"Іван ТКАЧУК: «Працювати в Україні має бути вигідніше, ніж отримувати соціальну допомогу»"

28 лютого 2018

Україна чи звабливий закордон? Сьогодні чи не кожен із нас ставить собі це запитання: їдуть по довгий долар друзі, родичі,сусіди. Зробити вибір на користь власної країни українцям має допомогти сама держава, переконаний директор Рівненського обласного центру зайнятості Іван ТКАЧУК.

Директор Рівненського обласного центру зайнятості Іван ТКАЧУК

— Іване Федоровичу, якщо так піде далі, хто стане за верстат чи сяде за кермо автомобіля завтра?

— Торік на Рівненщині на 5 тисяч скоротилася кількість фахівців, зайнятих у реальному секторі економіки, на підприємствах, де 10 і більше людей. При цьому середній вік працівника промисловості — 55 років. Загалом ЄСВ в області нині сплачують 217 тисяч осіб, і ця цифра теж зменшилася на 6 тисяч. До речі, саме за ці кошти, частина з яких поповнюють Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, існує й наша служба. Так-от, торік через службу зайнятості на Рівненщині знайшли роботу 13 тисяч безробітних, водночас звільнилися з різних причин 12 тисяч. Це за офіційною статистикою, яка не завжди адекватно відображає реальну картину на ринку праці, значна частина якого в тіні.

— Директор інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук Елла Лібанова давно попереджала про жорсткий дефіцит робочої сили в Україні.

— Рівненські чоловіки споконвіку виїжджали на заробітки, особливо з північних районів, де тоді ще не було бурштинової лихоманки. Тобто підґрунтя в оцього дисбалансу на ринку праці не сьогоднішнє й навіть не вчорашнє. На жаль, нагорі не дослухаються до науковців, не оцінюють критично цих процесів. Тому держава вчасно не реагує на це. Ось і маємо те, що маємо: за методологією Міжнародної організації праці, рівень фактичного безробіття на Рівненщині торік становив 11,6% (тобто незайнятого офіційно населення), тоді як рівень зареєстрованого безробіття — лише 1,8% (це ті, хто перебуває на обліку в службі зайнятості). Отака разюча різниця!

— Але той, хто «перебуває на обліку», не завжди прагне знайти роботу.

— Отут ви в десятку! Хтось хоче отримувати субсидії (середня виплата з безробіття торік на Рівненщині становила 1809 гривень на місяць), хтось — присвятити цей час дітям або ж (ніде правди діти) підзаробити неофіційно.

Приміром, не шукають і не шукатимуть роботи наші багатодітні жінки, чи не кожна з яких має статус матері-героїні. Щоб отримувати соцдопомогу на дітей, вона повинна або офіційно працювати, або ж перебувати на обліку в центрі зайнятості. Поясніть мені: навіщо? Адже ці матері й так роблять найважливішу справу для України — відтворюють її генофонд, плекають наш завтрашній трудовий потенціал (принаймні, хочеться, щоб було саме так).

Або ті, хто має 10, 20 чи й 30 соток землі. Ці люди взагалі позбавлені соціальних гарантій, вони як кріпаки приписані до тієї землі, тож не можуть пройти в нас навчання чи перенавчання, щоб отримати затребувану на ринку праці професію. Парадокс! Усі знають, що навіть із 30 соток сім’я не проживе, а нашим законотворцям здається, що прожити можна! А тим часом у селі значний людський потенціал, який із грамотним підходом міг би влитися життєдайним струменем в економіку України. Але ж ми чомусь працюємо ще за пострадянськими законами. Хоча за вікном ера новітніх технологій і підходів.

Треба об’єднати зусилля

— До слова, законопроект «Про службу зайнятості в Україні» перебуває на розгляді у Верховній Раді. Що він має змінити?

— По-перше, ідеться про зміну філософії сприйняття нашої служби, адже у світі подібні — це, як правило, центральні органи виконавчої влади. Паралельно на розгляді у Верховній Раді законопроект щодо продуктивної зайнятості населення, а в Кабміні — концепція щодо його професійної орієнтації. Держава повинна створити такі механізми, щоб працювати в Україні було і вигідно, й престижно. І тут усі мають об’єднати зусилля: Верховна Рада, уряд, роботодавці, наша служба. По-друге, служба зайнятості має займатися не лише офіційно зареєстрованими безробітними, а незайнятим населенням (а його в рази більше).

