Одразу дві творчі організації — Національна спілка художників та Національна академія мистецтв — висунули народного художника України Михайла Гуйду на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 року за напрямом «Образотворче мистецтво».
Його мистецький цикл «В єдиному просторі», куди увійшли резонансні живописні твори «Оксамитовий сезон», «Після балу», «Початок. До перемоги!», «Купання коней», «Чумацький шлях», «С. Параджанов», «Біля криниці», «Великдень», на думку вітчизняних мистецтво знавців, не лише становить вагомий внесок до скарбниці сучасної української образотворчості, а й отримав значний розголос у країнах, де добре знають і високо цінують творчість талановитого маляра з України.
Віддали належне обдарованості митця і члени Шевченківського комітету, коли під час завершального конкурсного туру одностайно проголосували за Михайла Гуйду, надавши йому право віднині називатися лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.
УК: Михайле Євгеновичу, знайомлячись із вашою біографією, дізнався, що народилися ви на Кубані, здобули освіту в Києві. Нині викладаєте в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. У вас дуже колоритне прізвище — Гуйда. Цікаво, чи досліджували його етимологію?
— По батькові я Гуйда, а по материнській лінії — Чуприна. Усе це козацькі роди. Моїм прадідом був Дем’ян Дорошенко, який очолював місцевий департамент освіти за часів Російської імперії. Він як інспектор здійснював нагляд за кубансько-козацькими школами, де виховувалася майбутня військова еліта Кубанського козацького війська.
Стосовно прізвища Гуйда, то його етимологію допоміг з’ясувати мій колега по академії доктор мистецтвознавства, професор кафедри теорії та історії мистецтва Олександр Федорук. В основі прізвища — слово тюркського походження «гуйд», яке поширилося під час татаро-монгольської навали і яким називали верхній чоловічий одяг, схожий на наш жупан.
Цікаво, що прізвище Гуйда нині зустрічається не лише серед населення нинішнього Краснодарського краю, а й на Закарпатті, куди у ХІІІ столітті докотилися загони азійських кочовиків.
УК: Звернув увагу на таку деталь у вашій біографії. 1982 року ви закінчили Київський державний художній інститут, а вже через рік вас прийняли до спілки художників України. Як на мене, дуже стрімкий початок творчої кар’єри.
— Відкрию маленьку таємницю. Мене хотіли прийняти до спілки художників, коли ще був студентом художнього інституту. Принаймні таку пропозицію готувати документи до вступу зробила Тетяна Яблонська, яка на той час очолювала секцію живопису у спілці. Вона здивувалася, що я ще студент, якому потрібно захищати диплом. Можливо, моя активна участь у республіканських і всесоюзних виставках (а були й такі, де експонували мої перші живописні полотна) багато хто сприймав позитивно, насамперед художники і мистецтвознавці. Вони відзначали в моїх роботах оригінальну манеру виконання і змістове наповнення. Тому справді через рік після закінчення художнього інституту я поповнив лави членів спілки художників України.
УК: У багатьох художників, які творять упродовж життя, не виникає бажання комусь передати власний досвід. Коли і за яких обставин у вас з’явилася ідея спробувати себе в ролі викладача станкового живопису?
— Під час навчання в художньому інституті. Так повелося, що перед початком занять в аудиторії, де відбувалося навчання, я робив постановку натури сам. І мій викладач Віктор Шаталін загалом їх сприймав, коли-не-коли щось поправляв. Після цього всі мої одногрупники бралися до малювання. Крім того, один час на прохання адміністрації художнього інституту навіть читав лекції для студентів перших курсів, хоч ще не став дипломованим фахівцем. Можливо, саме тоді відчув, що зможу творчу роботу поєднувати з викладацькою.
УК: Про ваш другий фах ще поговоримо, а тепер хочу спитати про цикл живописних творів «В єдиному просторі». Є в ньому картини героїчної тематики, зокрема «Зустріч І. Мазепи з Карлом ХІІ», «Коліївщина», «Гайдамаки», «Початок». Що вас спонукало звернутися до історичного минулого українського народу, коли звитяжні перемоги дуже часто супроводжувалися прикрими поразками?
— Може, через те, що в моїх жилах тече козацька кров (сміється). Ті роботи з’явилися не одразу. Їм передував тривалий період підготовки, коли я намалював десятки, якщо не сотні ескізів. Поступово з’явилося усвідомлення того, якими виражальними засобами можна буде розкрити той чи той образ.
