КОВТОК ГУМОРУ
У Коломиї відбулася перша в Україні виставка картуну
Коломийчани, чутливі до всілякої новизни, цілими сім'ями поспішали до міського музею історії - містом ширилися чутки, нібито їхній земляк, родом із сусідньої Надвірнянщини, а тепер громадянин Швейцарії, художник, фотограф і журналіст Любомир Винник, везе їм якісь "смішні картони". Невже в Україні свого паперу нема? Подивитися на "чудо" кликали ще й звуки народного інструмента альпійської країни, подібного до гуцульської трембіти. Тож народ згорав від цікавості.
Відтак місцева українська газета й німецька община міста представили вже другу виставку інтернаціонального митця. Понад 150 творів Любомира Винника, який упродовж чотирьох десятиліть працює в жанрі рисованої публіцистики, подарували відвідувачам хвилини сміху та спонукали до філософських роздумів. Картун має доволі умовну межу з карикатурою. Ці малюнки - іноді саркастичні, часом іронічні й жартівливі - до кожного по-своєму промовляють авторським задумом про недоліки і проблеми політики, особистості, часу і життя. Теми інтернаціональні, мова Винникового картуну універсальна, як есперанто.
Утім, "Капричос" Гойї чи малюнки Тулуза Лотрека теж зрозумілі кожному й без підпису. Тим картун і відрізняється від карикатури, що не потребує іншого контексту - словесної публіцистики зокрема.
- Теми перших картунів, - розповідає Любомир Винник, -народжувалися в Україні в 60-ті. (Мабуть, тоді на 27-річного журналіста вплинула "хрущовська відлига". - Авт). Але перші саркастичні та іронічні малюнки я опублікував в еміграції у відомому польському виданні "Шпільки".
У 70-ті роки, пропрацювавши у флотських газетах Одеси й Севастополя, грузинських та українських виданнях, Любомир одружився з полькою та виїхав за кордон. Через два роки подався углиб Європи. Там уперше надрукував свої малюнки у впливовому виданні "Ді вельтвохе", заробивши $80 - десяту частину від згодом найменшої вартості його робіт.
Хоч картун широко поширений у Швейцарії, український журналіст мав і тут свій оригінальний почерк, що, однак, не гарантувало йому безбідного життя. Закінчивши німецький мовний Інститут Гете, десятки курсів, комп'ютерних зокрема, щоб приєднати до картуну сучасну техніку комп'ютерної анімації, митець і тепер продовжує вчитися, навіть знімає фільми. Винник - один з метрів картуну на Заході, нагороджений Золотою медаллю Європи за досягнення в мистецтві, його твори придбані музеєм картуну в швейцарському Базелі.
З 55 виставок митця три організовано в незалежній Україні. Торік він презентував на Прикарпатті свої фото з 26 країн світу, де побував, працюючи репортером швейцарських газет та журналів. Сьогодні Любомир Винник - вільний журналіст. У його книзі "Куди йдемо?" серед прозової публіцистики є 45 картунів з понад тисячі, які створив за своє творче життя різними техніками: "повітряним" пензлем, кредками, олівцем, аквареллю і одну - "Великості" - олійними фарбами на полотні. Там на п'єдесталі - Лев і Мурашка, що витріщили однаково великі очі одне на одного: "І Мурашка може бути великою!"
З кожного села і міста митець виносить нові враження й теми для картунів, щоб доповнити ними свою творчу колекцію. В Україні Любомира Винника найбільше вразили громадські туалети, дорога з Коломиї до Львова, на якій "мало не повилітали з рота мої кастаньєти", і "Макбет" у постановці творчого колективу Львівської опери. 67-річний митець уже повернувся до Швейцарії з думами про батьківщину та земляків, яким хоче висловити картуном своє бачення "реформ менталітету": руки для того, щоб прибирати, а не смітити, добра влада - слуга платника податків, не буде замітати кожне подвір'я, а змусить вас це зробити".