Окупація російськими загарбниками території Автономної Республіки Крим та збройний конфлікт на сході України призвели до того, що загалом понад два мільйони українців змушені були покинути свої домівки, рятуючи себе та свої родини. На території, підконтрольні українській владі, за останніми даними Міністерства соціальної політики, переселилися 1 529 848 осіб, або 1,2 мільйона родин. Із них 59,1% — пенсіонери, 23,7% — люди працездатного віку, 12,6% — діти, 4,2% — люди з особливими потребами. На грошову допомогу їм у цілому вже перераховано з держбюджету 2,5 мільярда гривень. Начальник управління організації соціального захисту постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій Мінсоцполітики Сергій Марущенко повідомив, що найбільше цих коштів виплачено у Донецькій (471,7 мільйона гривень) і Луганській (195 мільйонів гривень) областях. Також додатково (відповідно до постанови уряду №535) у переселенців є можливість отримати одноразову грошову допомогу з благодійного рахунку Мінсоцполітики.
На сьогодні вже провели 5 розподілів і виплат цих коштів на загальну суму 5,3 мільйона гривень, яку отримали 3,5 тисячі внутрішньо переміщених осіб.
Представники громадських організацій нагадали, що почалося переселення ще в березні 2014 року. А в жовтні 2014-го, рівно рік тому, після численних звернень представників громадських організацій і народних депутатів ухвалили Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». У ньому стаття 14 проголошує, що вимушено переміщені особи користуються тими самими правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і решта громадян України, що постійно проживають на її території. Тоді люди, чиї інтереси він покликаний захищати, очікували розв’язання принаймні більшої частини їхніх проблем. Та чи справдилося це? Що нині болить переселенцям?
З огляду на звернення людей в офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, його представник Михайло Чаплига зауважив: основна проблема — держава й досі не розробила єдиної цілісної стратегії стосовно того, що робити людям у цій ситуації та на що орієнтуватися. Чи пускати коріння у новій громаді, чи переїжджати на інше, можливо, придатніше для проживання й пошуку роботи місце, чи взагалі готуватися до повернення додому. Адже це дуже важливі речі, без розуміння яких переселенцям важко планувати свій подальший життєвий шлях. Однак держава не визначилася, на що саме орієнтувати цих людей. Тому й людям дуже важко визначатися. А представники громадських організацій детально зупинилися на основних проблемах, з якими вимушені переселенці стикаються щодня.
Лінія зіткнення і «сірі зони»
Через запровадження у січні 2015 року Тимчасового порядку здійснення контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів і вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей вимушені переселенці обмежені в доступі до своїх колишніх домівок, щоб мати змогу наглядати за своїм майном, навідувати рідних, які там залишися тощо.
— Чимало проблем мають жителі так званих «сірих зон». Це території, які формально підконтрольні Україні й не захоплені незаконними збройними формуваннями, проте фактично деякі з них перебувають за межами крайніх блокпостів української армії і їх час від часу обстрілюють. Тут дуже обмежено функціонують органи влади, не налагоджено регулярного транспортного сполучення, з перебоями працюють медичні та соціальні установи, є проблеми із доставкою продуктів і речей першої необхідності, — зауважила представниця Благодійного фонду «Восток-SOS» Олександра Дворецька. — Важко визначити, скільки саме людей перебуває на цих територіях. Але вони потерпають навіть від неможливості вчасно викликати екстрені служби (швидку допомогу, пожежників, міліцію) та комунальників у разі аварії витоки газу чи води.
Житло
За даним управління Верховного комісара ООН з питань біженців, нині 60% вимушених переселенців в Україні орендують житло, 33% проживають у родичів чи друзів, 10% — у місцях компактного поселення, визначених органами державної влади або місцевого самоврядування. Експерт Ресурсного центру для вимушених переселенців Ігор Мороз зазначив, що законом передбачено забезпечення переселенців безкоштовним житлом на 6 місяців. Потім вони мають самостійно розв’язувати свої проблеми із дахом над головою. Винятки роблять лише для багатодітних родин і людей з особливими потребами.