УК: Цікаво, як ви для себе вирішували образ Івана Мазепи, адже не збереглося жодного автентичного портрета цього знаменитого українського гетьмана.
— Починаючи писати картину «Зустріч І. Мазепи з Карлом ХІІ», чудово розумів, що на гравюрах, які збереглися до нашого часу, зображено не його. Радше це був збірний образ, створений завдяки уяві художників із минулих століть. Тому на полотні перед глядачем постає полководець, якого бачу саме таким, а не інакшим. Це моє власне трактування його образу. Якщо уважно придивитися до згадуваних картин, можна помітити, що в них нема деталізації в одязі, інтер’єрі, ландшафті. Зате є певний емоційний вибух від побаченого, констатація конкретної історичної події, що визначила майбутню долю народу.
УК: У вашому творчому доробку чимало портретних, пейзажних і сюжетних творів, пов’язаних із перебуванням у Китаї, де ви кілька років викладали живопис у вищих навчальних закладах, влаштовували персональні мистецькі виставки. Як до вас прийшло захоплення орієнталістикою?
— Зовсім випадково. Усе почалося з творчого відрядження, коли я разом з Анатолієм Гайдамакою поїхав у Китай на запрошення комерційної фірми. Потрібно було оформити художній інтер’єр одного торгового дому, що розташовувався у вільній економічній зоні КНР. Пізніше на запрошення адміністрації вищих навчальних спеціалізованих закладів я викладав живопис у Чжедзянському педагогічному університеті й університеті науки і технології академії мистецтв Ханчжоу.
УК: Цікаво, як ви адаптувалися в чужому для себе середовищі?
— Мене ще зі студентських років вабив Схід. Захоплювався китайською філософією, зокрема вченням Конфуція, вивчав літературу, мистецтво, міфологію стародавнього Китаю.
Уже зрілим митцем відкрив для себе одну цікаву закономірність. Наш європейський живопис тривимірний, а в Китаї та Японії — двовимірний. Тому й одні, й інші живописці прагнули освоїти не знайомий їм вимір, іншими словами, прокласти мости між двома континентами. Згадайте Едуара Мане, Ван Гога або Густава Клімта, які внесли у європейський живопис східні мотиви. Тому китайське мистецьке середовище виявилося для мене не чужим, радше своїм, де комфортно почувався, навчаючи студентів художньої справи.
УК: А на побутовому рівні не стикалися з якимись недоречностями?
— Майже ні. Загалом у китайців така сама шкала цінностей, як в українців: сім’я, освіта, працевлаштування, матеріальний добробут, наявність рухомого і нерухомого майна, здоров’я, відпочинок тощо.
Але є одна принципова відмінність між ними і нами. Китаєць ніколи нікому не заздрить, задовольняючись малим. Можливо, це результат виховання у традиціях давньокитайської філософії, що тривало не одне століття. Так само державний чиновник або успішний підприємець не виводитиме наявні ресурси за межі своєї території задля збагачення населення інших країн.
УК: Багато вітчизняних мистецтвознавців відзначають галерею портретів видатних українців, яку ви створили останніми роками: Леся Курбаса, Богдана Ступки, Сергія Параджанова, Раїси Недашківської та інших. Що для вас найскладніше в цьому жанрі образотворчого мистецтва?
— Портрети бувають різні. Наприклад, портрет-етюд художник виконує дуже швидко, бо малює з натури. Є портрет просто з натури, який створюють упродовж кількох сеансів. А є портрет творчий. І це вже портрет-картина. І ось цей третій вид для художника, як на мене, найскладніший.
Не пригадую, скільки довелося намалювати ескізів портрета Сергія Параджанова, доки знайшов вирішення його образу. Всі відзначають його схожість, а головне — характер, який вдалося передати в портреті.
Зізнаюся, ніколи не пишу портрети з натури, а лише з пам’яті. Тоді не виникає жодних дрібних деталей, які знівелювали б головну ідею мистецької роботи.
Тарас ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Михайло ГУЙДА. Народився 1955 року на хуторі Тихенький Краснодарського краю (Росія). Закінчив Київський державний художній інститут. Працює в галузі станкового живопису і графіки.
У Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури працює з 1982 року як викладач кафедри живопису, нині професор.
Заслужений діяч мистецтв України. Народний художник України. Дійсний член Національної академії мистецтв України. Почесний професор Чейдзянського університету науки та технології (Китай, м. Тіньхуа) та університету природничих наук і технологій (Китай, м. Ханчжоу). Лауреат Міжнародного фестивалю «Золотий перетин» та премії ім. І. Огієнка.