, що роблю. Виникла потреба в паузі, усамітненні. Поїздив навколо Києва рік, щоб знайти місце, яке мене заціпило б. Не знайшов. Поїхав туди, де народився, і за озером біля Яготина в селі побачив те, що шукав. Там інша атмосфера. Я відчув екзотику та її таїну так само, як у дитинстві. Вечір біля озера — це щось неймовірне, просто мурахи по шкірі, природа вражає своєю незбагненністю. Я не так працював, як вдивлявся в оточуючий краєвид. Згодом почав вправлятися в етюдах і у такий спосіб винайшов свій пейзаж, якого не бачив на картинах інших: яскраві сполохи, проблиски енергетики…
— Абстракція пропонує вдуматися, а навіть натяк на реалістичність запрошує увійти в пейзаж.
— Звичайно. Я поєднав емоцію кольорів, знайдених в абстракції, з мінімумом зображення і пов’язав цей настрій з природою. Там є емоції, а пейзажу, як такого, немає. В абстракції працює інтелект, а тут можна входити емоційно.
— У ваших пейзажах конфліктність кольорів, співставлення площин формує враження, а завдяки впізнаваним деталям домислюєш їхню драматургію.
— Без елементу драматургії мистецтва немає. Без напруги драматургія буде пісною як у виставі, так і в картині. Я відчув, що вдалося щось особливе, і це визначило пейзажний напрям. У роботах немає побутових деталей. Таке моє сприйняття. Я змалечку бачив по-іншому, тому мій шлях такий складний і нерівний. Я концентруюся більше на природі, ніж на людях. Вона, як космос, який зійшов на землю, де люди тимчасові. А ЩОСЬ приходить, особливо увечері, вночі… Це те, що поза буденністю, метушнею. Тиша — це зустріч пересічного з вічністю. Це моє сприйняття, я з ним народився.
— А як серед пейзажів рідної землі опинилися піски Сінаю?
— Коли я вперше потрапив на Сінай, відчув інший світ. Я не роблю туристичних замальовок. Я маю провалитися в позачасовість і знайти ключ до екзотичного місця, інакше це ілюстрація і формалізм. Я чотири роки їздив на два тижні на Сінай і ніяк не міг увійти і відчути дотик поєднання нашої природи та іншої культури, погоди, іншого кольору шкіри. Коли я відчув небо, яке ніколи не знало морозу і снігу, тоді стало зрозуміло, що потрібний колір — це розпечений пісок. І небо розпечене, як пісок, тому вони майже одного кольору.
— Пане Анатолію, що побажаєте читачам «Урядового кур’єра»?
— Бажаю, щоб вони менше дивилися телебачення, а частіше виходили самі в природу і відчували її настрій. Вона надзвичайно багата, спектр її набагато більший, ніж у людини. Вона може бути ласкавою, ніжною, гнівною, може вбивати. Природа не вичавлює енергію, а поповнює її… Таке спілкування просвітлює не тільки душу, а й розум.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Анатолій КРИВОЛАП. Народився 1946 року в Яготині на Київщині. Закінчив факультет живопису Київського художнього інституту. 2012-го отримав Шевченківську премію за цикл із семи серій «Український мотив», який становить 50 абстрактних пейзажів. У 2010—2015 роках на вітчизняних та закордонних аукціонах його 18 картин придбано за 771 180 доларів. 2013-го на аукціоні «Філіпс» у Лондоні його картину «Кінь. Вечір» продано за 186 200 доларів — ціновий рекорд за картину сучасного українського художника. Живе в селі Засупоївка біля озера Супой.