Нашу розмову з директором Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України Іллею Ємцем раз у раз переривають телефонні дзвінки та включення з операційної (перед Іллею Миколайовичем монітор транслює все, що там відбувається). Втім, операцію, котру він мав проводити того дня, відмінили, тож поспілкуватися пощастило неочікувано довго.
Серед фото на стіні його кабінету — світлини вчителів і колег: Миколи Амосова, австралійського професора Тімоті Картмілла, французького доктора Іва Лекомпта, канадського професора Вільяма Вільямса. Згадалося, коли вперше побачила ці фотографії, — ще в Інституті Амосова, на двох поверхах якого розміщувався центр. Ці та інші західні світочі кардіохірургії приїхали на присвячений 10-річчю заснування Центру дитячої кардіології та кардіохірургії 8-й український форум вроджених вад серця, котрий починається сьогодні.
Учень Миколи Амосова, з яким він пропрацював 23 роки, Ілля Ємець міг лишитися працювати в Австралії, Канаді чи Франції. Та повернувся в Україну. І саме тому в нас уже існує потужна, визнана в усьому світі школа хірургії вроджених вад серця, завдяки якій вдалося реально знизити показники дитячої смертності від цієї недуги. А почалося все понад двадцять років тому, коли вперше на пострадянських теренах Ілля Миколайович успішно прооперував новонародженого із серцевою вадою. Потім зініціював створення відділення кардіології та кардіохірургії, а 10 років тому воно переросло в Науково-практичний медичний центр дитячої кардіології та кардіохірургії.
Доктор Ємець — людина, котра поєднала в собі хист хірурга й управлінця, знає ціну талантові, сполученому з любов’ю до праці. «Впевнений, що кожна людина має талант і лише праця може його розкрити», — вважає він. І за цей час зібрав колектив, завдяки роботі якого рівень надання допомоги в центрі зрівнявся зі світовим: післяопераційна летальність становить 1,2% (близько 2,1% — в США та 2,5% — в ЄС). За десять років тут проліковано майже 14 тисяч пацієнтів з вродженими та набутими вадами серця, обстежено 95 тисяч.
Кардіохірург стверджує, що має учнів, які перевершили вчителя. Однак його колеги кажуть: зважитися на деякі операції поки що не зміг ніхто, крім нього. Так само, як і дати раду безлічі питань, пов’язаних із роботою та розвитком центру. А ще — займатися науковою роботою, одним із результатів якої стало відкриття унікального методу застосування пуповинної крові, визнаного й оціненого світовою медичною спільнотою. Власне, з цього ми й почали розмову.
— Іллє Миколайовичу, результатом десятирічного існування центру стало його міжнародне визнання. Зокрема, це стосується методики використання пуповинної крові при операції на серці новонародженого, на основі якої створено програму CorD…
— Наш підхід простий, але революційний. Якщо жінка виношує дитину з вадою серця, малюкові потрібна негайна допомога після народження. Необхідними є дві умови. Перша — аби майбутня мати народила бажано в тому ж закладі, де надають кардіохірургічну допомогу. Нині ми хочемо організувати пологове відділення тут, у центрі, аби дитя з однієї утроби відразу потрапляло до іншої — операційної. І не чекати, доки від симптомів, не сумісних із життям, воно почне помирати. Друге — використовувати не донорську кров, а її власну, пуповинну. Нині за цим методом успішно прооперовано вже понад 60 дітей. Більше того, програмою зацікавилися росіяни та німці, не кажучи вже про те, що в одній із найкращих клінік світу, Cleveland Clinic Foundation (США), задля впровадження нашого —українського — методу вже організовано пологовий будинок.
