Рівненські афганці крокують містом із символічною вічнозеленою гірляндою і зупиняють ходу біля пам’ятника загиблим у локальних війнах та конфліктах. Чоловіки в камуфляжах знімають головні убори: настає хвилина мовчання…
Вона розбита на секунди, які вголос відбиває тонометр. Але чомусь здається, що лік іде не на секунди, — на прожиті з того часу роки і десятиліття.
Впізнаю добре знайомі обличчя, схилені в глибокій зажурі. Ось удостоєний ордена Червоної Зірки Сергій Зінич у своїх незмінних темних окулярах, — на чужій війні він утратив зір. Поруч — його вірний бойовий побратим і друг Петро Шевчик, котрому осколком відірвало вухо: з тих пір і «прилипло» до нього — П’єр Безухов. І став він, по суті, поводирем Сергія.
Федір Хабовець, який повернувся з Афгану без ноги, але знайшов у собі сили стати лікарем, щоб у мирному житті рятувати інших… Підполковник Сергій Штогрін, який і сьогодні чує плач сотень матерів: він нерідко супроводжував вантаж номер один — тіла їхніх дітей. А ось вдова афганця, який помер уже в мирному житті, щойно їхній синок зіп’явся на ноги. Тепер цей красень-юнак тримає обрамлений чорною стрічкою портрет батька, якого, власне, й не пам’ятає…
У цю символічну хвилину мовчання думаю, що краще не було б цієї сумної, як на мене, дати. Але для них вона й радісна водночас. Як же можуть уживатися в людях невимовне горе і нестримна радість? Виявляється, можуть…
Я думаю про те, що геополітика — річ надзвичайно страшна: її вершать політики, а розплачуються життям і здоров’ям звичайні люди. Скільки то дітей та онуків уже пустили б коріння на цій землі!
Не знаю, чи про те ж саме думають у цю хвилину вже добряче вибілені сивиною хлопці, переважна кількість яких мої ровесники. Вочевидь, про те ж: бо то в одного, то в іншого сповзає по щоці скупа чоловіча сльоза.
У ці дні саме вони, афганці та їхні бойові побратими, котрим випало брати участь у чужих війнах, є потужним стримуючим чинником громадянського протистояння вже у рідній державі. Вони категорично не хочуть воювати і цінують кожну хвилину цього хоч і нелегкого, але мирного життя, яке для них триває ось уже чверть століття. Дарма, що вночі вони й досі рвуться в атаку, а у снах до них усе ще приходить Кандагар…
Не доведи Господи, кажуть, переступити ту хитку межу між стабільністю, нехай і відносною, та ворожнечею, яка може наступити за нею. Вони як ніхто знають: війни не буде там, де про неї пам’ятають. Тож відведи, Боже, українців від нових хвилин мовчання — сьогодні й назавжди.