За сто кілометрів від Києва є село Житні Гори. Ось одна з версій цієї назви.
Гори там справді є. Історичні джерела, пише в книжці «Житні Гори. Історія. Людські долі» Катерина Кузьменко-Лісовенко, стверджують, що вони мають рукотворне походження. Коли наприкінці XVI ст. на Київщині відбулося повстання під проводом К. Косинського проти польської шляхти, то загинуло багато людей. Їхні тіла ховали у братських могилах і насипали високі земляні пагорби — на пам’ять майбутнім поколінням. Жито, яке зійшло на могилах, і дало назву селу. Минуло багато часу, наголошує автор книжки, «стираються гори, які стали пагорбами, але історична пам’ять людей не може і не повинна стертися».
Цій меті й присвячене дослідження вчительки, яка дуже любить рідний край і не байдужа до людей. Це відчули не лише односельці. «Я прочитала історичне дослідження чи книгу-меморіал, книгу-хроніку чи книгу-реквієм, — пише вчителька з Чернігова Галина Малецька. — Та хіба річ у цьому? Адже це історія не тільки Житніх Гір і людських доль — це наша історія».
Так, все там є. Читач дізнається про заснування села, труднощі, які пережили за багато віків його жителі, наводить біографії й розповіді про звичайних селян і про видатних вихідців із Житніх Гір. Авторці вдалося, поєднуючи архівні матеріали і розповіді людей, розповісти про долю одного села у контексті розвитку цивілізації.
Читаючи книжку, вкотре переконуєшся, що історія — це не щось і не десь, а конкретні люди і конкретні справи. Житньогірці з прадавніх часів були хліборобами. Ще в період Черняхівської культури ця територія стала житницею для багатьох народів. Свідчення цього — римські монети, амфори, скляні й металеві речі — археологи знайшли на городах садиб на вулиці Високій. Уже в той час племена, що перебували під владою Римської імперії, купували тут зерно.
Але не лише купці тут гостювали. Неодноразово хліборобам доводилося ставати воїнами. Хоч за всю багатовікову історію вони ні на кого не нападали — лише захищали рідний край від завойовників.
І ще одне: хто тільки не намагався поневолити селян! Але вони в усі часи залишались українцями, берегли свою мову й культуру. Тож не випадково шануванню українських звичаїв у книжці присвячений цілий розділ.
Видання насичене фактами, свідченнями очевидців і архівними документами. Було б нечесно виривати і переповідати якусь подію. Коли читаєш, охоплює почуття гордості за людей, які творили історію, співчуття до тих, хто переживав страшні лихоліття. Історія має бути правдивою. Авторка цього правила дотримується, показуючи життя в усі періоди.
Очевидці з Житніх Гір розповідають, як селяни руйнували маєток Симиренків — основоположників українського садівництва. «Громили все, що траплялося під руку. Чоловік, нав’ючений клунками, підійшов до чудесного дзеркала, спробував зняти його, а як не вдалося — тоді вдарив знизу чоботом. На подвір’ї літав пух і, ніби сніг, вкривав дерева. То жінки не могли поділити подушки».
Чи випадково авторка навела те свідчення? Ні. На жаль, подібна картина повторилась у наші часи. Прекрасні сортові дерева, які багато років плекав рід учених-селекціонерів Симиренків, безсердечні заброди вирізали і спалили. Ці людці спалили не лише дерева, а й свою совість і гідність українську, пише Катерина Кузьменко-Лісовенко.
Усі ми — свідки подібного. Обурюємось. Але ж свавілля твориться. І саме воно роз’єднує людей. Виходить, що історія нас нічого не навчила? Своєю книжкою Катерина Кузьменко-Лісовенко стверджує, що село у найскрутніші часи виживало завдяки єдності. Пригадаймо хоч би толоки, коли будували солдатським вдовам хати. Тож книжку мало читати. З пережитого слід робити висновки.