У місті Суми цю подружню пару знають багато людей. І не лише тому, що обоє уславили себе довголітньою й плідною працею на ниві медицини, а й тому, що дружно, з любов’ю пройшли разом 68 літ, адже побралися у вересні 1945 року… Йдеться про сумських лікарів Ірину Костянтинівну Єгорову та Сумбата Тартатовича Капрельянца.
Приваблювала дівчину медицина
Із самого дитинства Іринці довелося переживати труднощі. Оскільки батько помер, коли їй виповнилося лише три рочки, увесь тягар виховання доньки ліг на плечі її матері — Єлизавети Євгеніївни, котра походила з дворянської родини, була людиною інтелігентною, освіченою — викладала російську мову та літературу в навчальних закладах Харкова. Про маму в Ірини Костянтинівни лише найкращі спогади.
— У шкільні роки, — пригадує Ірина Костянтинівна, — я була надто допитливою i начитаною дівчинкою. I з часом дедалі більше хотілося оволодіти якоюсь незвичайною професією. Хоча й важко було тоді визначитися, дуже мене приваблювала медицина й біологія. Тож не вагаючись після закінчення середньої школи подала документи до Харківського медичного інституту, й у вересні 1939-го стала студенткою. Радості моїй не було меж. З кожним днем дедалі більше розуміла, що вибір зробила правильний.
Ірина Костянтинівна згадує про те, що в тому самому, 1939-му, першокурсником цього вишу став симпатичний чорнявий вірменин Сумбат Капрельянц. Навчалися на одному курсі, навіть в одній групі. I невдовзі закохалися. На все життя. Звичайно, як i інші студенти, Ірина й Сумбат мріяли успішно закінчити виш, одружитися, працювати лікарями. Жити дружно й щасливо. Та не завжди, на жаль, плани стають реальністю. Вранці 22 червня 1941 року вони в читальному залі міської бібліотеки готувалися до іспиту. А вийшовши на вулицю, Ірина раптом почула голос Левітана й екстрене повідомлення ТАРС про віроломний напад Німеччини на нашу країну. Звучало страшне слово: «Війна!» Ірина й Сумбат повернулися до бібліотеки, зал на якусь мить заціпенів, настала мертва тиша — багатьох присутніх це повідомлення шокувало. I студентам-медикам довелося складати іспити уже в госпіталях i на передових позиціях.
Випробування
На цілих чотири роки розійшлися долі Ірини Єгорової та Сумбата Капрельянца, які щойно закінчили третій курс медінституту. Він залишився у прифронтовому Харкові, а її разом з навчальним закладом евакуювали до Оренбурга (тоді — Чкалов). Диплом про вищу медичну освіту одержала в травні 1943-го. Одразу разом з подругами зголосилася на фронт. Понад тиждень домагалася дозволу, аж поки потрапила до польового пересувного госпіталю № 2889 31-ї армії 1-го Українського, а потім 3-го Білоруського фронтів. Ірина стала ординатором хірургічного відділення. Пройшла бойовими дорогами Білopyci, Польщі, Східної Пруссії.
Ірина Костянтинівна згадує:
— Ще й сьогодні добре пам’ятаю один із грудневих днів 1943-го, коли наш польовий госпіталь розташувався на території Польщі. Ми ледь встигали приймати поранених. Хоч у війні й настав перелом, бої ще були кривавими i запеклими. Разом з подругою Флорою майже не відходили від операційного столу. Це нагадувало якийсь нескінченний конвеєр, зітканий iз болю, стогонів, крові. Хоч i кажуть, що медики звикають до подібного, але то неправда: все побачене i пережите залишило рубці на душі i в серці. Мені й досі вчувається дзенькіт металевих осколків, які виймали з тіл поранених бійців i вкидали у відро. Як казали на фронті, з того металу можна було виготовити кілька нових танків.
Згадала Ірина Костянтинівна ще й такий епізод. Якось командир підрозділу очікував приїзду представників штабу. Мовляв, їдуть з приємною мiciєю — вручати бойові нагороди. Вишикували тоді всіх медиків, у тому числі й Ірину та Флору. Коли дійшла черга до медалей, назвали i прізвище Єгорової. Гордість охопила її душу. Хоч сама не вважала себе бійцем Червоної Армії. Однак, як пояснили молодим лікарям, медики — це ті самі воїни, які повертають у стрій поранених. Тож новий, 1944-й, зустрічала з нагородою — медаллю «За бойові заслуги».
Через чотири роки
Довгоочікуваний День Перемоги старший лейтенант Ірина Єгорова зустрічала поблизу Берліна — в містечку Бунслау. На одній з колон рейхстагу залишила i свій автограф: «Ми з Харкова. Були тут 13 травня. Ipa i Флора».
Отже, війна закінчилася. Невдовзі весь склад польового госпіталю № 2889 перевели з Німеччини у Львів, де й реформували, а Ірина Єгорова продовжила службу заступником начальника медичної служби мотомеханізованого полку в місті Дубно Рівненської області. У вересні 1945-го, через чотири роки після розлуки з коханим, вона поїхала у відпустку до Харкова. Тут вона зустрілася із Сумбатом Капрельянцом. Важко передати словами ту зустріч — обійми, сльози щастя й усмішки переповнювали серця молодих, але вже обпалених війною закоханих одне в одного людей.
У вересні того самого року, шістдесят вісім літ тому, Ірина й Сумбат відгуляли весілля.
Роки воєнного лихоліття нелегкими були i для Сумбата Тартатовича. Під час окупації від рук гітлерівців загинув його батько. Після визволення Харкова разом з передовими частинами Червоної Армії він брав участь у багатьох бойових операціях. А наприкінці війни був демобілізований.
