Нещодавно був ювілей. Своє 50-річчя відзначало Черкаське музичне училище, яке за півстоліття виховало сотні блискучих музикантів. Досить згадати Олександра Стадника-молодшого, який багато років успішно керує Волинським народним хором, Євгена Валовенка, який став чудовим хормейстером і тепер очолює хор «Канон», випускника закладу Сергія Голубничого, який є головним диригентом Національної музичної академії у Києві, відоме тріо «Вербена»…
Заповнений шанувальниками найбільший концертний зал обласного центру, букети викладачам, палкі поздоровлення… Працівників училища, зокрема, вразила сердечність численних поздоровлень.
І все, здавалося, було б добре. Проте чомусь не лягає цей святковий настрій у прокрустове ложе реальності, в якій, як каже директор училища Валентин Хороший, доводиться бідкатися про незабезпеченість потрібними музичними інструментами, адже за роки незалежності України училище, яке перебуває у підпорядкуванні Міністерства культури, не одержало, приміром, жодного піаніно чи рояля. А студентам доводиться грати на старих інструментах, придбаних ще за царя Панька.
— Лагодимо старі, підклеюємо, реставруємо, — зітхає Валентин Іванович. — Піаніно сьогодні коштує до 70 тисяч гривень, на придбання рояля треба щонайменше 300 тисяч — краще про це взагалі не заїкатися. Та й не виробляють в Україні інструментів. Хоча б чеське придбати.
На жаль, на ювілей ніхто не додумався подарувати піаніно чи інший музичний інструмент. Натомість один із депутатів подарував… ксерокс. Хоч на ньому й не заграєш, але така річ також знадобиться училищу — і ноти розмножувати, й документи копіювати.
Та якби тільки ця проблема! То комусь із міських чиновників здасться, що заклад витрачає забагато тепла, мовляв, регулюйте в нічний час. А як зменшити витрати гігакалорій, якщо в класах училища просто зранку на заняттях діти, в яких удома немає інструментів, а в холоді, коли мерзнуть пальці, дуже не пограєш? Як тут зекономиш?
Й досі не має училище давно обіцяного гуртожитку для іногородніх (їх більше сотні), тож батьківські витрати на підготовку майбутнього музиканта просто зашкалюють. Якби ж то хтось із чиновників від культури поцікавився: чому? Невже в обласному центрі при бажанні не можна знайти для цього підходящого приміщення? Приміром, закриті колись дитсадки з благословення владців порозбирали під різні адміністративні установи (окремі з них десятки років перебувають у процесі перебудови). Тим часом будь-який з них міг би стати оселею для юних музикантів.
У сучасному «політично-сакральному» лексиконі чи не найуживанішими нині є поняття «національна культура», «українське відродження», «потенціал культури». Але вся ця тріскотня не варта й гроша, якщо працівникам культури доводиться в ювілейні дні згадувати про такі неприємні речі. Отож і ювілей, з яким варто від душі привітати талановитий і самовідданий колектив училища, вийшов з присмаком гіркоти від того, що за, здавалося б, щирими словами ховається байдужість. Річ навіть не в подарунках, не в тому ксероксі, на якому при всьому бажанні не заграєш, а в ставленні…