Біля північного кордону Волинської області, за кілька кілометрів від Республіки Білорусь, розкинулося село Залухів. Воно добре відоме рибалкам і мисливцям. Через нього вони добираються до озера із красномовною назвою Святе, на берегах якого люди, як твердять археологи, жили ще 15 тисяч років тому. Це засвідчують зокрема тонни відщепів із кремнію, бо саме тут була майстерня, де первісні люди робили сокири, ножі, наконечники для стріл, інші інструменти.
Зі Святого човном через Вижівський канал можна вийти на Чорну гору. Тут гідровузол білоруської Дніпро-Бузької водоживильної системи розподіляє стік Прип’яті на дві країни, чим і допомагає підтримувати сусідам судноплавство. Воно, до речі, незабаром із допомогою Євросоюзу може отримати вихід по воді аж до Гданська у Польщі.
А якщо із Волянського, що має площу 400 гектарів, мальовничим каналом «Хабарище» вирушити на північний схід, то потрапиш на одне із найкрасивіших озер Волині — Біле. За ним, якщо поглянути на місцевість з висоти пташиного польоту, — не лише широка заплава Прип’яті, а й мрія справжнього рибалки — віддалені озера Рогізне, Тучне, Луке, Плотиче. Красива, ще не урбанізована земля. Свята земля!
Не забувають про батьківські домівки і ті, кому залухівська земля свого часу дала путівку у велике життя.
— Наше село — центр сільської ради, в яку входять села Заприп’ять, Почапи, Щитинська Воля та Хабарище. З трішки більш як тисячі жителів сільради чотири сотні живуть у Залухові, — розповів Микола Денисюк, місцевий краєзнавець і співавтор книжки «За болотом Луховим…», що розповідає про історію та нинішнє життя територіальної громади. — Перша писемна згадка про Залухів належить до 1609 року. Селяни оселилися «за ботом Луховим» — звідси й назва нашого села.
Краєзнавець упродовж багатьох років наполегливо збирає кожну цікавинку про історію малої батьківщини. А ось День села тут свято традиційне, а завдяки ініціативності й наполегливості вихідця з нього голови Апеляційного суду Волинської області Петра Філюка стало багатолюдним і цікавим.
— Ми всі прагнемо європейського рівня і способу життя, а цінності Євросоюзу не прийдуть до нас самі по собі, — розмірковує Петро Філюк. — Тож власноруч наводимо європейський порядок у своєму домі, біля нього, на своїй вулиці, у селі чи місті. І тоді крок за кроком зможемо збудувати європейське життя у себе.
Останнім часом центр села (а за ним і околиці) поступово змінюється. Навіть не віриться, що недавно, наприклад, на горбку біля церкви з’явилася вимощена бруківкою, оздоблена прекрасними фігурами з натурального каменю і фонтанчиками зона відпочинку. Заасфальтована і доріжка до храму, а обабіч символічні для українців чорнобривці.
Центральною фігурою тут став янгол, розпростерті крила якого нагадують подорожнім про скороминущість нашого життя, необхідність робити добро ближнім. Трудитися для блага малої батьківщини і великої — України.
— Цей ангел постав тут замість блокпоста — посередником між Богом і людьми, які люблять свій край і нині на сході держави боронять нашу землю від зазіхань окупанта і терористів, — сказав митрополит Луцький і Волинський Михаїл. І закликав постійно молитися, щоб верталися живими і неушкодженими воїни, які відстоюють нашу Незалежність і територіальну цілісність. А ще допомагати їм хто чим може.