У тому, що Миколаїв лежить у зоні прифронтової смуги, сподіваюся, сумнівів немає. Цей статус накладає певний тип поведінки. Тож тиждень тому ми відправляли машину посилок для наших вояків. Усім містом збирали речі й продукти для хлопців, що стоять на кордоні з Кримом. Там бійці трьох миколаївських частин. Ми з ними на постійному зв’язку, знаємо про їхні потреби.
Так сталося, що про вектор «південь-схід» держава забула, до уваги не взяла. Навіщо? Все станеться саме по собі. Все сталося. Поки що втратили лише Крим.
Повертаюся до посилки. Уявіть: зазвичай відсилаємо посилки з гуманітарною допомогою до місця розташування миколаївських частин. Приходжу із сумками, дівчат-подруг із собою приводжу. Щодня несемо до пункту шкарпетки, білизну, серветки, все для гігієни. Це як робота. А чоловік виявив бажання надіслати посилку своєму товаришеві-кумові, з яким був у Югославії, особисто. Нас на пункті застерегли: чи певні ви в адресаті? Телефонуємо: адресат на місці, на тому блокпості, що перед Кримом. Отже, дозволяють нам оформити посилку. До неї пишемо живий лист — із побажаннями, теплими почуттями.
О сьомій ранку машина з нашими посилками поїхала, а о 9-00 телефонує товариш і каже, що їх перекинули на інший блокпост. Таке собі нестикування вийшло. Звісно, поскаржилися один одному. Дійшли до того, що все одно хтось отримає нашу посилку, а з нею — і просто шматочок щастя. Не було в ній доларів чи євро, віскі й мартіні. Просто почули друга — поклали йому улюблені цигарки і різні дрібниці.
Несподівано через п’ять днів телефонує друг. «Дякую за посилку! — кричить у телефон. — Ви навіть не уявляєте, яке це було щастя. Я ще не подивився, що там, але мені вже всі заздрять». Знайшла-таки посилка свого героя. Дрібка добра крапнула.
Чомусь згадалося, як нам, школярам, давали завдання: вишити кисет — такий собі мішечок — для ветеранів, які пройшли війну. Не маючи хисту до вишивання, я його все-таки гаптувала. Вишила на ньому і слова «За Победу!»
Може, й нашим хлопцям потрібно щось на кшталт «Я не здамся без бою!»? Вони того варті.