Ми й надалі розвиватимемо програму CorD. Скажімо, нині всі цікавляться стовбуровими клітинами. Поки що в нас немає потрібної лабораторної бази, оскільки вона дуже дорога, проте саме за цим — майбутнє медицини. Воно не буде, так би мовити, механічним, штучним, лише біологічним. Уявляєте: народилася дитина з хворим серцем, а їй у лабораторних умовах виростили здоровий орган. Поки що це трохи фантастика, але водночас вже й не мрія. Японець Синья Яманака отримав торік Нобелівську премію за винахід, коли людська клітина, до якої застосовують геніальну ідею цього вченого, трансформується в міокардіоцит (клітину міокарда. — Ред.) та починає рухатися. Отже, якщо клітину вже виростили, то можна виростити й орган.
І ще одне. Як ви знаєте, в світі існує потужна організація Rotary International, котра налічує близько 4 мільйонів людей, переважно бізнесменів, та присутня в кожній країні світу. Після усішного завершення програми, спрямованої на винищення в усьому світі поліомієліту, ротаріанці шукають інший глобальний проект. Генеральний секретар організації Джон Х’юко (він, до речі, має українське коріння) запропонував нам подати програму CorD.
— Позаторік у Національній академії післядипломної освіти ви відкрили кафедру кардіології та кардіохірургії, яку очолила ваш багаторічний заступник, доктор медичних наук, відомий кардіолог Надія Руденко.
— Так, і я вважаю це великим прогресом. Такого немає в жодній спеціальності, крім медицини, коли період навчання триває все життя. І якщо викладання в університетах перебуває в нас ще на більш-менш пристойному рівні, то подальшого навчання, котре в світі називається postgraduate education, з моєї точки зору, в нас немає зовсім. Тому ми й створили цю кафедру, діяльність котрої, вважаю, зробить багато чого саме для системного розвитку післядипломної медичної освіти в царині вроджених вад серця. За нашою спеціальністю ми є галузевим закладом, отож хто ще зможе навчити лікарів? Нині на кафедрі працюємо ми з професором Надією Руденко, доценти — мій учень Олександр Романюк та Олександр Доронін.
— До речі, про учнів. Ви створили вже визнану в міжнародній спільноті українську школу хірургії вроджених вад серця. Кого з молоді відзначили б?
— Мій заступник, Олександр Бабляк, торік зробив понад 430 операцій на серці. Любомирові Богуті лише 33 роки, а він уже захистив кандидатську, два роки працював в Австралії, а торік зробив понад 250 операцій. Якщо говорити не лише про кардіохірургію, а й про кардіологію, то команда Надії Руденко обстежила за 10 років 95 тисяч людей. Це щодо нашої молодшої когорти. Проте коли системно підійти до проблеми становлення лікаря як такого, то слід повністю змінювати всю систему. Скажімо, на нашому прикладі.
— Знаю, що навіть коли ви очолювали МОЗ, лишили собі один операційний день на тиждень. Проте, зрозуміло, не могли приділяти центрові багато уваги. Цікаво, вдалося за роки існування організувати його роботу так, щоб навіть за вашої відсутності він працював як добре налагоджений механізм?
— Звичайно. В моєму житті був такий період, коли я обирав: наслідувати приклад багатьох найславніших керівників у медицині, пішовши приватним шляхом ( не обов’язково в приватній клініці), чи йти шляхом академічним. Я зупинився на останньому, бо зі смертю лідера перший шлях зникає. Скажімо, тривалий час відому клініку в Клівленді очолював Роджер Мі, один із найкращих кардіохірургів світу. За певних обставин він покинув свою роботу, і нині вже майже за сім років там змінилися три-чотири досить талановитих керівники, проте особливими успіхами клініка не відзначається.
Інший шлях — академічний, як, приміром, в Університеті Цюриха. Там на посаду керівника заступає той, хто, образно кажучи, сидить на лаві запасних, а вона дуже потужна. Я пішов цим шляхом ще й тому, що він дає стимул прогресувати самому лідерові — якщо він не боїться.
— Кілька років центр, як і низка провідних клінік світу, має статус референтної клініки. Що це означає?