Для компактного проживання переселенців найчастіше переобладнують школи, дитячі табори, санаторії, гуртожитки тощо. А у Запорізькій, Харківській і Дніпропетровській областях є і спеціально побудовані модульні містечка. Але тривале там проживання негативно впливає на родини. Адже, по-перше, порушується їхнє право на особистий простір (в одній кімнаті часто змушені проживати навіть по кілька родин з дітьми). По-друге, люди звикають отримувати гуманітарну допомогу та не робити нічого, аби самим подбати про себе та поліпшити житлові умови.
Для розв’язання проблеми свого часу Мінсоцполітики запропонувало проект Комплексної державної програми підтримки та соціальної адаптації ВПО на 2015—2016 роки. Вона передбачала будівництво постійного, тимчасового та соціального житла для цих людей і їхніх родин. Проте програму так і не затвердили.
Тому поки що переселенцям у цьому питанні допомагають громадські організації і волонтери, які мають власну базу даних про житло, яке люди віддають безкоштовно або за оплату комунальних послуг. Існують спеціалізовані інтернет-сервіси, де можуть безпосередньо поспілкуватися орендодавці й переселенці. А ще деякі ріелтори безкоштовно допомагають тимчасово переміщеним особам із пошуком даху над головою. Але цього замало.
Соціальні виплати
Представник громадської організації «Крим-SOS» Вікторія Савчук розповіла, що територіальні органи соціального захисту і Пенсійного фонду для переоформлення або продовження фінансування за новим місцем проживання не використовують відомості з Інформаційно-обчислювального центру Мінсоцполітики, а вимагають від ВПО пенсійні справи та інші документи у паперовому вигляді, оригінали яких залишилися на тимчасово окупованих територіях. Найчастіше це стосується переселенців з Криму. Мотивують тим, що немає поштового та електронного зв’язку з цими територіями. Зрештою тільки коли справа надходить у паперовому вигляді до місця запиту, переміщені кримчани можуть отримати пенсійні нарахування, виплати на дітей тощо. Та в очікуванні минають місяці, а люди тим часом не мають елементарних засобів до існування.
Позбавлення виборчих прав
— На жаль, поки що не вдалося відстояти внесення змін до закону про місцеві вибори в частині створення механізму для внутрішньо переміщених осіб, щоб вони отримали реальну змогу брати участь в управлінні державою, каже Михайло Чаплига. — Часто тривали дискусії, чи мали ці люди право голосувати на місцевих виборах. В офісі Уповноваженого ВР з прав людини переконані: переселенці мають таке право, адже воно гарантоване їм Конституцією та міжнародними зобов’язаннями України. Але поки що держава, на жаль, не створила ефективних механізмів реалізації ними цього права. І фактично це дискримінація за місцем проживання.
Представник офісу Уповноваженого ВР з прав людини сподівається, що з часом все-таки внесуть зміни до чинного закону або ухвалять новий закон, чи навіть, можливо, колись приймуть так званий виборчий кодекс, який забезпечить цим людям право голосу.
Як розв’язати проблему
Вимушені переселенці, представники громадських організацій, волонтери, представники відповідальних міністерств і відомств переконані: для швидкого і якісного розв’язання проблем внутрішньо переміщених осіб потрібно створити державний орган, який опікуватиметься саме переселенцями. Тоді буде зрозуміло, хто і за що конкретно відповідає. Зрештою слід ухвалити Комплексну державну програму підтримки та соціальної адаптації ВПО на 2015—2016 роки, до якої постійно вносять зміни і доповнення. Нині вона перебуває на узгодженні в Мін’юсті, невдовзі її подадуть на розгляд уряду.
А на довгострокову перспективу Президент затвердив Національну стратегію у сфері прав людини, у якій є розділ «Захист прав внутрішньо переміщених осіб» на період до 2020 року. У Мін’юсті нині пишуть план заходів на її виконання.
Також слід створити єдину інформаційну базу щодо організацій (вітчизняних і закордонних донорів), які надають допомогу переселенцям, та «єдине вікно», куди вони могли б звернутися за новим місцем проживання й вирішити більшість наболілих своїх питань та отримати максимум допомоги від держави, громадськості і волонтерів, яким не завадило б налагодити тісну співпрацю у цьому питанні. А ще переселенці дуже хочуть, аби їхніх представників обов’язково залучали до обговорення змін до законів та формування бюджетних видатків на допомогу ВПО. Адже хто як не вони найкраще знають, що саме, коли і де їм необхідно. І це — безперечно.