Сьогодні Всесвітній день охорони праці.
Про нинішній стан охорони праці на Полтавщині і в Україні, те, як зменшити кількість нещасних випадків на виробництві, «Урядовому кур’єру» розповів голова Полтавської обласної ради профспілки працівників нафтової і газової промисловості заслужений працівник профспілок України Іван ЗОСІМЕНКО.
— Іване Михайловичу, вітаю вас із Всесвітнім днем охорони праці. Кажуть, що це найважливіший напрям роботи профспілок.
— Дякую. У цьому переконався, коли працював на посаді технічного інспектора ЦК профспілки працівників нафтової і газової промисловості в Полтавській області. Немає нічого важливішого, ніж людське життя. Невиплачену заробітну плату можна потім відсудити, а загиблу внаслідок нещасного випадку на виробництві людину з того світу не повернеш. Тому, як і мій попередник на цій посаді Микола Тимощук, я був суворим технічним інспектором. Хоч коли вперше оштрафував на 20 рублів начальника ЖЕД, мене всю ніч мучила совість: чомусь здавалося, що залишив людину без копійки (тоді це була чимала сума), а в неї діти голодні.
Потім звик. Адже доводилося робити до півсотні перевірок об’єктів за рік. 75% робочого часу технічний інспектор мав перебувати на підприємствах.
— Вам доводилося через порушення правил охорони праці зупиняти підприємство чи цех?
— Якось на три дні призупинив роботу підприємства в Терешках, на околиці Полтави. Директорові того підприємства не допоміг і дзвінок до мене з райкому партії. Головний інженер днював і ночував на роботі, доки не усунули порушення. Тільки тоді дали дозвіл на відновлення роботи підприємства. Але робітники були раді, що я проявив принциповість, бо там справді було багато порушень правил охорони праці.
— Вас намагалися підкупити?
— Ні, тоді люди були законослухняніші.
За роботу мене нагороджували грамотами ЦК профспілки, мені довіряли. У 1980 році я навіть керував групою інспекторів, яка перевіряла Тюменьнафтогаз. Там керівником саме був Віктор Чорномирдін. Він ще й вилаяв начальника підприємства, що нас довго не приймав.
— У ваші обов’язки, мабуть, входило й приймати об’єкти в експлуатацію?
— Так. Не забуду, як ми приймали в експлуатацію станцію перекачування нафти «Вербілово» в Липецькій області (РФ). Уже всі документи підписали, я то поїздом, то на перекладних, бо стояв туман і вертольоти не літали, приїхав додому й ліг спати. А годині о 10-й ранку нам на квартиру зателефонував тодішній голова обкому профспілки Іван Іщенко й повідомив, що станція, яку ми вчора прийняли, вибухнула. Коли я те почув, у мене волосся на голові заворушилося. А вже о 14-й разом із зв’язківцями вилетів вертольотом на «Вербілово». Підготувався до найгіршого. На щастя, Іщенко наплутав. Вибухнула не станція, а лінія пуску скребка, якими нафтопровід чистили від парафіну. Але від того вибуху загинули присутні там начальник Сумського районного нафтоуправління й механік, який стояв біля нього.
— І з чиєї вини сталася та аварія?
— Комісія визнала винним начальника управління Придніпровськими магістральними нафтопроводами Савельєва. Але коли ми все з’ясували, я написав висновок, що винний не Савельєв, а його головний інженер. А тоді висновок технічного інспектора мав більшу вагу, ніж інших членів комісії. Тож технічна інспекція ЦК профспілки скасувала рішення московської комісії й назвала відповідальним за аварію головного інженера. Його звільнили із посади.
— Робота у вас була не мед: відрядження, стреси.
— Стресів вистачало. Одного разу вертоліт із газопромислового управління летів на промисел, а саме був туман, і льотчик не зорієнтувався, низько опустив машину, й недалеко від Опішного вона зачепила високовольтну лінію. Коли ми з начальником цього управління прибули на місце, то замість двох людей, які перебували в кабіні вертольота, працівника промислу й пілота, побачили тільки дві вуглини. Того дня на промисел мав летіти ще один робітник, але чомусь не полетів, залишився вдома. Чоловік, мабуть, у сорочці народився.
— Приємно було почути від ваших колег, з якими спілкувався напередодні, що вони вважають вас справедливим керівником.
— Коли мене обирали головою обкому, то голова облради профспілок, до якого я прийшов на погодження, запитав: «Скажи, Іване Михайловичу, ти, працюючи технічним інспектором, штрафував начальство?» Кажу: «Штрафував». — «То вони тебе не оберуть». Відповів йому, що я штрафував за діло. Він тоді: «А, то йди працюй».
— Ви не боялися «йти на прю» з тими, хто був вищим за вас за посадою?
— Ні, не боявся. Іноді навіть конфліктував з керівниками ЦК нашої профспілки. Зокрема коли у 1998 році нашим галузевим підприємствам, хоч і був видобуток нафти й газу, і плани виконували, перестали платити заробітну плату, разом з колегами створили страйковий комітет. Ми возили членів профспілки під стіни парламенту й Кабінету Міністрів, й ми таки змусили центральну владу з нами рахуватися. Після того як представники страйкового комітету підписали з керівниками уряду й ВР відповідний протокол, а це було наприкінці 1998-го, за 1999 рік підприємствам галузі виплатили і 12-місячні борги із заробітної плати, й поточну. Але за цю перемогу я заплатив високу ціну — зліг у лікарню з гіпертонічним кризом.
— Який нині стан охорони праці в області й Україні?
— Експерти Світового банку стверджують, що в нашій країні рівень виробничого травматизму високий, у десятки разів вищий, ніж той, який подає офіційна статистика. Згідно зі статистикою, в нас в усіх галузях, разом узятих, щорічно травмується на виробництві 6 тисяч працівників, гине понад 800, стають інвалідами майже 3 тисячі. Але за даними начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Полтавській області Артема Вернигори (газета «Зоря Полтавщини», 03.12.2019 р.), тільки на Полтавщині за 9 місяців 2019 року на щомісячні страхові виплати потерпілим на виробництві та членам їхніх сімей було витрачено 128 мільйонів гривень, ці виплати отримали 5 тисяч 526 осіб. А ми повідомляємо про 6 тисяч потерпілих працівників на всю Україну.
— Чому в нас так багато нещасних випадків?
— За кордоном їх не менше, просто там їх не приховують. А в нас це вже система. Більшість легких нещасних випадків зовсім не фіксують і не ведуть за ними розслідування. Але найприкріше, що для працівників не проводять якісних інструктажів щодо правил охорони праці, і нещасні випадки повторюються з тих самих причин.
— В області, мабуть, уже ліквідували посаду технічного інспектора з охорони праці?
— Ні, в нас іще працює на пів ставки на цій посаді Михайло Бурмака, який робить 23—25 перевірок об’єктів за рік, подає подання, і з ним рахуються. Бо в Михайла Івановича великий досвід і авторитет. Але сам він цю проблему не розв’яже.
— Що треба зробити, щоб поліпшити охорону праці?
— У цьому має бути зацікавлена держава, конкретно Кабінет Міністрів України. Бізнес не хотів, щоб його перевіряли, забрали у профспілок право нагляду, залишили тільки контроль. А нагляд — це можливість призупиняти виробництво й накладати штрафи за порушення правил охорони праці. Тому в нас стільки нещасних випадків.
Нині керівника майже неможливо покарати за законом, навіть якщо з його вини сталася аварія чи хтось травмувався. А технічний інспектор навіть не має права переглянути журнал обліку травматизму в лікарні.
Питання охорони праці, збереження життя, здоров’я і працездатності, без сумніву, має повсякденно бути в полі зору адміністрації й профспілкових організацій. Лише спільними зусиллями, наполегливою роботою з охорони праці й профілактикою виробничого травматизму ми доб’ємося вагомих результатів і збережемо життя та здоров’я наших працівників.
— А є в нас щось позитивне з цієї проблематики?
— Є. Останнім часом на підприємствах галузі набагато краще працюють постійно діючі комісії з охорони праці. Тільки якби вони перевірки дільниць і цехів здійснювали не раз-два на рік, а частіше. Активно працюють громадські інспектори і представники профспілки з охорони праці. З 2001 року проводимо щорічні конкурси на кращого громадського інспектора обласної ради профспілки з виплатою премій за перші три місця. Ми їх навчаємо через комбінат і видаємо посвідчення. Це їх стимулює до роботи, з ними на більшості підприємств рахуються.
Нині ФПУ запропонувала називати їх представниками профспілки з охорони праці.
Але ще раз підкреслю: належно організувати охорону праці й зменшити кількість нещасних випадків нам вдасться тільки тоді, коли ми всі цього захочемо. І передовсім ті, кому народ довірив свою долю.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Іван ЗОСІМЕНКО. Народився 20 січня 1944 р. в селі Більськ Опішнянського району Полтавської області.
Закінчив Дніпропетровський гірничий технікум за фахом «технік-геолог», Івано-Франківський інститут нафти і газу (гірничий інженер).
Працював техніком-геологом у Кашкадар’їнській (Узбекистан) геологорозвідувальній експедиції; після служби у 1963—1966 рр. у війську — помічником бурильника в Опішнянській конторі розвідувального буріння тресту «Полтаванафтогазгеологія», оператором, техніком, інженером, ст. інженером, начальником науково-дослідної лабораторії з дослідження свердловин в об’єднанні «Укрсхіднафта».
Із жовтня 1981 р. — голова обкому профспілки, Полтавської обласної ради профспілки працівників нафтової і газової промисловості.
Єдиний нині на Полтавщині відмінник нафтової промисловості СРСР.
Заслужений працівник профспілок України.