— Це давно поширений у світовій практиці механізм, коли потужні медичні компанії—виробники обладнання заохочують найкращі медичні заклади до співпраці. Стати референтною клінікою нам запропонував глава всієї корпорації Philips. Для нас це означає, що фахівці центру можуть бути експертами з цього обладнання у всьому світі, оскільки ми його використовуємо. І ще одне. Тільки цього року ми безкоштовно отримали оснащення на 150 тисяч євро. Йдеться про езофагеальний датчик Philips розміром 4 міліметри для новонародженої дитини. Ми б його ніколи не купили. По-перше, бракує грошей, по-друге, їх випуск лімітований. Це як ролс-ройс, чекати якого потрібно кілька років. Але в статусі референтної клініки ми одержали його безкоштовно і вже працюємо майже рік.
— У чому унікальність цього мікроскопічного приладу?
— Коли оперую, то щоб побачити відразу в операційній, як я зробив серцевий клапан новонародженій дитині, не підходять жодні інші способи, окрім як встромити цей датчик до стравоходу й подивитися, як працюють стулки клапана. Можна подивитися й після операції, але буде пізно. А за допомогою цього приладу впродовж оперативного втручання можна коригувати його хід. Крім того, Philips виступає генеральним спонсором нашої нинішньої конференції. Без їхньої допомоги я не зміг би її організувати.
— Відомо, що по допомогу до центру звертаються з Казахстану, Азербайджану, Молдови. Знаю, що цього року ви провели унікальну операцію дитині з Азербайджану…
— Її в дитинстві оперували в Тбілісі, і після операції виникло ускладнення, яке в Росії та Німеччині визнали неоперабельним. Вони приїхали до нас. Скажу відверто: в мене також було бажання відмовити. Але потім, коли я побачив, що зможу зробити здоровим її серце… Знаєте, рідко, але буває так, що ти можеш допомогти лише продовжити життя. Ризик операції такий, що шансу майже немає. Та навіть якщо ти його використаєш, це однаково призведе до смерті в ранньому віці.
Я запропонував радикальний підхід. Ризик був ще більшим, але так у дитини з’являвся шанс. Операція тривала понад 5 годин. Нині в неї абсолютно здорове серце, хоч випадок був унікальним: після першої операції розвилося одночасно чотири серцевих вади. Й на моє здивування, ця дитина зовсім недовго пробула в реанімації. Звичайно, такі успіхи окриляють.
— Мабуть, такі пацієнти найбільше й запам’ятовуються?
— Гадаю, що незабаром мої молодші колеги оперуватимуть, скажемо так, більшість найскладніших неоперабельних випадків. Чому? Тому що всьому свій час. І мені, наприклад, хочеться пам’ятати легких пацієнтів.
Крім того, складність та унікальність маленьких пацієнтів — це один аспект щодо того, кого запам’ятовуєш. Інший — пам’ятаєш матерів. Іноді дивлюся на них… їм треба ставити пам’ятники. (Після паузи). Те, на що вони здатні, — це фантастика. Таке рідко трапляється, але от зараз у мене така… Першу операцію її дитині робив, ще як дитя було новонародженим. Коли оперував, знав, що помре. А мати казала: виживе. І не просто казала, а ще й працювала. І її внесок у те, що дитина вижила, може, й більший, ніж мій. Це не все: вона не лише доглядала за дитиною в реанімації, а ще й за нянечками підлогу мила. Коли бачиш таких матерів, розумієш: Україна ніколи не переведеться. Що б там не було.
Тетяна МОІСЕЄВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ілля ЄМЕЦЬ. Народився 1956 року в місті Воркута (Росія). Закінчив Київський медінститут. Працював у провідних клініках Австралії, Канади, Франції. Доктор медичних наук. Заслужений лікар України. У 2010—2011 роках — міністр охорони здоров’я України.