До здобуття Україною державної незалежності цю масштабну історичну подію офіційна влада воліла замовчувати. Та і як можна було згадувати, коли битва, а радше її результати, проливала небажане світло на історію начебто безхмарних взаємовідносин двох сусідніх народів.
Понад те, нищівна поразка північного сусіда стала історичною раною для російських вояків і водночас — своєрідним зубним болем для науковців, громадськості, всіх, кого цікавить минуле Батьківщини.
Кілька років тому один із відомих ведучих російського телевізійного каналу назвав сюжет про річницю битви «Опа, опа — війна під Конотопом». В’їдливо мережачи плетиво з вигаданих аргументів і фактів, він усіляко виляв журналістським хвостом, намагаючись із поразки зліпити таку-сяку пластилінову кулю.
Не вдалося. Бо факт залишається фактом. І неодмінно залишиться, адже переписувати історію нікому ще не вдавалося. А якщо хтось колись намагався заштрихувати небажані й незручні факти, то вдавалося йому це ненадовго: свіжі вітри перемін і сонце неодмінно висушують брехливе чорнило.
Штурм і облога
Після підписання Виговським Гадяцької угоди, однією з умов якої було розірвання союзу з Москвою, цар Олексій Михайлович наказав армії під командуванням Олексія Трубецького розпочати боротьбу зі «зрадником». Приїхавши до Путивля, військо рушило на Київ. Шлях до нього пролягав через Конотоп, у якому отаборився союзник Виговського — ніжинський полковник Григорій Гуляницький.
Підійшовши 16 квітня 1659 року до Конотопа, Трубецькой залишив свій обоз за 6 кілометрів південніше міста — біля села Підлипне. Чисельність його армії й досі викликає суперечки серед дослідників — цифри коливаються від 50 до 200 тисяч. Крім того, Трубецькому допомагали козаки Івана Безпалого, обраного промосковськи налаштованими козаками наказним гетьманом.
Також різною вказано кількість захисників Конотопа — два або три козацьких полки та близько чотирьох тисяч осіб.
Трубецькой звернувся до Гуляницького листом, у якому сповіщав, що його прислали «заспокоїти безладдя», переконував «згадати спільну віру православну», «вибачитися за свої вчинки» та «прислати поважних людей для перемовин».
На лист козаки відповіли пострілами з гармат та ручної вогнепальної зброї і словами: «Ми сіли на смерть, не здамо місто».
Тоді Трубецькой вирішив узяти його штурмом, який розпочався доволі успішно для московських військ: у деяких місцях їм вдалося видертися на стіни, що оточували місто. Дмитро Бантиш-Каменський зазначає, що воїнам Трубецького пощастило навіть вдертися в місто і підпалити башту, але їх відкинули, й вони «відступили без ладу».
Цікаві подробиці штурму подано в «статейному списку про перебування в Південній Русі князя Трубецького з царськими військами» — звіті за результатами походу, який він сам же і подав у Москві восени 1659 року.
Цей документ так описує штурм: «І государеві ратні люди до міста приступали з усіх боків жорстоким приступом з драбинами і з приметами з шести годин ночі (очевидно, мається на увазі ранок. — О. В., І. Л.), і на місто було зійшли в багатьох місцях із знаменами і з барабанами, і вежу спалили. І государевим ратним людям зрадники з міста збили. І на півгодини до дня… князь Олексій Микитович Трубецькой з товаришами велів государевим ратним людям відступити в шанці».
Зрозумівши, що міста йому штурмом не взяти, Олексій Трубецькой вирішив узяти Конотоп в облогу. Цікаво, що серед причин невдачі дослідники називають «місництво Трубецького з Ромодановським», а також зазначають, що «руське військо не володіло одностайністю в наказах».
Це занадто дорого коштувало Московській державі. Не взявши Конотоп штурмом, московська армія змушена була витрачати дорогоцінний час на його облогу. Цілком правомірна оцінка дій московитів під Конотопом козацького літописця Самійла Величка: «Тут князі бавилися дев’ять тижнів, пускаючись у численні воєнні промисли, кидаючись у штурм на місто не без значної своєї втрати, і, нічого корисного собі не вчинивши, дочекалися там гетьмана Виговського».
Розгром
Розуміючи, що з вірними йому військами розпочинати бойові дії з московитами не варто, Виговський, скориставшись тим, що Григорій Гуляницький на якийсь час відвернув увагу московських військ, розпочинає формування найманого війська з чужоземців. Допомогти гетьманові зголосився кримський хан Мехмед-Гірей.
Союзники присягнули одне одному на вірність і рушили на Конотоп. Крім того, з Виговським були білгородські та ногайські татари, загони поляків, сербів, валахів та молдаванів.