По-третє, зроблено акцент на предметній систематичній роботі з молоддю, починаючи зі шкільної лави. До речі, й на останньому засіданні правління Фонду державного соцстрахування на випадок безробіття прийнято рішення про профорієнтаційну роботу з молоддю на 2017—2020 роки. Ітимемо у школи, проводитимемо професійну діагностику учнів і розповідатимемо про професійні можливості самій дитині та її батькам. Бо якщо школяр може бути висококласним токарем чи зварником, нехай подумають, чи обов’язкова йому вища освіта. Адже з дипломами вишів лише на Рівненщині торік стали на облік 1200 юнаків і дівчат, які не знайшли себе на ринку праці.

Ми свідомі, що миттєвого ефекту тут не буде, але починати з малого треба вже сьогодні, щоб ситуацію змінити бодай у середньостроковій перспективі.

— Якби ж іще чітко знати, в який бік її змінювати.

— Кричу про це на всіх рівнях! Не можуть виші готувати фахівців наосліп, без даних про потреби роботодавців, а вища школа нині, на жаль, існує саме так. Здавалося б, принаймні професійно-технічні навчальні заклади мають бути в пошані: адже держава визнає, що основа економіки — кваліфіковані робітники, яких катастрофічно бракує. А ці заклади передали на баланс органів місцевого самоврядування. Як на мене, це помилка, яка може обернутися для економіки фатальними наслідками. Бо навіщо громаді Рівного фінансувати, скажімо, підготовку фахівців для Хмельницької АЕС?

А на ОТГ, кількість яких зростає, теж покладена відповідальність за створення робочих місць на їхніх територіях. Це нині держава їм допомагає так званими підйомними, а завтра вони житимуть за те, що зароблять. Недаремно наші друзі-поляки кажуть: «Самоврядування є рівно стільки, скільки в бюджеті є на нього грошей».

Дати безробітному вудку

— До речі, про Польщу, куди нині їде найбільше наших: змогли ж там створити такі умови, що працювати українцям вигідно й на будівництві, і в аграрній галузі.

— Лише в нас на Рівненщині 170 тисяч індивідуальних селянських господарств. Хто і як з ними працює? Скажімо, на предмет вирощування полуниці, яку наші масово їдуть збирати в Польщу, де вона прекрасно родить, зауважте, на значно гірших землях. Чи лохини, що чудово почувалася б на кислих ґрунтах у наших північних районах. Ось і сидять 70% жителів Рівненщини на соціальних виплатах від держави. Вдумайтеся в цю цифру! Яка економіка таке витримає?

— Можливо, першою ластівкою тут стане європейський грант на розвиток органічного ягідництва в прикордонних із Білоруссю районах, який виграв Національний університет водного господарства та природокористування? До того ж, саме Рівненщина має найкращий в Україні сучасний центр профтехосвіти Державної служби зайнятості, де можна навчити і ягідництва, й садівництва.

— Так, лише торік у нашому центрі пройшли навчання 7,5 тисячі людей з усієї України. Ми вчимо тих професій і навичок, яких уже сьогодні вимагають роботодавці. Це так зване дуальне навчання, в якому поєднується теорія з практикою на базі того підприємства, куди завтра ці люди підуть працювати. Тобто йдеться про 100-відсоткове працевлаштування.

На жаль, тут є ще одна проблема: 90% вакансій (а їх у нас нині 1100) — з мінімальною заробітною платою. А як людині на неї вижити? Як на мене, то кошти фонду варто спрямувати на активні форми зайнятості: саме роботодавцеві держава має спрямувати цільову допомогу на створення робочого місця або ж кредити на поворотній основі. Тобто дати йому в руки вудку, якою він міг би, образно кажучи, ловити рибу.

— Що ще стримує повноцінну роботу подібних до рівненського центрів професійно-технічної освіти?

— В Україні досі немає закону про навчання та перенавчання дорослого населення, хоч його потребує життя! Ось приклад. Ми, працюючи в українсько-канадському проекті, готували столярів на сучасних верстатах, які отримали з Канади, за їхньою ж моделлю, яка передбачає 4,5 місяця на підготовку таких фахівців. Але невдовзі отримали інструкцію МОН: мовляв, треба вчити 8 місяців відповідно до його профільних планів. Тобто для Канади, Чехії, інших країн, де наші люди успішно працюють столярами, цього достатньо, а для нас — ні. Тільки роботодавець та інвестор не чекатимуть. Як на мене, маємо вчити фахівців не лише на потребу дня, а й на перспективу, як це роблять у Європі. Тому держава має вже сьогодні побачити й чітко окреслити свою перспективу: середньо- і довгострокову. А втілити її в життя ми допоможемо.

Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Іван ТКАЧУК. Народився 30 листопада 1955 року в селі Мнишин Гощанськго району на Рівненщині. Закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут та Міжрегіональну академію управління персоналом.

Заслужений працівник соціальної сфери України, нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua