Іван Климишин – легенда української астрономічної науки. Щороку наприкінці травня він залишає Івано-Франківськ, де з 1974 року викладає у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника, й ціле літо працює, відпочиває на своєму родинному хуторі біля села Кутиска, що на Тернопіллі. Доньки Івана Антоновича – Оксана та Ольга теж науковці, одна доцентка, друга – професорка. З дитинства вони також завжди проводили літо на хуторі, звідки витоки їхнього роду, й дали назву поселенню Вільний Птах. Є в цьому найменуванні щось символічне, бо вказує не лише на тутешнє роздолля, а й на прагнення Івана Климишина бути завжди самим собою, берегти власну свободу, чистоту помислів, сумління, не йти на догоду іншим, а твердо стояти на власних позиціях.
Одного літа Іван Антонович запросив і мене до власної хати на хуторі, у свій життєвий Всесвіт. Від Кутиска до його родинного гнізда – два кілометри, частково Козацькою дорогою, де на перехресті поставлено пам’ятник з написом, що тут поховані запорізькі козаки, які в липні 1649 року йшли на Збараж. Хату ж (насправді – це стодола, в лівому «крилі» якої й розміщена однокімнатне помешкання професора) звели 1943 року. На її вікнах з наклеєних аркушів паперу дізнався: «Американський біографічний інститут 2012 року визнав професора І. Климишина видатним мислителем ХХІ ст.». А ще – опис «медалі» (каверни), що визначила «подальшу трудову доблесть» професора І. А. Климишина» – йдеться про його тривалу боротьбу з кавернозним туберкульозом. Дещо поодаль на стіні висіла копія привітання Папи Римського Венедикта ХVІ з нагоди 80-річчя знаного українського астронома. Зрештою, про визнання, наукове та особисте життя й поведемо розмову з професором Іваном КЛИМИШИНИМ.
– Іване Антоновичу, Ви майже пів століття мешкаєте в Івано-Франківську, але не було й року, аби на кілька місяців не верталися додому на Тернопілля. Образно кажучи, родинний хутір став для вас планетою, магнітом, який не відпускає звідси на тривалий час?
– О, так! Узагалі-то я прийшов на цей світ холодного зимового ранку 17 січня понад 88 років тому у селі Кутиска. На хуторі, що за два кілометри, від цього населеного пункту, розпочали спорудження обійстя 1942 року. Вже мої доньки назвали цей хутір Вільний Птах.
– Зрозуміло, що дитинство ваше було тяжке. Як відчули тягу до науки?
– Звісно, дитинство було нелегким. Не було ні в що взутися, ні в що одягнутися. Я швидко освоїв абетку, якої вчив мене дід Василь за календарем «Золотий колос», де були описані всі події, що відбувалися на Великій Україні від 1917 року. Коли 1939 року прийшли «перші совіти», вони згодом відкрили нульові класи й я почав навчатися. Потім настали воєнні часи, тож навчання тривало з перервами. Два роки я до школи не ходив. З поверненням радянських батька забрали в армію, в нас було чотири гектари землі, довелося самому орати, скородити, сіяти, косити, збирати врожай.
Водночас я почав допомагати читати псалми, тропарі своєму дядькові Євсею, який був дяком, але вже трохи сліпуватим. Це заняття мені сподобалося, навіть «мигала думка» стати священиком.
– Чекайте-но, але ж у вашого батька був слабкий зір і його взяли до армії?!
– Коли йому був рік, батьки жнивували, дитину ж поклали під копою спати. Прокинувся за певний час і почав зводитися на ноги, зробив кілька кроків, упав на стерню й праве око травмував. Тож на це око мав лише три відсотки зору. Його мобілізували, але на фронт не взяли, він возив цеглу «для розбудови Москви». Так «заробив» двосторонню грижу, з якою довелося господарити все подальше життя…
– Напівсліпий ваш тато розбудовував комуністичну столицю, а ви, малий, важко працювали, не навчаючись.
– Багатьом бувало ще гірше. Так, і 1944-го, і 1945 року мусили здавати зерно державі. Ми спрягалися ще з одним селянином. І 1945-го повезли збіжжя на заготзерно й там, щоб його здати, довелося півтори доби вистояти в черзі підвод. Я тоді заснув, змок і змерз добряче, невдовзі піднялася температура, почався плеврит. Його наслідки відчув вже через кілька років, коли захворів на важку форму туберкульозу.
Навчатися ж я хотів, і знання здобував. Атестат зрілості отримав у Львові, де закінчив школу екстерном. І вступив до Львівського університету на фізичний факультет. На другому курсі пішов на пів ставки працювати обчислювачем в астрономічну обсерваторію. Науковим керівником був С. А. Каплан, Саме він визначив мені в подальшому тему курсової роботи, потім дипломної. Щойно я закінчив університет, Каплан, маючи єдине місце в аспірантурі, запропонував його мені.
– Отже, саме він повів вас у науку, відкривши вам зоряне небо?
– Певною мірою так. Але перші астрономічні університети я, звісно ж, проходив удома. Мій тато з дитинства любив зоряне небо, визначав з високою точністю, котра година на ту пору доби. Тато був найстарший у сім’ї й треба було обробляти сім гектарів землі, а ввечері – коні пасти. Коні він спутає, гуню розстелить і хоч одним оком, але дивиться-таки на небо. Знав народні назви сузір’їв і мене заохотив до цього. Навчаючись вже на другому курсі університету, я, як лаборант обсерваторії вишу, ввійшов до складу групи, яку скерували спостерігати повне сонячне затемнення, смуга якого пройшла на північ від Ташкента. Тоді в цьому відрядженні я зекономив певну частину грошей та купив собі годинник. І взявся перевіряти батька та пересвідчився, що він точно визначав час.
Ще в моїй пам’яті залишився спогад з далекого дитинства. Я завжди до церкви приходив трохи швидше. Одного разу побачив, як церковний староста роздуває кадило й рве якусь книжку. Прочитав назву «Визначення дати пасхи». Кажу, не рвіть, дайте мені. Там були опубліковані, зокрема, методи обчислення дати паски. Тож уже сам вирахував, коли наступного року святкуватимемо Воскресіння Христове. Завдяки цьому я змалку полюбив календарну проблему. В Москві тричі російською мовою виходила моя книжка «Календарь и хронология», мене навіть запевняли, що вона не має собі рівних у всьому світі.
– Ви стали астрофізиком-теоретиком. Яку тему розвивали в кандидатській, науковій дисертаціях?
– С. А. Каплан визначив мені тему «Космічна газова динаміка», йдеться про рухи, вибухи в міжзоряному просторі, в атмосфері Сонця й таке подібне. Це тоді було досить актуальне та цікаве. В той час він писав науково-популярну книжку «Физика звезд», яка вийшла у 1960-х роках. Даруючи її мені, написав: «Моему первому и пока лучшему ученику». Минуло майже 10 років, він перевидає цю книжку, я попросив, щоб він знову автограф поставив. І професор, який уже впродовж свого наукового життя підготував загалом понад 30 аспірантів, вивів: «Моему первому и лучшему ученику». Він зрозумів, хто я такий. А я людина, яка ставиться з повагою до чужого та свого часу. Каплан дав мені тему кандидатської дисертації, але він готувався до захисту в Москві докторської. В нього було чимало власної роботи. Водночас почав писати у співавторстві книжку про космічну газодинаміку. В моїй кандидатській роботі було шість задач, він допоміг поставити першу та останню, решта я вигадував сам. Я завжди кажу своїм студентам, аспірантам: приходьте до свого наукового керівника вже з певною пропозицією, аби почати її обговорювати.
– Ви стали автором 120 науково-популярних книг, монографій, навчальних посібників. Ви третім у світі написали «Історію астрономії», При цьому довелося здолати розпач від того, що добірку матеріалів для неї мисливці, гріючись, спалили...
– Справді, мені вдалося написати й видати 2000 року «Історію астрономії». До мене це зробили англієць А. Беррі (1893 р.) і голландець А. Паннекук (1961 р.). Це надто копітка праця, яка вимагала багато часу та сил, аби відшукати конкретні факти-відкриття в тих чи інших царинах науки й водночас у певних астрономічних установах світу. Сталося справді жахливе. Мисливці рукописом «Історії астрономії» взимку розпалювали вогнище. Після чергового літнього життя на хуторі я помилково залишив теку з цими матеріалами й поїхав до Івано-Франківська. Коли повернувся назад, побачив, що в хаті цілковитий гармидер. Почав перебирати всі книжки. Добираюся до низу, а там – купа попелу з матеріалу, який збирав майже десять років для «Історії астрономії». Я зробив крок, другий і звалився – отримав перший ішемічний інсульт. Але пережив і вижив. І книжку написав-таки…
– Про Бога-Творця в радянський час ви не могли згадувати. Але згодом ви опублікували книжку «Вчені знаходять Бога».
– Ніколи не приховував, що я людина віруюча. Коли у Львові мене чавили, щоб я вступив у компартію, я відповів відверто: «Якщо так учиню, то зобов’язаний буду читати лекції атеїстичного ухилу». Тому мене й позбулися у Львівському університеті та довелося 1974 року переїхати на роботу до Івано-Франківська. Книжка ж «Вчені знаходять Бога» вперше побачила світ 1993 року й перевидана 1996, 1999, 2004 і 2010 роках. Узявся за цю тему після того, як при розкопках (у 1989-1990 роках) ям із закатованими в тюрмах почув про жахливі знущання над в’язнями: «в кутку камери стояло відро, заповнене вирваними очима»… Я тоді й зрозумів: мушу написати книжку про те, що віруюча людина не могла б таке робити.