Маючи добру розвідку, Виговському вдалося наблизитися до ворожої армії так, що московські воєначальники навіть не дізналися про кількість його війська. 29 червня 1659 року він несподівано напав на московські війська, які обложили Конотоп, захопив багато коней і почав відступати, сподіваючись завести ворога в болотисту місцевість поблизу Соснівки. Це йому вдалося — московські воєначальники, князі Семен Пожарський та Сергій Львов, кинулися переслідувати противника.
За словами Самійла Величка, взяті в полон козаки на допиті застерігали Пожарського, щоб він не гнався далі за Виговським, оскільки попереду ще стоять численні війська, навмисно залишені Виговським з ханом та царевичами Калгою і Нурадином, а також з великими мурзами Ширин-беєм і Дзяман-Сайдаком.
Але Пожарський зневажив пересторогу полонених і, «будучи запалений Марсовою охотою», перед усіма своїми воєначальниками вимовив на козацьку розповідь слова, сповнені зайвої пихи й високої про себе гадки: «Давай, ханишка, давай Калгу і Нурадина, давай Дзяман-Сайдака і Ширин-бея», одразу рушив і почав натискати на Виговського.
Московські війська підійшли до річки Куколка і вступили в бій з основними силами Виговського. Настав момент, коли одна частина війська Пожарського вже була на протилежному березі, а друга тільки готувалася переправитися. Саме тоді розлилася Куколка, яку загатили люди Виговського і які до того ж ще й зруйнували міст.
Грузька місцевість відразу стала смертельною пасткою для військ Семена Пожарського. Ординці, відправлені Виговським у засідку в урочище Пусту Торговицю (поблизу села Саранівка), вдарили по лівому флангу московських військ, а сам гетьман із загонами — у тил правого крила ворога поблизу Шаповалівки.
Ці удари виявилися фатальними для московського війська. Кількість загиблих, за даними різних дослідників, коливається від 20 до 50 тисяч, а полонених — близько 5 тисяч. У переможців опинилося чимало трофеїв, серед яких великий прапор війська, барабани, гармати та інші бойові реліквії.
У полон потрапили князі Ляпунов, Черкаський та Семен Іванович Пожарський. Останній прикривав утечу московських військ і, після кількаразових поранень, його захопили татари. Дослідники зазначають, що тримався він у полоні відповідно своєму «задорному характеру» (у деяких працях більш конкретно — брутально вилаяв хана та плюнув йому в обличчя), за що його і стратили.
Окрім того, як писав Іван Виговський, «усі полковники, ротмістри, капітани або полягли на полі битви, або пішли в татарську неволю…»
Такий трагічний фінал змусив Олексія Трубецького зняти облогу Конотопа. Виговський та Григорій Гуляницький, який вивів рештки війська з міста, вступили в бій з московитами.
Битва була жорстокою. Ледь не загинув гетьман, проте козакам удалося схилити шальки терезів на свою користь. Лише 4 липня, переправившись через Сейм, Трубецькой урятував рештки свого війська від остаточного розгрому. 10 липня московський загін прибув до Путивля, все ще побоюючись переслідування.
Але козаки за Сейм не пішли.
Епілог
Битва Виговського з московськими військами отримала назву Соснівської (або Конотопської) і мала величезний резонанс. Окрім суто військового мистецтва, надзвичайне враження справило те, що, як писав відомий російський історик Сергій Соловйов: «цвіт московської кінноти… загинув у один момент і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська».
Поразка під Конотопом справила величезний деморалізуючий вплив як на тогочасне московське суспільство, так і на офіційну Москву. Той же Сергій Соловйов писав: «…У траурному одязі вийшов Олексій Михайлович до народу і жах охопив Москву…»
У перших числах липня 1659 року в Москві, як можна зробити висновок з журналу, що вів шведський дипломат А. Мюллер, була паніка. За чутками, що тоді ширилися, Трубецькой утратив понад 50 тисяч осіб. Шведським посланцям заборонили виходити в місто через побоювання, щоб ті не почули про поразку у війні.
Крім того, «указав государ у Москві робити місто земляне і по місту острог усім государевим всяких чинов людям». Сам цар з боярами часто бував присутнім на роботах. Навколишні жителі з сім’ями і пожитками наповнювали Москву, навіть була чутка, що государ від’їжджає за Волгу в Ярославль.
Події під Конотопом викликали, крім усього іншого, і щире співчуття з приводу загиблих. Гетьман Іван Брюховецький у 1667 році повідомив царю про свій намір спорудити на спомин про полеглих у Соснівській битві храм і просив виділити з казни старі гармати для відливки з них дзвонів.
Церкву звели в передмісті Конотопа — Дрижчівці. Офіційно вона називалася Вознесенською, а в народі утвердилася як Сорокасвятська.
Ця будівля не збереглася. На її місці в середині ХІХ століття звели Свято-Вознесенський кафедральний собор, який відомий тим, що поблизу нього поховано відомого воєначальника і теоретика військової справи Михайла Івановича Драгомирова.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
Ігор ЛИСИЙ
для «Урядового кур’єра»