I ось нарешті настало мирне життя. Сумбат продовжив навчання в медінституті. Диплом отримав 1947-го. А за piк до цього в молодого подружжя народився син, якого назвали Олександром. Сумбат Тартатович отримав направлення на роботу дільничним терапевтом у Латвію. У Прибалтику поїхала вся родина. Ірина Костянтинівна завідувала амбулаторією. Там у них народився ще один син — Арсеній.
Та обставини склалися так, що подружжя повернулося в Україну. Тільки тепер не в Харків, а в зеленошаті Суми. Невелике місто над тихоплинним Пслом сподобалося й Ірині Костянтинівні, і Сумбату Тартатовичу, які проживають в обласному центрі ось уже понад шістдесят літ.
Визнання
Спочатку в Сумах Єгорова працювала на посаді хірурга обласного онкодиспансеру, а згодом очолила цей лікувальний заклад. З її ініціативи в практику лікування онкохворих були впроваджені радіоактивні ізотопи. Спеціалісти диспансеру почали освоювати i застосовувати прогресивну діагностичну й терапевтичну рентгенівську апаратуру. До штату обласного онкологічного диспансеру залучали кращих спеціалістів-медиків. I вже через короткий час за основними медичними показниками цей лікувальний заклад став одним з кращих i в області, i в Україні.
Тож коли виникло питання, кого призначити головним лікарем обласної лікарні, думка була єдиною — Ірину Костянтинівну Єгорову. Майже за чверть віку на цій посаді ця невеличка, але енергійна, кмітлива й принципова жінка зробила чимало добрих справ стосовно розвитку медичної галузі i в очолюваній нею лікарні, i в лікувальних закладах Сумщини загалом. Відкривали нові відділення, зокрема пульмонологічне, нейрохірургічне, гематологічне, дитяче неврологічне. Kpiм цього, обласна лікарня надавала значну консультаційну та методичну допомогу районним лікарням. Тоді ж було створено й службу санітарної aвiaції. Уперше в області відкрили відділення дитячої xipypгiї, анестезіології та інтенсивної терапії. У Сумській обласній лікарні тоді була одна з кращих в Україні клінічно-діагностична лабораторія. Але найбільше пишалася Ірина Костянтинівна своїми колегами. Одні були її побратимами, інші — учнями.
Авторитет цієї жінки на Сумщині безсумнівний. Недарма ж поряд із бойовими нагородами — орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, численними медалями — її працю пошанували орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора. Їй присвоєно звання заслуженого лікаря України. А вже в нинішні дні нагородили орденом Богдана Хмельницького, багатьма медалями. Мaє звання полковника медичної служби.
Та основна нагорода для Ірини Костянтинівни — визнання i вдячність людей, з якими вона працювала i яких лікувала. А їх у Сумах i в області — безліч.
Сумбат Тартатович усі ці роки теж сумлінно трудився — був терапевтом, понад двадцять років очолював ендокринологічне відділення Сумської обласної лікарні. Приблизно через рік після приїзду в Суми роздобув старий електрокардіограф, налагодив його, i вперше в обласній лікарні пацієнтам почали робити електрокардіограму. Коли вже надходили до лікувально-профілактичних закладів нові прилади, Сумбат Тартатович організував курси i проводив заняття з набуття навичок роботи з технікою.
Життєва повінь ветеранів
Минали роки, підростали діти, які пішли шляхом своїх батьків. Старший Олександр закінчив Харківський медичний інститут (той, що й батьки). Там i залишився працювати. Захистив кандидатську дисертацію, нині він — доктор медичних наук, професор. Працює в галузі кріобіології та кріомедицини. А молодший син Арсеній теж обрав свій життєвий шлях у науку. Він доктор наук, професор. Нині очолює один з відділів Московського інституту імені Баха.
Ірина Костянтинівна й Сумбат Тартатович сповідують принцип: не хлібом єдиним живе людина. Варто лише зазирнути до скромної квартири, де вони мешкають, — i все стане зрозумілим: вражають стелажі з унікальними книжками, що зібрані за десятки років.
Окрім книжок, подружжя захоплювалося подорожуванням i кiнoфотозйомкою. Об’їздили разом усю європейську частину колишнього Радянського Союзу.
…Погожого січневого дня я зустрів на головній вулиці Сум — Соборній — двох стареньких, укритих сивиною, але як завжди усміхнених, життєрадісних і енергійних людей — Ірину Костянтинівну й Сумбата Тартатовича. З шанованими у місті над Пслом людьми віталися зустрічні, бажали їм здоров’я й довголіття. Автор цих рядків привітав подружжя з 68-ю річницею спільного життя і, звісно ж, теж побажав міцного здоров’я та довголіття. У відповідь почув від Ірини Костянтинівни: «Ми любили і любимо людей, а вони — нас». А життєвим девізом обрали слова великого Бетховена, який сказав, що немає на світі більшої вищості, аніж доброта.
ДО РЕЧІ
2 лютого виповнюється 70 років від дня народження Петра Андрійовича Нестеренка — колишнього власного кореспондента «Урядового кур’єра» в Сумській області, члена Національної спілки письменників України, автора понад 20 художніх та художньо-документальних книжок. Його журналістська нива — а почалася вона півстоліття тому на Чернігівщині — щедра своїм ужинком. Працював у районних, обласних газетах, та найдовше у всеукраїнських — «Радянська Україна», «Урядовий кур’єр», «Сільські вісті». Його публікації порушують актуальні проблеми регіону, зокрема економіки, місцевого самоврядування, освіти, науки, культури. Та провідним у Петра Андрійовича залишається нарис про людину праці, про її долю. Урядовокур’єрці щиро вітають ветерана-журналіста і письменника з ювілеєм, бажають йому козацького здоров’я, нових творчих здобутків, усіляких гараздів.