– І навіть вивели «формулу Творця».
– Як мовив Достоєвський, моя віра крізь великі сумніви пройшла. У нашій сільській хаті, доки не народилася молодша сестра, проводили співанки церковного хору перед Різдвом і Великоднем, ці мелодії не можуть не зачаровувати. Можете мені й не повірити. Але й тепер я прокидаюся вранці, йду вулицею, полем, а мені бринить якась церковна мелодія.
Про «Формулу Творця» – формулу для числа варіантів (як така, вона відома віддавна!) – я писав у декількох публікаціях. Якщо немає Бога – то природа сліпоглухоніма. Але як вона може створити таку організацію, яка була б живою, зайнялася самовідтворенням. Це немислимо. Тож, якщо коротко: «формула Творця» – це число варіантів, аналізуючи яке та підставляючи деякі прийнятні аспекти найпростішого, з чого складається живе, можна переконати себе й усіх, хто цього хоче, що сліпоглухоніма природа сама нічого не створить.
– Вас ще називають людино-планетою, зважаючи на те, що вашим іменем названий один з астероїдів.
– Цим фактом особливо пишатися не доводиться. Їх, цих камінчиків, на небі надто багато. І сотні імен не лише астрономів «з ними літають». Цей астероїд № 3653 «Климишин» – камінець діаметром 11 кілометрів. Його орбіта пролягає між Марсом та Юпітером. Відкрив цю малу планету 1979 року Микола Черних з Криму і назвав на мою честь. Я про це нічого не відав. Я ніколи не знав Миколу Черних і не бачив його, як і він мене.
– Щоліта вас можна зустріти на хуторі з побутовою невлаштованістю. Не хочете відрізати своєї пуповини з рідним краєм? Примітно, що в цьому вашому бажанні вас активно підтримують дружина, діти.
– Це – щастя, бо дружина могла б хотіти відпочивати в Карпатах, на своїй батьківщині. Я прийшов в тоді Івано-Франківський педінститут третім доктором, сказав тодішньому ректорові, що переходжу до вас за умови: я не фізик, а отже, не приймаю вступних екзаменів з фізики, бо я – астроном. І друге: щойно закінчую свій навчальний процес, виїжджаю на хутір, бо там мені найкраще працювати. Я сідаю за робочий стіл за пів години до сходу сонця. І щороку приїжджаю сюди в червні та виїжджаю наприкінці серпня. Цьогоріч плануємо зустрітися з Вільним Птахом зразу після Зелених свят...
– Отже, всі ваші книжки тут писали?
– Осмислення того, що маю зробити, схематичний план, пошук літератури, можливо, певне конспектування деяких джерел я проводжу під час навчального процесу. Але всю чорнову роботу, як-от монтування та шліфування тексту – тут. Мої книжки багатьом подобаються, бо в мене є ритміка тексту. Природа, повітря рідного краю в цьому мені допомагають.
– У вас прекрасна дружина, гарна господиня Катерина Петрівна. Як з нею познайомилися, склали сім’ю?
– Катерина Петрівна – моя друга дружина. З першою я розійшовся, вона весь час мене звинувачувала, що не можемо мати дітей, бо хворію на туберкульоз. Потім же з’ясувалося, що причина все-таки в ній. До того ж, я отримував тоді скромну зарплатню, але допомагав численній родині жінки, скільки міг. Жити з хворим чоловіком важко, ми розійшлися. Квартиру у Львові я залишив їй, забрав лише свій одяг і книжки.
З Катериною Петрівною познайомився у Ворохті, де поправляв своє здоров’я в протитуберкульозному санаторії. До слова, текст докторської дисертації від першого до останнього рядка в два прийоми я написав саме тут. Запихав вату у вуха, а згори накладав пластилін, бо ж співи та вигуки – безперервні… Над входом в палату написав: «Тут у тяжких муках заочник робить дипломну роботу. Дякую, що не цікавитеся тим, що в мене лежить на столі». Катерина працювала на місцевій пошті телефоністкою. Я часто замовляв телефонні розмови з науковим консультантом, як і з іншими необхідними людьми. Вона не злякалася, що я хворію на туберкульоз, що старший від неї на 16 років, вийшла в березні 1971 року за мене й народила двох прекрасних доньок – Оксану та Ольгу, які нині також науковці.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Іван КЛИМИШИН. Народився 17 січня 1933 року в селі Кутиска нині Лановецького району на Тернопільщині. Екстерном 1950-го закінчив Львівську СШ №8, фізичний факультет Львівського університету ім. Івана Франка (1955) та аспірантуру за спеціальністю астрофізика (1958).
Доктор фізико-математичних наук, професор кафедри фізики, почесний професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, член Міжнародного астрономічного союзу, почесний член Української астрономічної асоціації, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст.