Стверджують, що в житті людини не буває нічого випадкового. Ось і ветеран військової служби Володимир Ткаченко так вважає. А ця історія розпочалася так.
Того дня він відвідав Національний клінічний військовий госпіталь. Кров’ю облилося серце, коли побачив перших поранених українських бійців, яких доставили на лікування до цього медичного закладу. Під враженнями від побаченого зустрівся з одним з керівників госпіталю і запитав: «Чи можу щось зробити для цих захисників України?» Полковник медичної служби відповів не відразу, подивився у вікно, за яким вирувало госпітальне життя, і з сумом показав завмерлу швидку допомогу з військовим номером, додавши: «Стоїть на приколі, бо нема бензину».
Володимир Устинович дістав із кишені гаманець, в якому було з десяток сотенних купюр, і пояснив: «Приготував на придбання ліків, але почекаю. Ось пораненим нашим бійцям, упевнений, вони знадобляться. Хай моя тисяча піде на благородну справу лікування у госпіталі цих бійців».
Відтоді розпочалась активна благодійна акція ветерана військової служби. На цей час він надіслав на лікування поранених захисників України у столичному госпіталі 103 перекази. До цієї благородної справи долучив дружину Олександру і доньку Анжелу. Обидві жінки — лікарі вищої категорії й добре розуміють ціну милосердя і підтримки людей, які мають проблеми зі здоров’ям.
Поцікавився у Володимира Устиновича про подальшу його волонтерську діяльність із фінансової підтримки наших поранених бійців. На що він з упевненістю у голосі сказав: «Робитиму це, доки не завершиться воєнний конфлікт на Донбасі й не одужає останній поранений захисник рідної землі».
Є твердження, що війна робить хороших людей ще ліпшими. Приміряю цей вислів до Володимира Устиновича і розумію: це кредо й дотепер він поширює на все, що робить. На це його надихають 27 років військової служби, приклад батька-фронтовика Устина Артемовича, той гарт, який Володимир Устинович отримав під час праці на уславленому ВО «Південмаш», на якому пройшов шлях від учня слюсаря до майстра цеху. Саме тут, за словами мого співрозмовника, збирали найпотужніші міжконтинентальні ракети. На цій ракетно-космічній верфі країни він на все життя засвоїв правило про відповідальність, обов’язковість, високий професіоналізм.
До речі, не всі жителі міста знали, над чим тоді працював багатотисячний колектив підприємства. Деякі з них з усмішкою казали, мовляв, на ньому виробляють автомобілі… вертикального злету. Річ у тім, що його створювали з 1951 року на базі Дніпропетровського автозаводу. Свого часу на ньому випускали автокрани, самоскиди, вантажівки. А потім стали кувати ракетно-ядерний щит держави. Я був свідком того, як перетворювався завод на сад, як було закладено у ньому житлові комплекси, стадіони, парки.
Мій співрозмовник на кілька хвилин замовк, ніби зупинився на якійсь станції потягу спогадів. А потім продовжив: «Боляче мені стало, коли дізнався про проблеми рідного підприємства, пов’язані з недостатнім його фінансуванням. Неодноразово порушував це питання в листах до вищого керівництва держави. Сподіваюся на відродження Південмашу, і це стане й для мене великою радістю».
На цей час ветеран не обіймає високих посад у громадських організаціях. Але його добре знають не лише у багатоповерховому будинку, де він мешкає, а й, не помилюся, в районі столиці. Бо він до всього, що стосується порушення прав простої людини, займає активну і непримиренну позицію. Стався наступ незаконних МАФів на зелену зону прибудинкової території — звернувся з листами до органів влади. Дізнався про обмеження прав ветеранів війни, військової служби — організував колективні листи до вищих державних установ. До речі, за активну участь у співпраці з військовими і цивільними виданнями Володимира Ткаченка нагороджено Золотою медаллю «Незалежність» Київської спілки журналістів за вагомий внесок у розвиток української журналістики.
Якось поцікавився у Володимира Устиновича, як йому вдається тримати руку на пульсі громадського життя. «А в мене немає жодних секретів, — усміхнувся він і розповів: — За армійською звичкою, я вже на світанку на ногах. Прямую до газетного кіоску, купую десять різних видань і повертаюсь додому, вивчаю й аналізую інформацію. Деякі повідомлення долучаю до архіву».
Погоджуюсь із його твердженням, хоч у мене власний погляд на джерела активної громадянської позиції ветерана. Вона ґрунтується на тому гарті, який здобув на все життя під час роботи на Дніпропетровському ВО «Південмаш» та понад 27 років військової служби. Та й сам Володимир Устинович не приховує, що й дотепер пишається працею на цьому славетному вітчизняному підприємстві ракетно-космічної галузі нашої держави.
Із цього уславленого підприємства Володимир Ткаченко пішов на строкову службу. Потрапив у танкові війська групи радянських військ у Німеччині. З цією країною у нього пов’язано багато спогадів. Якось для солдатів організували екскурсію містом. Підійшли до п’єдесталу, на якому застиг Т-34. Захвилювався Володимир, йому здалося, що на броні збереглося тепло рук його батька Устина Артемовича. До 1944 року він воював у піхоті. А коли в бою зазнав важкого поранення, після лікування відправили на один із заводів Уралу, де вчорашній фронтовик збирав бойові машини. Так склалося, що його батько був причетний до створення броньового щита, а син — ракетно-ядерного. Дотепер Володимир Ткаченко зберігає фотознімок біля, як він каже, «батьківського танка».
Коли розпочалася війна на сході України, Володимир Устинович прибув до районного військкомату, попросив направити його у зону проведення антитерористичної операції. Переконував, що він першокласний зв’язківець, понад 27 років віддав військовій службі. Подякували ветеранові за вияв патріотизму, але сказали: вік не дає змоги призвати. І тоді ветеран вирішив в інший спосіб допомагати захисникам України.
Володимир ЧІКАЛІН,
заслужений журналіст України,
для «Урядового кур’єра»